Щоденник моєї секретарки. Дегустація. Страва четверта

В нас, як і на кожному подвір’ї української Таврії, біля літньої кухні стояла кобиця. До речі, нещодавно прочитав, що філологи вважають це лемківським словом. Не вірте. Де лемки, а де ми!

Крім того, наша і лемківська кобиці – зовсім різні речі. У них – це колода, на якій рубають дрова. А у нас, якщо скажете, що рубали дрова на кобиці, з вас буде сміятися вся вулиця. Бо на нашому благословенному півдні кобицею називають низеньку дворову плиту з невисоким комином. І що, скажіть, спільного у колоди та плити? Хіба те, що без них не можна уявити собі подвір’я – нашого без кобиці з вогнем, лемківського без кобиці з сокирою.

Поки до хати не протягнули газ, мама завжди виварювала білизну надворі, на кобиці. Пам’ятаю, як мені, малому, доручали підтримувати вогонь і помішувати палицею у величезній виварці, щоб якась наволочка чи підковдра не прилипла бува до дна і не пригоріла. Мама обов’язково попереджала:

– Дивись обережно. Не виверни на себе.

Але плита була такою низькою, що навіть маленькому хлопцеві треба було дуже постаратися, щоб наробити якоїсь шкоди.

Я дуже пишався покладеною на мене відповідальністю і гордовито водив вивареною до білого палицею в окропі, спостерігаючи, як із сіро-мильних глибин, неначе Лохнесське чудовисько, виринали рушники та простирадла, тут таки занурюючись у гаряче вариво і пропускаючи на поверхню нову партію підводних жителів.

А кожного літа на кобиці з’являлися низенькі вагани, які решта України зве ночвами, вщерть заповнені банками і бутлями. Банки були накриті дефіцитними тоді жерстяними кришками для закруток. Пам’ятаю, дід навіть змайстрував спеціальну вальцювальну машинку, яка вирівнювала використані вже кришки і таким чином давала можливість вжити їх ще раз, перемагаючи звичний радянський дефіцит.

У банках містилися огірки, помідори, вишні чи сливи у власному соку, іноді навіть кавуни, риба чи кукурудза – їх у нас теж консервують. До закруток мене почали допускати років із тринадцяти, коли пальці рук зміцніли вже настільки, що могли втримати гаряче горлечко повного трилітрового бутля.

А ще на кобиці варили варення. Зазвичай мені цієї відповідальної процедури не доручали – сильний жар плити вимагав від кухаря майстерності, а головне – відповідальності, яких у дитини бути не могло. Тому найчастіше я спостерігав за процесом збоку.

Мама любила варити варення і постійно змагалася у цьому мистецтві зі своїми подругами, знаходячи і вигадуючи все нові й нові рецепти. Взагалі наші, південні варення – це цілий кулінарний світ, який не може бути повторений у жодному іншому регіоні України. Чорне і цукристе зі зморщених, зірваних зеленими, а тому ще без твердої шкаралупи волоських горіхів, бурштинове з троянди – звичайної, чайної, яку на кучку продавали на нашому базарі; з райських яблучок – обов’язково з хвостиками, щоб за них виловлювати яблучка з вази; з абрикос, для форсу нафаршированих мигдалем (роль мигдалю найчастіше виконували серцевинки абрикосових же кісток); з кизилу, винограду, аґрусу…

Якщо порівнювати нашу і лемківську кобиці, то у них є ще одна спільна риса – і та, і та мають відношення до вогню. Але якщо ви подумаєте, що нашу кобицю палили дровами, то сильно помилитеся. Звідки у південних, пропалених сонцем степах така розкіш?

Пальник нашої кобиці закидають хмизом, травою, кукурудзяними качанами, сухим коров’ячим гноєм та різним дворовим непотребом. Дід згадував, що у його дитинстві головним пальним слугували кураї. Зараз це вже екзотика, а тоді принесені вітром вони десятками, а то й сотнями застрягали у кущах, парканах та кронах дерев – великі сухі трав’яні кулі. Дід завжди смішно показував, як вони ногами топтали кураї, щоб засунути до пальника – при цьому схилявся низько і тупав, притримуючи рукою уявне стебло.

А ще майже кожної весни ми з ним ту кобицю перебирали. Складена з різнокаліберної старої цегли на звичайній глині – де ж було напастися вогнетривкої – вона, природно, лускала по всіх швах під впливом вогню, зимових вітрів та холоду. Тому щойно весняне сонечко висушувало просяклу напівдощем-напівснігом землю, дід розбирав пічку по цеглинках, виймав шматки арматури та обрізки кутника, які грали роль колосників, потім розводив глину і складав їх у тому ж порядку. Заміняючи, звісно, розкришену цеглу та прогорілий метал.

