Українці у Бразилії, або Знай наших!

Які асоціації у вас виникають при слові «Бразилія»? «Країна, де багато диких мавп» – раз. Футбол – два. Кава – три. Серіали – чотири. Карнавал – п’ять. Особливо просунуті ще згадають велику українську діаспору. А звідси уже можна цілком логічно виснувати тісні культурні зв’язки між Бразилією та Україною, навіть не знаючи жодного конкретного прізвища.

Проте якщо заглибитися в цю тему, з кожним кроком дивуєшся усе більше. Бо виявляється, що серед видатних бразилійців чимало вихідців з України та їхніх нащадків. Слова «нашого цвіту по всьому світу» в Бразилії напрочуд актуальні…

Серед вихідців з України та їхніх нащадків бразилійці згадують письменника і перекладача Бориса Шнайдермана, власника найбільшої бразильської бібліотеки Джозефа Міндліна, поетесу Гелену Колоди, режисера і сценариста Гектора Бабенка… Проте два прізвища у цьому списку слід виділяти жирним курсивом: Клариса Ліспектор та Віра Вовк.

Чи не найяскравішою українською зіркою на бразильському небосхилі є Клариса Ліспектор (у деяких перекладах Кларіс Лішпектор) – вона ж уродженка Чечельника Хая Пінхасівна Ліспектор. Звичайно, українка вона двічі умовна – з Україною її пов’язує лише місце народження (хоча у багатьох традиціях батьківщиною людини вважається місце, де зарито її пуповину) та український акцент у їдиші, яким розмовляли її батьки. Проте коли бразилійці хочуть підкреслити, що Україна їм не чужа, то згадують насамперед прізвище «Ліспектор». І не дивно – адже ця етнічна єврейка українського походження залишила настільки помітний слід у бразильській літературі, що її твори можна бачити у навчальній програмі, а портрет – на поштових марках.

Як і у кожного порядного письменника, у Клариси було важке дитинство. Її родина залишила Україну, рятуючись від погромів та зубожіння. Проте дуже скоро виявилося, що у Бразилії життя теж далеко не мед. Родина боролася зі злиднями, а коли Кларисі виповнилося дев’ять років, мати померла. Щоб залатати постійну діру в родинному бюджеті, з сімнадцяти років дівчина починає працювати приватним викладачем португальської. (До речі, слід зауважити: Клариса настільки асимілювалася, що навіть не розмовляла їдишем, не кажучи вже про якесь дотримання предківських традицій. Ідеальний емігрант – з погляду держави, звичайно.)

Проте по-справжньому талановитій людині несприятливі умови ідуть на користь – і Клариса закінчила не лише гімназію, а й Національний Факультет Права у Ріо-де-Жанейро. У студентські роки їй теж довелося паралельно працювати – адже помер батько, тому розраховувати на будь-яку допомогу ззовні вже взагалі не випадало. Утім, редагування газети «А Нойче» дало Кларисі змогу надрукувати деякі свої оповідання – вона писала їх ще з дев’яти років, проте спочатку видавці відмовлялися їх публікувати, оскільки ці оповідання не мали сюжету – лише враження…

Здавалось би, шлюб із молодим дипломатом мав покласти край життєвим труднощам Клариси Ліспектор. Та де!.. І хтозна, що краяло Кларисине серце більше – те, що у одного з двох її синів було виявлено рідкісну форму шизофренії, чи неприродні для інтроверта обов’язки дружини дипломата – а так хотілося присвятити більше часу не світському спілкуванню з чужими людьми, а сім’ї, дітям… «Що я бідніша, то більше на мені прикрас», – говорить у цей час письменниця.

Власне, письменницька слава прийшла до Клариси Ліспектор рано – у 1945 р. Її перший роман «Близько до серця» здобув премію фонду Граса Аранья, заснованого Бразильською Літературною Академією. Не всі критики сприйняли роман схвально – хтось шукав у ньому вплив Вірджинії Вульф та Джеймса Джойса, яких Клариса навіть не читала, а когось дратував феміністичний характер твору… Проте наступні книги письменниці змусили літературознавців звикнути до своєрідного стилю письменниці і навіть вигадати термін «дискурс тиші».

Світова війна, родинні негаразди та кочовий спосіб життя родини дипломата – у таких декораціях Клариса Ліспектор писала свої книги, тримаючи на колінах друкарську машинку. Проте цілком закономірно, що таке життя мало закінчитися розлученням…

І знов настали важкі часи – точніше, набули більш звичної форми безгрошів’я. Аліментів та гонорарів на життя усе одно не вистачало – і Клариса змушена була згадати молодість і повернутися до журналістсько-редакторської діяльності. Проте паралельно вона все одно продовжувала писати – зокрема і дитячі книги, а також вела обширне листування з колегами…

Цікавий факт: за кілька років до смерті портрет Клариси Ліспектор написав бразильський художник Карлос Скляр – і хай хтось скаже, що це не українське прізвище!

