КОНКУРС РЕЦЕНЗІЙ. ПЕРЕМОЖЦІ ТИЖНЯ

Минув перший тиждень нашого конкурсу рецензій серед читачів газети та сайту. Хочемо подякувати усім учасникам, тим, хто не побоявся стати „першою ластівкою”. Саме тому переможців першого тижня буде кілька:

Тетяна Дігай – переможниця конкурсу читацьких рецензій „Книжки року Бі-Бі-Сі” та авторка декількох збірок рецензій на твори сучасних українських письменників – за те, що вона вкотре підтвердила свій статус книжкового експерта й обізнаність у літературному процесі. Пані Тетяно, відтепер книжка Міли Іванцової „Родовий відмінок” – ваша.

Кіра Кірошка, яка виявила неабияку активність і відкрила для нас декілька нових імен у сучасній літературі. Дякуємо, Кіро. Сподіваємося, ви любите детективи, адже ваш подарунок – книжка всесвітньо відомого польського письменника Марека Краєвського „Смерть у Бреслау”. Єдине побажання – у майбутньому намагайтеся, щоб рецензія не перевищувала три тисячі знаків, цей об’єм гарантовано подолає будь-який читач. Перевірено.

Оля Ляснюк, яка взялася за рецензування такого непростого жанру, як поезія, й перетворила свою рецензію на своєрідний вірш. Олю, вам, як шанувальниці поезії, даруємо збірку віршів Олександра Гавроша „Коньяк з дощем”.

Прохання до переможців: напишіть на наш e mail (d_ch@skrynia.com.ua) свою поштову адресу з індексом, щоб ми могли надіслати вам призи.

А всіх, хто ще не наважився надіслати відгук про прочитану книгу на наш конкурс, закликаємо не зволікати. Адже ваша думка є дуже важливою для видавців, письменників та, звісно, редакції „Друга читача”.

Наступного тижня ми поборемося за книжку Степана Грицюка „Карпатський звіринець Паміра К” – зразок своєрідної „гуцульської містерії”.

Для тих, хто ще не має досвіду написання рецензій, публікуємо кілька порад, дотримання яких збільшить ваші шанси на перемогу.
1. Рецензія має бути обсягом 2800 – 3100 знаків з пробілами.
2. Рецензія має бути написана українською мовою.
3. Рецензія – перш за все рекомендація до прочитання: кому сподобається ця книга і з яких причин.
4. У рецензії має бути назва.
5. Бажано, щоб рецензія мала класичну композицію: Вступ, Основна частина і Висновок.
6. На початку рецензії мають бути зазначені вихідні дані книги (приклад: «Катерина Липа. Під захистом мурів. – К.: Наш час, 2007. – 184 с.).
7. У рецензії має бути основна авторська думка-ідея, яка розкривається, ілюструється, аргументується і доводиться наприкінці. Думка має бути завершена.
8. Рецензент не має докладно переказувати зміст книги або сюжет твору, але має чітко окреслювати його тему, визначати жанр та особливості.
9. І головне – треба дати зрозуміти, кому б така книжка сподобалася. Рецензія – це дружня порада. А, як відомо, 80% читачів обирають книжки за порадою друзів.

Успіхів вам!

  • Анонімний

    Мораль і Нація. «Пам'ять та ідентичність».

    Переклад Маряни Прокопович. Літопис, Львів 2005, УКУ

    Рецензія, або полемічні нотатки

    Остання розмова Івана-Павла ІІ з українцями проникнута великою любов’ю «у якій криється надія на майбутнє світу». З правдивими словами, що йдуть з душі, звертається до нас Папа у книзі «Пам'ять та ідентичність».

    З глибокою людською та метафізичною тривогою розмірковує над природою людського зла, що сягнуло свого апогею у ХХ столітті в тоталітарних режимах фашизму та комунізму. Україна і українці відчули увесь тягар цих ідеологій, заплативши життями мільйонів своїх співгромадян (і безповоротно скалічілою душею). Він ділиться рефлексіями, що визріли в ньому під тиском багатоликих форм зла. Міркувати над явищами теперішнього в світлі подій минулого – це єдиний спосіб усвідомити власну ідентичність.

    Це щирий діалог Святішого Отця і тому є надія, що багато з нас знайде тут відповіді на питання, які ставить собі в серці.

    Вже назва першого розділу «Межа зла» вселяє надію у цьому складному світі, що зло не безмежне. Зло – це завжди відсутність добра, яке мало б міститися в цьому бутті, це бездіяльність добродіїв.

