Щоденник моєї секретарки. Дегустація. Страва третя

Як вже казав, я не люблю залишати матеріальних слідів своєї діяльності, тому не збираю архівів та знищую всі можливі документи. Виписки з карткових рахунків, депозитні договори, документи на нерухомість – окрім цього у шухлядах зберігаються хіба що артефакти. Як оцей, наприклад, доповідна з області на ім’я Віталіка-міністра, прикрашена його власною резолюцією: „Повішати за яйця та доповісти”. Я свого часу видурив її за пляшку коньяку у начальника юридичного управління, який не знав, чи плакати, чи сміятися, отримавши таку вказівку. З одного боку – це офіційний документ з номерами, резолюціями, вхідними-вихідними, а з іншого – знайде такий папірець ревізія, то невідомо, за що повішає самих юристів. Ми дійшли тоді висновку, що відсутність подібного документу потягне все-таки менше санкцій, чим наявність. Тепер

він лежить у моїй шухляді та нагадує про минулі звитяги.

.

Або ж ось поруч лист до НБУ, підписаний Головою казначейства банку „Україна” на прізвище „Нищий”. Не диво, що банк в результаті накрився. Чи то, наприклад, заява від одного з одеських банків, головою правління у якому значиться громадянин Гой. Я тоді спитав хлопців: „Ви здуріли? В єврейському банку голова – Гой?” „Та ти що! – здивувалися вони. – А ми якось не подумали.” У тій самій теці знаходився ще один документ епохи – лист із красномовною помилкою у підписі: „начальник крАдитного управління”. Просто-таки явка з повинною, а не помилка – Паша багато зусиль витратив, щоб повернути цього листа з канцелярії Нацбанку. Там-таки у шухляді серед артефактів лежав журнал із Хмаринчиними записами, той самий, який став причиною звільнення бідолашної дівчини. Я погортав сторінки і раптом зрозумів, що ця секретарка протрималася у мене в приймальні майже рік – термін просто-таки рекордний, враховуючи характер Сапули та її намагання охоронити мене від зазіхань з боку молодих. От, наприклад, один з перших записів „Сергій Миколайович сьогодні не в гуморі. Кричить на всіх. Аллочка вийшла від нього вся бліда. Я питаю: „Що сталося?” Вона: „Не знаю. Нічого не чула. Тільки стояла і думала, стукне він мене своїм костуром, чи ні.”

.
Це було торік восени, коли я зламав палець на нозі і ходив з милицями. Вересень місяць. Цікаво, а я гадав, що Аллочка усвідомила тоді свої помилки, саме тому і мовчить. Вона й справді була сиділа, опустивши очі. Я думав – від каяття, а вона дивилася на милицю. От вам жінки – ніколи не знаєш, що вони насправді думають. Ет, дарма все-таки Сапула конфіскувала цей журнал – хай би собі дитина писала. Я б тоді мав можливість одразу довідатися про те, як люди насправді сприймають мої прочухани. От і про яблуко, яке вона не взяла через те, що ми недостатньо знайомі – я гадав, що так буває тільки у куртуазних романах доби високого середньовіччя. Все-таки сучасна молодь виховується на зовсім інших ідеалах, якщо це взагалі можна назвати ідеалами.

.

Я погортав сторінки, шукаючи примітні записи. Ага, цікаво „Катерина Петрівна сьогодні говорила зі мною, як людина. Мабуть, у неї щось сталося. Подруга привезла з Єгипту золотий комплект з діамантами, пішла до ювеліра і він сказав, що це підробка. Катерина Петрівна тепер сумнівається, чи не піти самій до цього ювеліра. А я сказала, що ні за що не пішла б. Нащо воно мені? Якщо я знаю, що кільце золоте, значить воно золоте. Що тут перевіряти?”

.

І справді, була така розмова. Катька тоді психанула тому, що ніякої подруги не було – це її саму нагріли у Єгипті на півтори штуки баксів. Потім вона, до речі, пристосувалася – поїхала на ту саму фабрику та поміняла це своє фуфло на інше, нового фасону. Каже, якщо вже так сталося, принаймні буду завжди у новому. Тепер кожного разу як їде, вертається у нових брязкальцях. Рабиня власної помилки.

.

