Тернопільська письменниця у новій книзі розповість про початок війни на Сході України

До Форуму видавців у видавництва «Навчальна книга — Богдан» вийде нова книга Ніни Фіалко «Обірвана струна».

У новому романі тернопільська письменниця Ніна Фіалко висвітлює початок гібридної війни на Сході України.

Головний герой твору Михайло Гончарук — учасник Майдану, Революції Гідності, згодом — боєць добровольчого батальйону, який дивом вийшов з Іловайського котла. Покалічений чоловік переживає важкий період психологічної реабілітації, коли чиновники не визнають його учасником АТО і вимагають від нього довідок від тих, хто вже у засвітах.

На Майдані Михайло випадково зустрічається з «двійником». Доля зводить їх і в найтяжчу хвилину, коли життя обох висить на волосині. Обмінюючись знаннями про особливості подібних людей, Сашко доводить, що їм доручена якась одна й та сама місія і хто з них залишиться живим, той мусить її виконати. Михайло, вражений почутим, після повернення додому намагається доскіпатися до минулого своєї родини, щоб розгадати появу «двійника» в його житті, зрозуміти своє призначення на Землі.

В основі твору — правдива історія, котра не залишить читачів байдужими.


Публікуємо уривок із роману.

[…]

Минуло кілька днів. Михайло тренувався ходити сходами, бо мешкав на третьому поверсі. Йдучи до магазину, спеціально не брав палички, щоб визначити, чи довго зможе без неї обходитися. А якось поїхав маршруткою навіть у центр міста. Збирався до поїздки на Вінниччину, батьківщину покійного товариша Віктора, й вирішив спочатку зайти постригтися, бо вже давненько відвідував перукарню. Зайшов у першу, що трапилася на вулиці, й був щиро здивований, побачивши біля одного з крісел Марту. Вона феном сушила клієнтці волосся й побачивши Михайла, свого колишнього коханця, розпливлась усмішкою.

— Привіт! Сто років тебе не бачила. Зачекай кілька хвилин — і я буду до твоїх послуг, — жестом показала на вільне крісло для відвідувачів.

— Ти ж жіночий майстер, — зауважив Михайло.

— Не хвилюйся, з твоєю голівкою якось справлюся, — люб’язно всміхнулася Марта, як у недавні часи, коли вона стригла його вдома.

Михайло не став перечити, бо й справді не тримав на неї зла і хотів би побазікати. Вона з міста не виїжджала, то могла багато чого знати про спільних знайомих. Він дивився на її вправні рухи й зробив висновок, що жінка знайшла своє місце. Виглядала елегантно, навіть погарнішала, принадно округлилися сідниці, а головне: не побачив пихи, якою Марта виділялася раніше. А чим він має тепер зайнятися, щоб стати не тільки незалежним, а й самодостатнім? Чи зможе він вистояти весь день на ногах, ремонтуючи машини, чи треба відразу шукати іншу роботу? Багато запитань, на які ще не мав відповіді.

Відпустивши клієнтку, Марта не без задоволення запросила його в крісло. Оглянувши давно стрижене волосся, запитала:

— Ти змінив зачіску? Підправити чи зробити стару, яка тобі колись личила?

— Якщо пам’ятаєш, якою вона була, то працюй, — усміхнувся, вмощуючись зручніше.

— Як можна забути? Це ти пропав кудись і навіть не зателефонуєш, — дорікнула Марта.

— Ти — жінка заміжня, то навіщо ятрити минуле. Його варто швидше забути.

— Хто тобі дурницю про моє заміжжя сказав? — Марта скипіла так, що аж рука затремтіла.

— Сорока на хвості принесла… А чому ти так здивувалася? Нормальне явище, а ще для такої привабливої жінки, як ти. Для тебе вийти заміж — не проблема, хіба з квартирою шукаєш…

— Квартира в мене вже є, батьки та добрі люди допомогли придбати, — не без гордощів похвалилася Марта. — А з чоловіками проблема, нема за кого заміж виходити!

— Не перебільшуй. Чекаєш принца, а вони тепер на війні, тож мусиш потерпіти, коли закінчиться, — Михайла забавляла розмова, і він відповідав з іронією, спостерігаючи, як Марта різко реагувала на його зауваження.

— Маєш слушність, бо порядні чоловіки пішли захищати Батьківщину, а тут залишились альфонси або ті, які не можуть від бабиної спідниці відірватися.

— Свого треба дочекатися, — радив Михайло, спостерігаючи, як майстриня вправлялася з його довгим волоссям.

— З війни повертаються або інвалідами, або чокнуті на голову. Та й скільки можна чекати? Мені вже за двадцять п’ять перевалило! Шкодую, що з тобою розлучилися. Не такий вже великий був мій гріх, міг би й пробачити… — не приховувала жалю Марта.

— Я ж, Марто, з тих чокнутих, — всміхнувся і побачив її високо підняті, мов шнурочки брови.

— Ось чому в тебе так багато білого маку насіялося на голові… — засоромилася жінка й пошкодувала за недавно мовлені слова. — Вибач, я не хотіла тебе образити.

— Нема чого гніватися. Може, так і є…