ЗМІ підбивають підсумки книжкового року: УНІАН про літературу

Літературний 2010-й починався з передноворічної метушні навколо виходу в світ роману Оксани Стефанівни Забужко «Музей покинутих секретів» – а закінчується схожою передноворічною метушнею навколо з’яви роману Ліни Василівни Костенко «Записки українського самашедшого». Між цими подіями, кожна з яких, без сумніву, виходить за суто літературні рамці, вмістилося чимало пристрастей і капостей, сумнівів і тривог, відкриттів і осмислень. Котрі з них справді варті більшого, а котрі так і залишаться в 2010-му – про це нині достеменно сказати годі, хіба суб’єктивно припустити. Зрештою, рік – занадто малий відтинок часу для того, щоб усерйоз можна було вести мову про тенденції; тим не менше, він достатній для того, щоб завважувати рух у певному напрямку…

Як на мене, 2010-й має шанси запам’ятатися передовсім тим, що в цей час українська проза зробила відчайдушну спробу вийти з тіні української поезії. Звісно, цікаві прозові книжки в нас виходили й досі – зазвичай по одній-дві, деколи навіть по три на рік; котрісь із них ставали подіями винятково в колі мисливих інтелектуалістів – як «Келія чайної троянди» Костя Москальця чи «Тема для медитації» Леоніда Кононовича; іншим щастило (чи не щастило) вийти на ширші обшири читацького осмислення – як «НепрОстим» Тараса Прохаська, «Пацикам» Анатолія Дністрового чи «Солодкій Дарусі» Марії Матіос; ще інші були міфологізовані: вміло – як «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, все менш уміло – як романи Юрія Андруховича чи Сергія Жадана, або й невміло – як «Воццек» Іздрика. Утім, усі вони сприймались як поодинокі спроби відчитування часу, намагання осягнути радше окремі, розрізнені його гримаси; тоді як поезія прочувала його і у власний, емотивний спосіб реагувала на нього системно.

Однак поезія за самою своєю природою вимагає підготовленого читача, що в наших умовах суттєво звужує її суспільну рецепцію, – і капость у тому, що готувати цього читача значною мірою покликана саме мислива проза. Образно кажучи, функція прози – прописувати м’язи часу, які поезія обплутує каналами нервів; ми ж маємо розгалужену, високоорганізовану нервову систему, можливості й переваги якої годі оцінити адекватно, бо ця система не має на чому триматися…]

Отож, дозволю собі припустити, що 2010-й рік має шанси запам’ятатись, як переломний у сенсі нарощування м’язів української літератури. До таких міркувань схиляє з’ява не лише помітної, принаймні порівняно з попередніми роками, кількості цікавих романів, але й передовсім їхня якісна зорієнтованість на осмислення не лише якихось марґінальних, тусівочних цікавинок, а тих глобальних процесів, які нині відбуваються в українському суспільстві, а також їхніх спричинків, передумов і можливих наслідків.

У цьому контексті дуже важливим, а можливо, навіть ключовим бачиться роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» – бо в останні роки, ба навіть десятиліття наша проза вкрай відчутно потерпала не через відсутність кваліфікованих, часом навіть віртуозних виконавців, а від браку нових ідей. Поміж тим, саме «фонтануванням ідей» відзначалася літературознавчо-філософська есеїстка Забужко, – здається, «я-герой» тих текстів у «Музеї покинутих секретів» оформився тепер уже в художньому письмі, соковито розкриваючи емотивний портрет нашого сучасника в потужному інтелектуальному контексті. Разом із цим маємо тут для художнього осмислення напрочуд широку часову парадигму, яка охоплює фактично півстоліття, виразно й гостро означуючи больові точки й системно відчитуючи взаємозв’язки. Фактично це чи не перший за хтозна скільки років масштабний текст, у якому постає цілісний образ органічно єдиної України – зі спільними болями, спільними трагедіями, котрі гостро відлунюють у людських долях протягом кількох поколінь, а нерідко й визначають ці долі. І якщо в дрібницях письменниці часом не вдається уникнути суб’єктивної заанґажованості (скажімо, я схильний зі зніченим сумом сприймати зведення задавнених порахунків між різними поколіннями київської інтеліґенції, оприявнене в заочному «обміні компліментами» між Оксаною Забужко і Ліною Костенко), то в головному – в людському – вона щиро й переконливо піднімається над упередженнями. У цьому сенсі «Музей покинутих секретів» – напрочуд важливий текст не лише для нашого письменства, а й для нашого суспільства, котре багато в чому «чорно-біле»: покрізь цей роман ми маємо змогу побачити самих себе в широкому спектрі відтінків не лише «білого», а й «чорного».