    Тайною є й та частина добра, якої зло не змогло знищити і яка поширюється й зростає на тому самому терені.

    Майже біблейно звучать сентенції про взаємостосунки цих антагоністичних категорій і їх носіїв:

    «Щоб виполюючи кукіль, ви не повиривали разом з ним пшениці».

    «Добро здатне витривати поряд зі злом на грунті людської природи. Але ж її донині не було знищено і вона ще не стала цілковито зіпсованою.»

    Не на всі питання тим хто звик зріти в корінь і мислити критично все ж зумів дати відповідь мислитель Кароль Войтила. Ці питання виникають і в площині теологічної термінології й етимології понять.

    Misericordia – милосердя, чи все ж малосердя? А чи не криється підступу в самому понятті – милосердя? Папа стверджує, як і Фаустина Ковальська: Бог – це милосердя. А може краще і просто правдивіше – бог є любов. Милосердя є небезпечним, адже помилуваний, той, над яким змилосердилися, може потрапити в рабство. За милосердям не завжди йдуть честь і гідність.

    Прості і щирі роздуми Папи можна б назвати одкровеннями, бо важливо побачити і зрозуміти, що є найважніше, і саме на це вказує святий отець. Він вказує на слова Буття: «Ви станете, як Бог, що знає добро і зло (Буття. 3.5), тобто самі будете вирішувати, що є добро, а що – зло.»

    Простий побутовий приклад – відсутність світла, в прямому і переносному змісті. Перегоріла жарівка в туалеті. Ніхто не вкрутив. Потреба змусила. В темряві вийшло попри унітаз. Забризкана підлога. Почався бруд і сморід, почалася розруха. Треба прибирати і прати, затрачаючи більше енергії, зусиль, часу, ніж коли просто вкрутити жарівку. Те ж стосується і моральної чистоти. Згадайте скільки бруду і міазмів зуміли через свою духовну темряву і зло, поширити, наприклад, Саша Бузина, чи Діма Табачник.

    І тут на противагу ентропії зла постають поодинокі герої і подвижники, лицарі чину й ідеї, що підносять на прапор «Amor Dei usque ad cjntemptum sui» – любов до Бога аж до зневаги до себе.

    Чи ці слова не сумірні і суголосні з гаслом «Життя покласти за другів своїх», чи словами на прапорі Холодного Яру « Воля України або смерть».

    Під несподіваним для багатьох ракурсом відкривається історія Європейської мислі. «Ідеології зла глибоко закорінені в історії Європейської філософської думки. В різних країнах по різному народжувалося просвітництво у середині ХУІІІ. Що ж стосується Росії, вона, схоже, не пережила просвітницького поштовху.

    Європейське просвітництво виражене у Декартовому – «Cogito, ergo sum» – я мислю, а отже, існую. Тим самим Бог зводиться до чогось, що міститься в людській свідомості, не існує поза нею, і Його не можна було більше розглядати, як Того, хто до кінця пояснює SUM людини, її існування, суть.

    Помилки Папи, або подвійні стандарти.

    У книзі «Пам'ять та ідентичність» великий філософ, миротворець і проповідник Іван Павло вказує на історичні й моральні причини великих помилок і падінь людства у кривавому 20 столітті. І хоча його аналітичний склад мислення дозволив йому глибоко проаналізувати усі чинники, що призвели до цього, а також вказати на можливі шляхи виходу людства з моральної кризи й повернення до первісних ідеалів та очищення християнства, все ж сам він свідомо, чи не свідомо, не уник помилок, або ж хибних тлумачень у своїх засновках, що не може не призвести до викривлених висновків. На окремі з цих помилок і звернемо увагу.

    В історичному контексті дуже важливим є визнання пріоритетів окремих осіб, груп, націй на відкриття, осмислення, досягнення на шляху поступу людства до морального самовдосконалення, наприклад, на шляху формування громадянського, а значить відповідального суспільства. І ось, Папа Римський вказує на пріоритет однієї з таких віх, цілком ігноруючи іншу, загальновідому, а саме конституцію Пилипа Орлика. Конституція Пилипа Орлика 1710 року вважається однією з перших конституцій, саме в сучасному значенні цього слова. Вона охоплювала практично всі сфери життя людини і функціонування держави, встановлювала принципи і основні засади владарювання в Українській гетьманській державі, тобто була Основним Законом.

    Не зважаючи на це Іван-Павло ІІ пише «Третього травня 1791 року «Чотирирічний сейм» проголосив конституційну хартію, яка фактично була першою писаною конституцією в Європі.» Він також вказує на документи і події, які передували цьому, цілковито ігноруючи справжнє першоджерело.