А може, й правильно пише Хмаринка – якщо знаєш, що кільце золоте, значить воно й справді золоте, а ювеліри зі своїми експертизами хай ідуть під три чорти. Хто з нас може з першого погляду відрізнити, чи справжні на жінці діаманти, чи ні? Та й з другого навряд хто відрізнить.

.

Щось подібне було у Еразма Ротердамського – і з його часів, здається, нічого не змінилося. Та й хіба могло змінитися? Треба зізнатися, що правда – штука все-таки суб’єктивна і була такою у всі часи. Може, тому жінки і живуть довше, що не хочуть знати правди? Для них світ – це виключно їхній власний погляд. Закриєш очі – і світу нема.

.

Пам’ятаю одного колекціонера, що намагався втулити мені статуетку Родена. Він наполегливо показував каталог, а потім побожно гладив руками мармурову скульптуру, одну з сотень, що лишив нам працьовитий француз. „Дивися, це справжній Роден! Але у нього є одна особливість, бачиш? – він перевертав фігурку догори ногами та демонстрував штамп з квадратним орлом та свастикою на підставці. – Це – особиста печатка Геринга. Річ з його колекції. Тож ніякої експертизи бути не може, її одразу конфіскують. Але Роден – справжній. Цей каталог – довоєнний, бачиш він тут є?”

.

Я не розуміюся на скульптурі і для мене усі статуетки Родена на один штиб. Але печатка зі свастикою напружила. Не знаю, може, Роден і справжній, але Геринг – фуфло на сто відсотків. Мабуть, саме тому я і не колекціоную предмети мистецтва. Не люблю бути об’єктом для намахувань. Придивіться – картина Знаменитого Художника „Обування лоха” висить у зібранні будь-якого нового українця – покровителя мистецтв. Частенько навіть не в одному примірнику. Щоправда треба сказати, що навіть у великих музейних експозиціях без таких експонатів не обходиться. Двоє євреїв з мого рідного Очакова сто років тому продали фальшиву скифську тіару до Лувра – і якби ювелір, той що робив її, не пішов на явку з повинною, ми б досі захоплювалися майстерністю стародавніх українців.

.

Втім, так само, як жінки не хочуть знати, чи справжні діаманти вони носять, колекціонери готові додатково платити за те, щоб ніколи не довідатися правди. І тут їм на допомогу приходить печатка Геринга, чорні археологи і музейні злодії. Мені взагалі здається, що крадіжки відомих картин з музеїв потрібні тільки і виключно для підтримання високого реноме підпільних мистецьких ринків. Бо коли лох чує, що десь вкрали унікальне полотно Матіса чи Пікассо, він охочіше вірить у існування Родена з печаткою Геринга.

.

Пам’ятаю, одного разу, коли Володар Колес віз мене додому, він запитав: „Сергію Миколайовичу, от ви освічена людина, багато бачили.” „Ну, багато – не багато, а дещо бачив”, – скромно відповів я. „От скажіть, я хочу сина в неділю повести в музей. Як йому пояснити, яка картина добра, а яка погана?” – „Поганих картин у музеях не виставляють.” – спробував відкрутитися я. „Ні, Сергію Миколайовичу, в музеях збирають старі картини. Але старі – це одне, а добрі – це інше”.

.

Я завжди дивувався, як Володя вміє інколи впіймати суть. Сам начебто простий хлопець, колишній військовий, тепер водій… Може, він тому і не збивається на манівці, що не обтяжений зайвими знаннями?

.

Я у свою чергу теж спробував бути простішим: „Ну гаразд, скажи, а ти у Музеї російського мистецтва був?” – „Був.” – „Дев’ятий вал Айвазовського бачив?” – „Бачив.” – „Ну то й що скажеш?” – „Пиздець,” – не замислюючись відповів він. „Оце воно і є, – підсумував я. – Є пиздець, значить добра картина, а нема – просто стара”.

.

З того часу я і сам користуюся цим грубим, але дієвим критерієм. Коли не хочу плутатися у -ізмах, в’язнути у киселі авторитетних думок, підпадати під гіпнотизм імен, задаю собі просте питання: є пиздець чи ні? До речі, допомагає не тільки у живопису – книжки, кіно, ба навіть вірші теж піддаються такому аналізу.