Книги про війну, які варто читати дітям

– Дітям, навіть дошкільного віку, варто іноді читати про війну, – вважає письменниця і журналістка Галина Вдовиченко. Її батько був військовим, тому ця тема у сім’ї не замовчувалася. Письменниця радить 4 твори про війну, які варто прочитати сучасним дітям.
*

 

 

У моєму дитинстві було багато книжок про війну. Усі були перенасичені ідеологією – вона стирчала білими нитками з кожного тексту. Але мені запам’яталась саме та, де пропаганди не було, а була любов — синівська і батьківська. Це повість “Мой добрый папа” Віктора Голявкіна. Книга написана від імені маленького хлопчика. Його батько – музикант, працює у філармонії, але починається війна, і він змушений йти на фронт. У батькові хлопчика начебто немає нічого героїчного. У мирному житті він не мав навіть пристойних штанів, проте вмів зробити дітям свято – потішити синів та їхніх друзів, купивши їм тазик морозива. Він писав музику. Син запитував: “Ти пишеш марш? – Який марш? – дивувався батько. – Військовий. – Марш звідси!” – проганяв малого тато, сміючись… Ця книжка — про безцінність людського життя і про те, що усі війни колись закінчуються, але кожна має свій жахливий рахунок. Я нещодавно перечитала цей твір і зрозуміла, що вона актуальна і зараз, вона позачасова. Там майже немає згадок, про яку саме війну йдеться. Дорослий розуміє, що про Другу Світову.Люблю твори Крістіне Нестлінгер, це одна з кращих дитячих письменниць. Вона сама – дитина війни. Її книжка “Летіть, хрущі” – це автобіографічна повість про те, як навесні 1945 року до Відня заходять радянські війська. Вона тоді була маленькою дівчинкою. Її батько служив у німецькій армії. Цікаво порівняти ці дві книжки — Голявкіна і Нестлінгер, бо одна написана від імені радянської дитини, а інша – від імені доньки німецького солдата. Але у жодній з двох оповідей немає ненависті, дитячий світ наповнений теплом, гумором. Це справжня гуманістична література.

 

*

 

Ще одна книжка, яку й сама читала у дитинстві і давала читати своїм дітям – “Щоденник Анни Франк“, написаний єврейською дівчинкою-підлітком. Вона із батьком переховувалася від нацистів і не вижила. У щоденнику Анна звертається до вигаданої товаришки, ділиться з нею своїми думками і тим, що відбувається. Ця книга – документ історії, правда про війну.

*

Франко і його “Захар Беркут” зараз знову актуальні, і дітям старшого віку ця повість зараз буде особливо зрозумілою, не зважаючи на архаїчність мови. Здавалося б, що може вдіяти маленька спільнота у горах, коли наступає ворожа орда? А, виявляється, не лише відчайдушна хоробрість може врятувати від нашестя, але й несподівана ідея, мудра хитрість. На рідній землі навіть природа допомагає. А промова Захара Беркута про силу громади у кінці твору – це ж про нас, теперішніх, про те, як ми гуртуємося у нових умовах, і ті, що зараз воюють на Сході, і ті, що допомагають армії з тилу, як усе більше відчуваємо себе єдиним народом.

*

Діти розуміють більше, ніж ми думаємо. Вони знають, що у нас в країні триває війна. До мене приїжджав онук із Києва, йому 8 років. Щовечора грав у дворі, у них зібралася футбольна команда, у якій лише кілька львів’ян, а решта — звідусіль. Є хлопчик із Донецька. Внук каже: “Він не на канікули сюди приїхав, розумієш, а невідомо на скільки, бо там же війна…” Для дітей війна – це не щось вигадане із книжок, не сутички трансформерів, це, на жаль, зараз реальність. Особливо для дітей зі сходу…

 

Головне у дитячих книжках про війну, як на мене, це не батальні сцени і не героїчні вчинки, а фундамент загальнолюдських цінностей. Мене колись вчили, що Павлік Морозов — герой, а дитяча душа пручалася: він же батька зрадив… Якщо книжка розказує про війну і дитина згортає її зі світлим почуттям, хоч й зі сльозами на очах – вона запам’ятається як одкровення.