    4 липня 1776 року – Декларація Незалежності сполучених Штатів Америки. 14 липня 1789 року документи Французької революції, і нарешті ця, згадана Конституційна хартія, пов’язана з поділом Польщі 3 травня 1791 року.

    Тепер згадаємо інший моральний аспект на шляху розвитку людства. «Колонізація під певним оглядом сприяє поступові місцевого населення, але водночас зумовлює позбавляння їх не лише їх земель, а й духовної спадщини, як от – мови» Святіший отець у розділі «Євангелізація центрально-східної Європи» пише – «Важливо й визнати лиходійства, які скоїли колонізатори, а також, за змогою, домогтися їх відшкодування.»

    І ось тут, показуючи прагнення і змагання різних народів до волі, папа відмовляє у визнанні історичних успіхів України на цьому шляху.

    «Рік 1918 ознаменувався відновленням незалежності Польщі, Литви, Латвії та Естонії. Подібно на півдні народжується вільна Чехословацька Республіка, а декілька інших націй Центральної Європи утворюють Югославську Федерацію. Україна і Білорусь не здобули тоді незалежності, попри добре відомі прагнення й очікування цих народів.»

    Що це, незнання відомого ерудита, енциклопедиста, щоб не сказати гостріше, чи ігнорування об’єктивної загальновідомої історичної істини про УНР, про ЗУНР, про Злуку Соборної України 22 січня 1918 року, про Центральну Раду, Гетьманат, Директорію і роль видатних провідників Незалежної Української Держави, визнаної тоді багатьма націями й урядами світу?

    У розділі «Ідеології зла» ми подибуємо просторе речення, у яке проникає те саме зло, власне через недомовленість, через напівправду, що в даному разі сумірна з кривдою. Вдумаймося в нього: «Так винищували євреїв, а також інші групи, серед яких Роми, українські селяни, православне і католицьке духівництво в Росії і Білорусії та на Заураллі. Так само переслідували всіх незручних для режиму людей: наприклад, ветеранів вересня 1939 року, солдатів Армії Крайової у Польщі після другої світової війни, представників інтелігенції, які не поділяли марксистської чи нацистської ідеології.» Чи не дивно чути це з уст Пастиря всього християнського світу, ба навіть людства.

    Адже серед тих, хто не поділяли марксистської чи нацистської ідеології були знищені ними глибоко віруючі Петлюра, Коновалець, Шухевич, Бандера, Стус, переслідувані і репресовані Шептицький, Сліпий, Липинський, усе воїнство Січових Стрільців, Гайдамацького куреня Слобідської України, чорних запорожців, гайдамаків Холодного Яру, воїнство УПА, але про ті мільйонні жертви режимів зла чомусь не згадав Святіший Отець поряд з АК. Він згадав про українських селян, але не згадав про робітництво, інтелігенцію, духовенство, хоча ми знаємо, що червона мітла, отрута і багнет червоного диявола були спрямовані, перш за все, на геноцид України, на винищення споконвічних носіїв прадавніх моральних цінностей добра – українців. Цю тезу можна тут обґрунтовано обстоювати і підкріплювати мільйонами аргументів, але навіщо. Скажу лише коротким – «Розумному досить», або ж «Qui prouve trop, ne prouve rien» – хто надто багато доводить, той нічого не доводить.

    Окремо згадано, що винищували євреїв, як народ. Він же зазнав кількісно несумірно менших втрат ніж українці і представники якого масово долучилися до винищення українців і їх провідників впродовж цілого ХХ століття. Можливо тому, зазнавши нищення і втрат усе ж зумів побудувати і високо розвинути свою державу і свої впливові інституції в усьому світі.

    Мав би згадати про кривди України Святіший Отець хоча б через вдячність, що, починаючи від часів Золотої Орди, продовжуючи часами Оттоманської Порти саме об неї пощербили свої мечі, шаблі, ятагани наїзники не заливши ріками крові Польщі і Європи, хоча б тому, що багато наших дітей збагатили польську, європейську культуру, філософію, хоча б згадуваний ним у творі Роман Інгарден, не кажучи вже про те. Що в жилах Святішого отця також текла українська кров.

    Проте Папа слушно остерігав, що цілком законно, навіть обов’язково, поставити питання про те, чи не діє тут в Європі на рівні європейського парламенту ще одна ідеологія зла, можливо підступніша і потай ніша (від фізичного винищення попередніх років), яка намагається використати проти людини і проти родини навіть самі людські права. Це і права на аборти, узаконене вбивство, і права, так званих, сексуальних меншин, злочинних ідеологій, тим самим, прикриваючись гаслами демократії, створюючи осередки розпусти, гріха, людиноненависництва, духовного нігілізму і зневіри.