Оксана Забужко презентує свій новий роман ”Музей покинутих секретів”. Київ, 26 грудняВочевидь, це і є найголовніше в романі Оксани Забужко: він відкриває перед кожним із нас, читачів, можливість відчитати себе як особистість і себе як час – множинність «себе», болем й любов’ю (в загальнолюдському сенсі любов’ю) спаяних у єдине національне, ментальне, психологічне, інтимне «я». Саме те «я», котрому судилося прожитись і виповнитися не лише за себе, а й за кровно рідну «дитину, яка не дожила навіть до власного імені» (один із найщемкіших, найглибших, художньо найпереконливіших образів роману).

Пильної уваги і серйозної розмови варті, як на мене, ще декілька виданих у 2010-му романів. «Століття Якова» Володимира Лиса відчитує ще ширшу часову парадигму – ціле століття, напрочуд життєствердно, з тонким «перепроживанням» народної філософії прописуючи крізь нього інтимну біографію свого дивовижного героя – нібито «простої», «звичайної» людини, яка насправді виявляється набагато шляхетнішою й значимішою, ніж усі ті, кого ми звикли такими вважати. Це значною мірою роман-дзеркало, в яке нашому сучасникові варто пильно придивитися не так на себе, як на все те, що його оточує й значною мірою визначає.

«Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового тонко й образно передає атмосферу 1990-х із загубленням у їхній коловерті місії інтелектуаліста, що досі дуже виразно дається взнаки в суспільному житті. Це вже, натомість, дзеркало, в якому нашим інтелектуалістам слід роздивлятися себе… Роман про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю» Степана Процюка – чи не перша в українському письменстві спроба психоаналітичної біографії (а може, й психоаналітичної міфобіографії, як стверджує критик Ірина Славінська), витворена дуже щільним, близьким до верлібрового письмом, де характер так само прописується на гострому тлі часу. «Руйнування ляльки» цього ж автора – виразно ідеологічна спроба в рамцях жанру соціально-психологічного роману вести з читачем максимально відверту мову про світлі й темні сторони людської душі, не прикриваючись іронічно-ігровими «фокус-прийомами». Нарешті, «Ельза» донеччанина Олега Солов’я – жорстко антипостмодерний роман-застереження, який є безнадійною, та все ж не марною спробою відчитування хаосу – згідно з ним, найбільша біда нашого часу полягає в тому, що хаос є суцільним болем, з яким звикся, якого не відчуваєш у перманентній гонитві, але він усе ж є і руйнує тебе зсередини, непомітно…

Звісно, цими романами 2010-й рік не обмежується. Добре, що виходили вибрані твори – Тараса Прохаська, Олега Лишеги; перевидання – Галини Пагутяк, Василя Габора, віршів Івана Малковича. Закономірно, що ґран-прі конкурсу-рейтинґу «Книжка року» отримала «Повна академічна збірка творів» Григорія Сковороди», підготовлена Леонідом Володимировичем Ушкаловим – це, без перебільшення, науковий подвиг пана професора, і дуже добре, що ми нарешті навчилися такі речі належно пошановувати.

У контексті ж нашого огляду варто було б згадати й доволі голосний «Ворошиловград» Сергія Жадана, теж позначений виразними ознаками «прописування часу» – проте особисто мені цей твір, як то кажуть, «не пішов», тож хай про нього ведуть мову інші критики, більш прихильні до такої «підліткової» лектури. Тим паче оминемо увагою парадигму розважальної прози – від Юрія Винничука, якого іноді, під настрій, я ще можу читати, до Люко Дашвар, на яку просто шкода часу. Зрештою, в цих жанрів свої закони, які мають небагато спільного з літературними. Тим не менше, і в цій царині щось «крутилося» – і це вже добре…

Однак насторожує інше: на відміну від прози, яка виразно почала «оживати», з поезією у 2010-му році було дуже сумно. Можу назвати лише кілька книжок, які читалися мені з цікавістю і від яких я отримав насолоду: «Тінь риби» Мар’яни Савки, «Вірші на розі» Павла Вольвача, «Дерево навколо птаха» Тараса Девдюка, антологія поезії українського зарубіжжя «Аз, два, три… дванадцять – лист у пляшці»… Направду, в Інтернеті було набагато більше цікавої поезії, ніж «на паперових носіях»! Звісно, причини такої капості слід шукати й у відгомоні економічної кризи, яка ускладнила життя видавцям, і ті мінімізовують ризики за рахунок «неприбуткової» поезії, – та все ж не хочеться, щоб література, нарощуючи м’язи, позбувалася нерву…

Що ж до «Записок українського самашедшого», то їх, гадаю, варто розглядати не лише як закономірний фінал «прозового» 2010-го, а передовсім як багатообіцяючий старт літературного 2011-го.

Іван Андрусяк УНІАН

  • ЛЕО

    Українською прийнято ПІДБИВАТИ підсумки, а не підводити

    • Редакція

      Маєте рацію. Передсвятковий синдром. Дякуємо