Цікаво, що в результаті щорічних перебирань пічки в ній поступово зникали цеглини молодші за півсотні років. Вони першими розсипалися на шматки від негоди, і врешті-решт наша кобиця зібрала в собі виключно матеріал довоєнний та навіть дореволюційний. Це була вражаюча колекція – чіткі, глибокі клейма з «ятями» ще царського виробництва на кожній цеглині, дещо кривуваті зірки та напис «Артель Пролетарій» – це вже часи НЕПу. Наша пічечка стала своєрідною виставкою усіх п’яти цегляних заводів, що працювали до комуністів, і трьох – совєцьких часів, коли сталося тимчасове замирення з приватною ініціативою. Якщо серед уламків знесених старих будинків дідові вдавалося розшукати цеглину зі старим клеймом, він обов’язково приносив її до нас і при весняному ритуальному перекладанні дворової плити примощував замість чергового розкришеного зморшкуватого дітища совєцького цегельного заводу.

– Чому, як ти гадаєш, – питав він мене, – стара цегла і через сто років не мокне і не лускає, а нова – бачиш?

Пальцями скаліченої руки він розтирав у пісок червоні уламки чергової жертви погоди та вогню.

Як і всі діти, тоді я не дуже цікавився процесом виробництва цегли. А дід приніс якось до нас повну кишенею маленьких глиняних кульок. Покликавши усю родину до столу, він розклав на ньому принесене.

– Колись Господь зліпив із глини людину. А вона вже стала робити з глини цеглу.

– Що ти знову вигадуєш? – запитала бабуся, як завжди, скептично.

– А от, дивіться. Цю кульку, – він взяв до скоржавих пальців першу, піщано-червону. – Я місив у пальцях одну хвилину. Цю, – він він показав на наступну. – П’ять. Далі – десять, п’ятнадцять, двадцять і сорок п’ять. Потім їх усі я однаково обпалив у пічці.

– Нема тобі що робити, – сказала бабуся і пішла на кухню.

Дід посміхнувся мудро.

– Тепер дивіться, – він взяв першу кульку і легко розчавив її пучками пальців. – Зрозуміло?

Друга кулька піддалася значно складніше. Четверта зовсім не схотіла ламатися, а останню важко було розбити навіть молотком.

– І що з того? – запитала бабуся, визираючи з кухні.

– А те, що я пішов до першого секретаря райкому партії і показав йому цей експеримент.

– А він? – зачудовано сказав я, бо перший секретар тоді був істотою всемогутньою, майже міфічною.

– А він сказав, що я не маю ніякого відношення до цегельного заводу.

– Чого тобі не сидиться спокійно. Тобі що, мало? – бабуся натякала на табори і тавро ворога народу.

Але дід знову посміхнувся.

– А я поїду в область і там теж покажу. Я п’ять комплектів таких кульок обпалив. Аж до ЦК вистачить.

Найцікавіше те, що за два роки поїздок і листів до всіх можливих інстанцій на міському заводі поставили-таки другу мішалку і наша цегла припинила розсипатись у руках. Проте до якості царського періоду все одно було дуже далеко, тому свого місця у нашій кобиці сучасні зразки так і не здобули.

А ще на кобиці влітку гріли воду для лазні.

Коли єдину громадську лазню, де кожен бажаючий міг попаритися у загальному відділенні або зняти окремий номер з ванною, закрили на капітальний ремонт, містечко опинилося у глухому куті. Це ж вам не Київ з його квартирами та усіма зручностями. Маленьке місто з тісною приватною забудовою дружно користувалося міською лазнею, не маючи насправді жодних альтернатив. А тут усі раптом опинилися перед проблемою тазів та ваганів у кухнях та пічним підігрівом води.

Кобиці у той час стали засобом масового порятунку. Дехто, щоправда, мився просто на пляжі, у хвилях прибою.

А коли ремонт лазні затягнувся на півроку, дід виписав у Кам’янці машину пиляного вапняку і прибудував до кухні лазню – невелику кімнату, обладнану стоком води у дренажну яму і пічкою із вбудованою в неї залізною діжкою для води. Взимку це було дуже зручно – плита обігрівала приміщення і одночасно гріла воду. Але літо з нашими південними температурами відбивало бажання навіть згадувати про пічку в лазні. Тому нагрівши виварку у дворі на кобиці, уся наша родина могла митися при комфортній температурі південного літнього вечора – це вже просто рай.

Завдяки дідовій ініціативі наша родина забула про міську лазню назавжди. Але коли ту не відкрили навіть за рік, дід почав писати. „Знову воюєш?” – невдоволено зауважила бабуся.