    Про філософії буття з точки зору добра і зла

    Якщо розсудливо говорити про добро і зло то мусимо повернутись до святого Томи Аквінського, до філософії буття. Явища, як моральність, релігія чи сутнісь людини можна розглядати, керуючись феноменологічним методом. Ці розгляди мають за передумову реальність буття людини, тобто створеного буття, а також реальність абсолютного Буття.

    В розділі «Межа зла в історії Європи» автор стверджує, що нацизмові історія виділила 12 років, наче б то цілком не помічаючи бурхливого агресивного розвитку російського язичницького неонацизму і расизму з тисячами жертв вже сьогодні, німецького, єврейського нацизму-сіонізму, мусульманського фундаменталізму, що має ті самі корені.

    Він зазначив, що комунізм тривав довше. Напрошувалась думка, що це зло в якомусь сенсі потрібне світові й людині. Буває в деяких конкретних ситуаціях людського існування зло виявляється навіть корисним, оскільки створює нагоду чинити добро.

    ЙоганФольфганг фон Гете описав диявола – «тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.» Чи мав слушність Душпастир людства вдаватися до таких абстрактних міркувань, перед тим не поклавши на вагу страшного суду, що вершиться споконвіку і щодня жертви Дахау, Биківні, Аушвіцу, Хіросіми, ГУЛАГУ, Катині, голодоморів-геноциду України…?

    Зваживши усі ті невинні жертви, і взявши до уваги теорію Золотого мільярду, чи матимемо ми сміливість, аргументувати услід за Папою Іваном-Павлом ІІ хід історії людства словами святого Павла «Перемагай зло добром» в контексті, що під спонукою зла може виникнути більше добро.

    Уявімо собі тепер зґвалтовану матір з відрізаними грудьми і її дітей забраних в радянський Інтернет, які сьогодні ставлять пам’ятник Сталіну в Запоріжжі. Де ж тут виникло більше добро під спонукою зла. Чи не правильнішою буде думка. Що зло помножує зло, а тьма поглиблює тьму?

    В одному автор має велику слушність – зло забути нелегко, його можна лише простити. Чим же є прощення, як не зверненням до добра (а значить до Бога), яке більше від будь якого зла? Але хіба можна простити того, хто не готовий до каяття і прощення? Хіба може простити той, хто не знає що і кому прощати? Хіба можна простити кривду, якої не пам’ятаєш? Хіба може простити безпам’ятний народ? Хіба може бути прощеним закоренілий у своєму злочині? Це все одно, що вимагати прощення, а не покари абсолютного зла.

    Дещо про людську сутність і її межі

    Папа визначив «Відкуплення, як межу яку Бог визначив для зла».

    Іван-Павло визнає «вроджену гріховність людини, закоренілий у ній нахил радше до зла, ніж до добра.» Як він міг таке сказати? А як же з «Будьте як діти»? «У людині криється вроджена слабкість моральної природи, яка йде пліч-о-пліч із крихкістю її існування і психофізичною вразливістю.

    Бог відкупив світ… Як це зрозуміти? Чому один з найвизначніших провідників людства навіть не намагався дати відповідь на таке важливе питання у такій фундаментальній філософській і теософській праці? Що таке відкупити? Відкупити у кого, в самого себе, Творця його, чи в поверженого Ангела Люцифера, символа зла? Чи це не схоже на те, що перекласти з одної руки на другу життя Ісуса Христа, його муки і смерть, а з другої гріхи людства? Адже саме поняття відкуплення передбачає обмін певними цінностями когось із кимось.

    І ще одне нетактовне і незручне питання про допусти Господні.

    Не відповідаючи на нього, Святіший Отець усе ж чесно підсумовує:

    «Господь допустив, щоб вам довелося досвідчити зло, яким є комунізм… Нас на Заході було від цього збережено, може тому, що ми б не змогли витримати подібного випробування. Ви ж його витримуєте.»

    Подумаймо над цими словами одного з найбільших мудреців людства і можливо тоді кожен з українців зуміє осягнути ту величезну відповідальність і ту величезну силу, яка покладена на Україну Божим Провидінням. Ми повинні виправдати довіру Творці і винести покладений на нас хрест на найвищу вершину людського духу й встановити там як прапор перемоги, як орієнтир для Людства SUB SPECIE AETERNITATIS – на віки вічні.

    Волощак Юрій