Шевченківські пристрасті: Тарас Федюк називає рішення Комітету естетичним злочином, Андрій Курков говорить про позитивні зміни

Присудження Шевченківської премії щороку викликає шквал емоцій – ті, кому її не дали, говорять про заангажованість, ті, кому дали, – про справедливість. Новий голова Шевченківського комітету Микола Жулинський, який оголосив про зміни в роботі та регламенті премії, мабуть, розумів, що дорога реформ не є рівною. І справді – перші ж підсумки роботи нового складу комітету викликали скандал: по-перше, замість десяти премій було присуджено тільки п’ять, по-друге, деякі з нових членів журі оголосили про свою рішучу незгоду з рішенням… меншості. Парадокс шевченківської процедури полягає в тому, що рішення приймається трьома чвертями голосів, і тому “заблокувати” того чи іншого кандидата може кілька голосів. Втім, почуємо про це з перших вуст – нових членів Шевченківського комітету поета Тараса Федюка та письменника Андрія Куркова.

 

Тарас Федюк:

– Справедливість премії має дві складових: по-перше, її не повинна отримати людина, яка цього не заслуговує (або заслуговує менше), а по-друге, її обов’язково має отримати людина, яка на це заслуговує. Процедуру голосування Шевченківського комітету було зроблено ще за Радянського Союзу комуністичним режимом – зроблено надійно, на віки і з таким хвостом, який відрубати дуже важко. Звичайно, Шевченківський комітет має свою традицію, а премія має свою історію. Наприклад, усі нові голови Комітету починають із того, що міняють дизайн медалі. Дизайн було успішно змінено – то був старий Шевченко, то молодий, тепер молодий із бантом. Але це таке… Голосування в нас таємне. Я пропонував запросити пресу на засідання Комітету, бо вважаю, чим відкритіша буде процедура, тим краще, – та на мене замахали руками.

  

Спочатку все виглядало доволі обнадійливо, бо до третього туру було допущено всього дев’ятнадцять претендентів. Якщо порівняти з минулим роком – тоді було 63. Тобто якісь критерії вимогливості спрацювали, і в третій тур потрапили люди переважно достойні цього. Взагалі, минулого року було 10 лауреатів, а цього року – 5. Зекономили. Півмільйона гривень залишили в кишені у держави. Серед поетів премію отримав Павло Гірник, який цього заслуговує, але це була, здається, четверта спроба, поки справедливість нарешті перемогла. Власне, проти списку переможців заперечувати важко. Я голосував за трьох із п’яти. І не було б тут ніякого скандалу, якби…

 

У літературі визначилося двоє абсолютних лідерів – Павло Гірник і Василь Портяк, один із кращих, на мою думку, сучасних новелістів. І от із Портяком почало відбуватися щось незрозуміле. В мене було відчуття, наче йдуть якісь закулісні перемовини. Почалось обговорення, а з ним і дивні речі, які я не можу пояснити. Тому просто хочу про них розказати. Коли під час обговорення дійшли до Портяка, то виступив відомий критик Михайло Слабошпицький і сказав, що, мовляв, розумієте, панове, він мало написав. (Василь Портяк за своє життя написав 22 новели, але новели, кожна з яких варта одного роману, а може, й двох). То нехай він попише трошки, і ми йому потім дамо. Ну, це я вже чув. Це вже в печінках сидить: він ще молодий, він почекає… Другий аргумент пана Слабошпицького: таких новелістів, як Портяк, він може назвати два десятки. Але на моє прохання назвати ці два десятки було озвучено лише одне прізвище. Далі почав виступати мистецтвознавець Олександр Федорук і каже, тримаючи книжку Портяка: “Ну що це таке – у нього в новелі тут п’яні лісоруби!” Він не зміг чітко вербалізувати свою думку, але стало зрозуміло, що Федорука обурює очорнення світлого імені лісорубів. Бо лісоруби не можуть бути п’яними (сміється). Ну, й останній аргумент пана Олександра був такий. Він відкрив книжку і почав читати: “Василь Портяк є видатним сучасним письменником…” “Ви подивіться, – каже, – як Портяк сам себе вихваляє”. Я кажу: “Пане Олександре, це видавнича анотація, її не Портяк писав…” Мені не дасть збрехати Андрій Курков, якй сказав: “Панове, Борис Віан написав так само мало”. І цей список можна продовжити – взяти хоча б Грибоєдова…

 

І далі відбулося те, що я б назвав естетичним злочином, скоєним групою осіб за попередньою змовою. Традиції Шевченківського комітету є хороші, а є різні. Однією з традицій є кілька турів голосування. Якщо людина не проходить із першого туру, можна спробувати переконати колег і переголосувати. А тут було порушено традицію – запропоновано обмежитись одним голосуванням і закрити тему. От саме за це рішення – обмежитися одним голосуванням – голосували кілька разів, бо з першого разу не набралося достатньо голосів. Але в результаті було протиснуте таке рішення – нарешті проголосували, що більше не будемо голосувати. Таким чином прохідним балом для лауреатів було 16 голосів. Їх набрали п’ятеро. Портяк набрав тринадцять. Скажу за себе – я колись теж пройшов із другого голосування, перший раз не набрав потрібної кількості. І не тільки я.

 

Обурює те, що нічого не змінюється: все декларується, та не змінюється. Цей поріг у три чверті від складу комітету, які повинні проголосувати за того чи іншого кандидата, насправді працює на два різні боки. Бо коли дуже хочеться когось протягнути, то це чомусь не заважає, а коли хочеться когось не допустити, то це якраз. І тут, очевидно, треба говорити про критерії, треба ширшу розмову вести про відкритість усієї процедури.

 

Спочатку я думав вийти зі складу Комітету, але тепер хочу залишитися і побачити, чим усе закінчиться. Віднині й надалі у механізм присудження премії узагалі закладено дві міни: часто буває так, що при першому голосуванні взагалі ніхто не набирає потрібної кількості голосів. І так може статися наступного разу. Отже наступного разу, обмежившись одним голосуванням, Комітет може взагалі не спродукувати жодного лауреата. І друга небезпека – якщо так (як кажуть деякі члени Комітету і керівництво) дуже серйозно і високо піднята планка вимог, то я хотів би подивитися тепер, що вони будуть робити з прозою. Якщо Портяк не достойний, то тоді хто? І тоді вже буде дуже важко порівнювати й аргументувати. І ще думаю, що така гонитва за економією державних коштів тут не зовсім доречна. Гадаю, якби дали не п’ять, а сім премій – це було б нормально.

 

Член Шевченківського комітету Андрій Курков, на відміну від Тараса Федюка, висловився стримано:

 

Насправді я не настільки негативно налаштований. Я бачу зміни. Головна проблема в тому, що є два покоління членів Комітету. Старі, які звикли працювати по-іншому, і молодші. Щодо винесення обговорення перед широкий загал – то це ніде у світі не практикується. Ні, наприклад, у комітеті Букерівської премії, ні на кінофестивалі „Берлінале” – навпаки, підписується лист про нерозголошення. Тому я би не став так скептично ставитися до роботи Комітету. На все потрібен час.

 

 

Редакція