А ось якщо стосовно Віри Вовк (Селянської) і можуть точитися якісь суперечки, то лише на тему «чи вважати її бразильсько-українською письменницею, чи українсько-бразильською»?

На рідній Гуцульщині Віра прожила до тринадцяти років – потім родина емігрувала до Німеччини, і середню школу дівчинці впало закінчувати вже у Дрездені. А після того  – студіювати германістику, музикознавство та славістику в університетах Тюбінґена і Мюнхена.

Після закінчення ІІ світової війни багато українців, яких доля закинула до Німеччини, були змушені тікати ще далі від «обіймів» країни-переможця. У випадку родини майбутньої письменниці таким місцем виявилася Бразилія…

Бути українцем у Бразилії важко. Віра Вовк сама розповідає і про клімат, який разюче відрізняється від українського, і про те, що українські громади територіально розкидані по важко прохідних місцях, тому комунікація між ними досить проблематична… Та й про те, що українські емігранти у Бразилії – це переважно селяни, тому якщо йдеться про збереження культури в умовах чужої країни, то в Бразилії це можливо за оптимістичним сценарієм на рівні фольклору, а за песимістичним – на рівні шароварщини, коли під час карнавалу виконується гопак…

Проте якраз Віра Вовк є зразком повної протилежності Клариси Ліспектор. Вона саме з тих емігрантів, які і чужого научаються, і свого не цураються. Та ще й пропагують це своє.

Віра Вовк ніколи не відрікалася від рідної землі – на відміну від багатьох емігрантів, вона не лише зберегла її образ у серці, а й підтримувала з цілком реальною Україною зв’язок, спілкуючись із Іриною Стешенко, Григорієм Кочуром, Миколою Лукашем, Михайлиною Коцюбинською, Василем Стусом, Іваном Світличним… (До речі, двом останнім вона писала листи просто до таборів, куди їх як дисидентів запроторив режим.) Коли у 60-х роках минулого століття Віра Вовк відвідала радянську тоді Україну, її таврували  емігранти як зрадницю, а місцеві українці як націоналістку. Але час розставив усе по місцях…

Вірі Вовк стали в пригоді студії у німецьких університетах – деякий час вона викладала німецьку літературу в Державному університеті Ріо-де-Жанейро. Проте дуже скоро почала будувати ті самі культурні мости між двома своїми батьківщинами, про які тепер гордо говорять бразилійці. Сама Віра Вовк стверджує, що українську літературу португаломовний світ знає виключно з її перекладів – а переклала вона чимало авторів:  Івана Франка, Лесю Українку, Марка Вовчка, Василя Стефаника, Ліну Костенко, Ірину Жиленко, Івана Драча, Василя Симоненка, Валерія Шевчука… Ще 1959 року в її перекладі побачила світ «Антологія української літератури». Але і цій самій українській літературі прислужився перекладацький талант Віри Вовк, бо, як відомо, і на українську вона перекладала – з португальської, німецької, французької, італійської, румунської, македонської, старослов’янської… І це вже не кажучи про власні твори, які Віра Вовк теж пише чотирма мовами – українською, португальською, німецькою та англійською, блискуче підтверджуючи стереотип про схильність українців до легкого опанування будь-якої мови.

Не дивно, що нагорода знайшла героя! 2008 року Віра Вовк здобула найвищу літературну відзнаку України – Шевченківську премію. Це стало великою подією для бразильських українців – себто для тих, хто такими себе вважає…

Ну що тут скажеш! Таким вихідцем, як Віра Вовк, пишалась би будь-яка країна – у цьому випадку і Україна, і Бразилія. Побільше б нам таких українців – і тут, і за кордоном…

Отож бразилійці цілком мають рацію, стверджуючи, що ми, українці, їм культурно не чужі. Вихідці з України багато внесли у бразильську літературу, ставши не українськими письменниками, якими могли б стати на теренах України, а таки бразильськими. То, може, нам варто вимагати від Бразилії культурної компенсації? Нехай надасть нам низку бразильських письменників, які емігрують сюди і стануть українськими… А то посилає виключно футболістів.

Жарт, звичайно. А нам залишається пишатися з того, що наша земля настільки щедра на письменників, що цієї щедрості вистачає ще на багато світових літератур…

 

Наталка Гай

 

  • Yuliy

    Олена Колдій (не Колоди) -відома бразильська поетеса українського походження з Парани.
    yuliy7@hotmail.com 

  • Yuliy

    Олена Колодій -вілома бразильська поетеса (писала португальською мовою) українського походження з Парани
    Юлій