Пам’ятаю, він любив демонструвати відповіді з центральних газет – мовляв, вашу скаргу спрямовано до місцевого комітету партії. Центральний комітет партії у Москві завдяки моєму дідові був глибоко посвячений у проблеми миття мешканців нашого міста. Принаймні я на власні очі бачив відписку від цієї авторитетної установи.

– Чого тобі не сидиться спокійно? – питала бабуся, наче це не вона одружилася з дідом понад сорок років тому.

– А я тобі скажу. Коли у нас був хутір і власна земля, я не питав у комуністів, де мені митися. З цим якось самі розбиралися. А як вони все у всіх позабирали – хай тепер думають. Люди оно на пляж з мочалками ходять. Це що, Брежнєв так велів?

– Знову починаєш? – хитала головою бабуся. Вона боялася дідових ініціатив. Що не кажіть, а мала на це підстави.

А от дід, пройшовши найжахливіші сталінські табори, здається, повністю втратив відчуття страху. Чи то звик до нього за довгі роки у Сибіру, а чи то пережив отой максимум, після якого все інше, включно зі смертю, здається вже несерйозним.

Я ніколи не говорив із дідом щодо його страху, але назавжди запам’ятав одну його табірну історію – саме про це.

Був у таборі зек, який працював місцевим Хароном, тобто вивозив трупи у тайгу. Такий собі комуністичний янгол смерті. Але замість янгольських крил чи харонівського весла він мав свій специфічний інструмент – молоточок на довгій ручці, приблизно як у залізничників, тільки цим молоточком він стукав не по буксах вагонів, а по головах загиблих, і звук від цих ударів був не дзвінкий веселий, а глухий, з чваканням. Контрольний постріл без набоїв – пробив голову, і все, просто та надійно, гарантія від сибірських графів Монте-Крісто. І, зауважте, це був не вертухай, не енкаведист – свій брат-зек, тільки замість працювати на загальних роботах він возив трупи. Рідних у цього Харона чи то не було, чи всі відмовилися від нього, але так чи інак посилок він не отримував і, звичайно, сам виглядав, як смерть, страждаючи від цинги й авітамінозу на рівні зі своїми майбутніми клієнтами. Однак не маючи підтримки з волі, він не мав її й у таборі. Бо ставлення в’язнів до такого персонажа кожен може уявити сам. Прислужники смерті завжди були ізгоями, або ж, як казали наші предки, окаянцями. От і цього люди обходили десятою дорогою, боялися навіть словом перекинутися.

А дідові посилки все-таки приходили – звісно, в межах дозволеного. Бабуся саме для цього регулярно переїздила через кордон Молдови в Україну, плутаючи сліди. „Іду якось з посилкою в руках, – розповідав дід. – А що там в посилці? Цибуля, часник, те, що в Сибіру дорожче за золото. А назустріч – він із своїм молоточком. І якось мені жаль стало: яка-не яка, людина все-таки. Взяв я пару цибулин, часничину і простягнув – бери, мовляв, чоловіче”.

В’язні у таборах зазвичай не схильні до зовнішнього прояву емоцій. Крім того давно це було, багато що стерлося з пам’яті – чи з цих причин, чи з якихось інших дід не міг докладно описати, як зреагував Харон на цей царський подарунок. Єдине – що не сказав жодного слова, навіть не подякував.

Він підійшов до діда тільки наступного дня: „Ти, Іване, – хороша людина, – сказав він. – І тому коли ти помреш… – саме так: не „якщо” а „коли”, бо янголи смерті знають свою справу. – Коли ти помреш, я тебе не кину серед лісу, як усіх. Я тебе закопаю”.

Така от історія.

Яким же дешевим цирком після цього виглядають мої нинішні переживання! Що ми боїмося втратити? Гуманоїди, менти, Паша – тарганячі перегони. Жабомишодраківка, як називає це Мирослав.

Та тут же проблема не у страху – заперечую я сам собі. Тут ідеться про відповідальність.

Можливо. Але давай порівняємо рівень можливих наслідків! Порівняємо і зрозуміємо, що найстрашніший апокаліпсис, який ти собі намалював, – це дитяча трагедія. „Похорон ляльки” з дитячого альбому Чайковського. Гуманоїди, Ірка, навіть Олесь. Це все можна, а головне, треба пережити, перетравити відповідно до природних циклів – страх, удар, біль, одужання, забуття. Робити все, що можеш, і терпляче чекати, що з того вийде. Здається, саме так свого часу вижив мій дід Іван.

До речі, дідова війна за міську лазню завершилася успіхом. Врешті-решт ту таки відкрили. Щоправда люди не побачили там жодних слідів обіцяного ремонту. А втім, наша родина вже звикла митися вдома – взимку тепліше, а влітку завжди виручить вірна кобиця.

Геніальний винахід все-таки.