Олександр Довженко: Московіада видатного українця

Якщо Москва колись і посміхалася українським письменникам, то, в переважній більшості випадків, кривою посмішкою. А надто за часів “Союзу нєрушимого…” Історій поневірянь та страждань українських творців на московській чужині стане, певно, на кілька товстих томів. Спробуємо відкрити одну зі сторінок цієї альтернативної “Московіади”, розказавши про тяжке й дещо гротескне життя в чужій столиці українського письменника та режисера Олександра Довженка.

Вождь із тобою!..

Почнемо з того, що історія (особливо літератури) ─ наука, сповнена фактологічних протиріч. Навіть з’ясовуючи, як і чому Олександр Довженко опинився у Москві, натрапляємо на кілька абсолютно протилежних версій. Одні джерела стверджують, що він сам вирішив залишити Київ 1934 року після провалу свого першого звукового фільму «Іван», аби «доброзичливці» не зацькували його чи не допомогли “сісти” (все ж таки націоналіст, петлюрівець, боротьбист і учасник ВАПЛІТЕ). Дружина режисера Юлія Солнцева вважала, що її чоловік покинув Батьківщину винятково задля того, аби підняти свій творчий рівень. Якщо ж спиратися на слова самого Довженка, то з’ясовується, що він написав листа Сталіну, аби той захистив його і посприяв розвитку.
Щоправда, існують документальні свідчення, що ще в 1933 році існував наказ не дозволити Довженкові знаходитися в Україні у той час, коли там лютував Голодомор, і викликати його в Москву (фактично письменникові було заборонено жити Україні, за винятком відряджень).
Якщо додати до цього, що всесоюзний вождь ставився до українського митця досить-таки прихильно, то можна припустити, що спрацював, швидше за все, людський фактор. Можливо, Сталін просто хотів оселити в Москві цю творчу й розумну людину ─ цікавого співрозмовника. Адже є відомості, що Йосип Віссаріонович любив викликати до себе Довженка, інколи й просто посеред ночі, аби пройтися столицею і відверто порозмовляти (певно, задоволення не для людей із слабкими нервами). Сталін був для митця свого роду протектором і в хвилини Довженкових чорних смуг у кар’єрі намагався стимулювати митця до роботи ─ замовляв фільми, сценарії.
З іншого боку, нещодавно була розсекречена особова справа під кодовою назвою «Запорожець», заведена свого часу в ЧК на Довженка, примушує серйозно замислитися над питанням: як людина з такою біографією, з такими поглядами і висловлюваннями виживала в часи, коли розстрілювали за один косий погляд на портрет вождя? А Довженко таки не шкодував необережних слів. Обурювався, що «в Грузії кіно роблять грузини, в Росії ─ росіяни, а в Україні ─ й грузини, й росіяни, й євреї, але тільки не українці». Що трагедією українського народу є зокрема те, що йому «заважають євреї та московські бездарі». Що «в органах НКВД працюють ворюги й садюги». І що Сталін на фотографії з Ялтинської конференції на фоні владних Рузвельта і Черчілля сидить «в позі людини, яка не вміє тримати себе в товаристві великих людей». Ці тиради часто закінчувалися обіцянкою розказати все прямо Сталіну, мовляв, хай робить зі мною, що захоче.
Тож не дивно, що у ЧК без сумнівів зарахували українського письменника до категорії активних націоналістів, петлюрівців ─ одним словом, ворогів народу. В деяких документах присутні вкрай яскраві деталі з чужих доносів: у них, наприклад, розповідається, як 1918 року «у складі озброєного бандитського угрупування націоналістів утікав і Довженко О. П., обвішаний гранатами й рушницею». Режисера вважали «одіозною талановитою особистістю з обмеженим світоглядом», що йому дуже допікало. За словами самого митця, він надломився вже в перші два роки перебування в столиці Союзу. Довженко не знав, що його «заслання» не скінчиться до самої смерті…

Буржуйський шпигун

«Москва. Похмуре небо. Гримлять важкі машини за вікном», ─ характерний запис із «Щоденника» режисера. Справді. Відійдемо він ідеологічних аспектів столичного життя й поговоримо про нові для Довженка “зручності”. Можна розпочати із милої ліфтерші, яка за сумісництвом (звичайно, без відома мешканців) виконує функції фейс-контролю: сама вирішує, кого пустити у гості, а кого ні. Не дивно, що українські друзі письменника до нього частіше за все не потрапляли.
Не припало до душі режисерові й столичне начальство. Довженко ніколи не шкодував різких слів, застосовуючи їх до свого милого керівництва і деяких московських колег. «Щоденник» подає нам цікаві приклади на кшталт: «Не міг одмовити двом редакційним маніячкам, тепер буду довго каятися»; «Зайшов в кабінет. Переді мною сидить свиня. …Займаючись підписуванням паперів…свинтус так і не глянув на мене». У Довженка є навіть справжня інструкція, що детально пояснює, як потрібно поводитися з начальством: «У поводженні з вищестоящими треба завжди бути скромним… Якщо начальник… почне кричати на вас…не бiжiть вішатись… Ви можете дуже ласкаво… сказати чемно: “Не утруднюйте себе криком. Повірте, що навіть звичайна розмова з вами приносить мені справжнє страждання завжди”».
Щодо роботи в Москві ─ Довженко називав себе «жертвою безбожних умов праці». Споруда «Мосфільму» здавалася йому жахливою й подібною до тюрми. Не кажучи вже про те, що в столиці СРСР не було навіть пристойного кінотеатру ─ Довженко називав їх жалюгідними, а екрани за розміром порівнював із поштовими марками. Нелегко, погодьтеся, бути всесвітньо відомим режисером і жодного разу в житті не побачити своєї картини «в хорошому кінотеатрі, на хорошому справжньому екрані».
Додайте до цього списку неодноразові усунення з провідних посад (через звинувачення у націоналізмі) та, як наслідок, ─ встановлення такого розміру зарплатні, який просто ображав гідність режисера. В таких випадках Довженко просто відмовлявся працювати за гроші. Коли ж директор кінофабрики не хотів витрачати кошти на озеленення її території, Довженко зопалу заявляв, що продасть пальто, шубу, книги і сам піде робити насадження. При цьому в анонімних донесеннях його примудрялися називати «п’явкою, яка причепилася до Всесоюзного фото-кіноуправління для викачування разом із дружиною, артисткою Солнцевою, 1000 рублів на місяць». Інші «дописувачі» йшли навіть далі, вбачаючи в роботі режисера шпіонські мотиви ─ мовляв, Довженко через свої фільми інформує буржуйські уряди.
А апогеєм усіх “переваг” столичного життя були замахи на життя режисера. Наприклад, в одній із поїздок Довженко потрапив у автокатастрофу, розслідування наслідків якої виявило, що вісь керування кермом була навмисно зіпсована…
Утім, видатний режисер помер своєю смертю майже двадцять років потому. До речі, ховали Довженка за державний кошт, оскільки на його рахунку після смерті лишалося лише 32 рублі. Попри всі побажання митця бути похованим в Україні, його тіло покоїться в далекій Москві. Щоправда, останнім часом велися розмови про перенесення тіла українського режисера до Києва… в обмін на прах Юрія Долгорукого. Погодьтеся, царський обмін.

Антоніна Окініна.