Євген Концевич: прикутий до ліжка оптиміст

«Він налякав мене своєю усмішкою і своїм ніде ніяк не закоріненим оптимізмом; чиста, звільнена од плоті духовність – чистий дух очей», – так написав про Євгена Концевича Василь Стус, побувавши у Житомирі.

Усі, хто знав Євгена Васильовича, захоплювалися силою його духу й отим ніде «не закоріненим» оптимізмом. Адже він, один з кращих представників житомирської прозової школи, прозаїк-шістдесятник, практично все життя був прикутий до ліжка.

Стрибнувши зі скелі в річку Тетерів, 17-річний Євген пошкодив хребта й став майже нерухомим. Той день 1952 року назавжди залишився пам’ятним, адже, за словами літератора, він «скрутив собі в’язи і став письменником». У письменницьку й перекладацьку царину його штовхнув саме нещасний випадок, бо з дитинства хлопець мріяв стати ветеринаром і лікувати тварин.

Незважаючи на отаку-от сумну «прозу життя», першим літературним досвідом Євгена Концевича стали гуморески. Вміння пожартувати з себе, з оточення, іноді з приводу насправді плачевних ситуацій й обставин – от що виділяло цю мужню людину з-поміж інших. Утім кепкувати з голів колгоспів, сільрад чи громадських закладів, як це робив у своїх гуморесках письменник-початківець, у радянські часи вважалося ідеологічно «хибним». Саме тому тексти «забракували». Не бажаючи створювати ідеологічно «правильні» гуморески, Концевич зовсім припинив їх писати… До того ж Валерій Шевчук підштовхнув його на серйозніші літературні звершення.

 

«Психічно повноцінна література!»

Коли сьогодні говорять про житомирську прозову школу, згадують чимало талановитих авторів. І ім’я Євгена Концевича, майстра коротких прозових форм, посідає достойне місце серед них. Перша збірка оповідань «Дві криниці» (1964), написана в неореалістичній манері, заявила про новий самобутній талант. Як зазначив Валерій Шевчук, перша книжка Концевича «пластична, вона має свій аромат і свій неповторний стиль».

Однак незважаючи на вдалий дебют, Євген Концевич відразу зник з літературного життя на довгих 20 років. Небажання співпрацювати з КДБ, «закладати» друзів, писати ідеологічно «правильні» твори далося взнаки, відсунувши автора у кінець «черги» на публікацію – адже у радянські часи за виданням, точно так, як і за ковбасою, стояли черги.

Друга книга оповідань – «Йдучи вулицею» вийшла у 1985 році. Згодом були опубліковані книга мемуарів про житомирський літературний світ «Тутешня кава» (2000 р.), збірка оповідань «Вона йшла усміхнена» (2002 р.), книжка одного оповідання дванадцятьма мовами «Мамо, мамочко, прокинься» (2006 р.), книжка малої прози «Голубині пастелі» (2009 р.) і підсумкове видання творчої спадщини Євгена Концевича – «Клекіт глухоти» (2010 р.).

Оповідання й новели письменника буквально зачіпають за «живе», в них безмежна доброта і людяність вражаюче контрастують з прикрою життєвою реальністю. Герої творів – «маленькі» люди, «живі», чутливі душі, які зіштовхуються з бездушним брутальним світом. І автор – тонкий психолог – детально досліджує найтонші нюанси їхніх переживань і внутрішніх рефлексій. Це – і страшне «прозріння» дитини в оповіданні «Чому вона мовчить?», і гіркота самотньої старості («Його повезли в синій-синій «Волзі»), і непосильний тягар горя («Вона йшла усміхнена»), і душевне зчерствіння та короткозорість («Квіти»), і дитячі переживання в оповіданні «Дві криниці»…

Утім незважаючи на особисті драми і навіть трагедії героїв, у творах подекуди знаходимо маленькі «промінці» світла. Такі як заспокійлива присутність дядька Кесара («Дві криниці»), чи відверта радість технічки Гані першим кульбабкам, знехтуваним «короткозорою» вчителькою («Квіти») чи щире співчуття незнайомої дівчини («Йдучи вулицею»)…

Творчість Концевича – це своєрідне «щеплення» проти будь-яких душевних «збочень» чи кривлянь. Адже тут немає компромісів чи неоднозначностей. Позиція автора – єдина. Це – гідність, повага і любов до людини, яка контрастує з лицемірством, брехнею, душевним зчерствінням і недолугістю зовнішнього світу. «Якщо колись на книжках ставитимуть знак психічно повноцінної літератури, яка формує у читача життєстверджувальне ставлення до світу і здорові інстинкти, – зазнає літературознавець Володимир Даниленко. – То проза Євгена Концевича цілком впишеться в таку літературу».

 

«В нього така манера – приймати гостей лежачи…»

Література, голуби, садок і пес – складові частини світу, в якому жив Євген Концевич. А ще, безперечно, – Україна й друзі та однодумці.

Будинок письменника у Другому Шевченківському провулку в Житомирі був «місцем паломництва» багатьох відомих людей. Сюди приходили Валерій та Анатолій Шевчуки, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Іван, Леоніда та Надія Світличні, Алла Горська, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Ніна Вірченко, Ірина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба, Юрко Ґудзь… Усі відвідувачі розписувалися на рушникові, а підписи потім вишивалися кольоровими нитками. Усього їх назбиралося близько 500…

Як пригадували друзі та знайомі, Євген Концевич був надзвичайно світлою і спраглою до життя особистістю. «У ньому стільки сили волі, любові до людей, гумору, нарешті, що нерідко було таке відчуття, що це не він викреслений з активного життя, безнадійно хворий і прикутий до ліжка інвалід, а ми», – писала Надія Світлична.

Серед друзів і відвідувачів Євген Васильович завжди тримався як рівний, забуваючи про фізичні недуги. «Він тримається так, ніби нема в нього ніякої біди й хвороби, а просто в нього така манера – приймати гостей лежачи», – зазначав Валерій Шевчук.

Євген Концевич любив покепкувати, не тільки з інших, а насамперед із себе. Скажімо, не можна без посмішки читати його візитівку, вміщену в останній книзі. «Почесний громадянин Житомира, з правом безплатного користування всіма трамваями міста, навіть і в поїздках за кордон», – пише прикутий до ліжка письменник. Або: «Двічі розведений, тричі одружений, за що Президентом нагороджений орденом за Мужність 3-го ступеня».

До речі, орден «За мужність» ІІІ ступеня Євген Васильович отримав 2005-го року, а раніше – у 1999-му – став лауреатом Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтв імені Івана Огієнка.

Євген Концевич помер у липні 2010-го на 76-му році життя, з яких 58 років він був прикутим до ліжка. Незважаючи на це, його життя і творчість є яскравим взірцем для тих, кому бракує життєстверджувального ставлення, оптимізму, сили волі і любові до світу й людей. Адже цьому навчають не лише твори Концевича, а насамперед його життєвий приклад, душевна незламність і отой «ніде не закорінений оптимізм».

Людмила Сайко

  • Дмитрий Б.

    Так дуже радісний та світлий був чоловік. Просто відпочивав, спілкуючись
    із ним. Шкода світу так і не відомо чому та від чого померла ця
    прикута до ліжка людина у 2010році. А дуже гарно допомогли Концевичу насправді
    померти по елементарній причині заволодіння його майном ті хто зараз і
    проживає в його будинку.