Вергілій: любитель хлопчиків, плагіатор і християнський пророк

Римський поет Публій Вергілій Марон найбільше уславився не лише авторством безсмертної поеми «Енеїда», але й тим, що урочисто поховав муху – щоправда, з цілком раціональних міркувань: землі з похованнями не потрапляли під дію декрету про землю, і їх не могли конфіскувати…

І що найцікавіше: інформація про поховання мухи з’явилася уже після смерті Вергілія. Можливо, так мутував сюжет однієї його ранньої поеми – «Комар»: сплячого пастуха, до якого підбиралася гадюка, вкусив комар і тим урятував йому життя, тому пастух поховав забитого комара і поставив йому пам’ятник. А насправді вберегти землеволодіння Вергілієві допомогли впливові друзі. Але це навряд чи цікавить пересічну людину – більше того, у наш час уже багато хто щиро вважає Вергілія греком! Якось дивно впливає інтернетизація на загальний рівень ерудиції…

Вергілій – улюбленець муз та… хлопчиків

Насправді Вергілій прожив життя достатньо цікаве саме по собі, навіть без пізніших вигадок. Римський історик Светоній, вивчаючи біографію Вергілія майже по гарячих слідах – себто за якихось сто років по смерті – наводить багато пікантних подробиць. Наприклад, що батько Публія Вергілія Марона всупереч пізнішим уявленням не міг похвалитись особливим багатством – за деякими даними, він був ремісником-гончарем, за іншими ж – спершу служив поденником, але, проявивши найкращі риси, став зятем господаря і «піднявся» шляхом скупівлі лісів та розведення бджіл.

Вергілій і музи Кліо та Мельпомена. Мозаїка у віллі в Сусі (Туніс). I ст. н. е.

У 70 р. до н.е. майбутній матері майбутнього поета наснилося, що вона народила лаврову гілку, яка відразу пустила корені і стала зрілим деревом. Наступного дня, коли вони з чоловіком зібрались у справах до прилеглого села, довелося збочити зі шляху, щоб у придорожній канаві народити хлопчика… Прикметно, що тополя, посаджена на місці народження дитини за римським звичаєм, розрослася так швидко, що перегнала своїх «ровесниць» – цю тополю стали називати «деревом Вергілія», і вагітні та породіллі шанували її як священне дерево, даючи перед ним обітниці.

Ще зі шкільного віку Публій Вергілій Марон почав писати вірші – офіційно першим його поетичним твором стала… прижиттєва епітафія шкільному вчителеві, побитому камінням за звинуваченням у розбої.

П’ятнадцятирічним юнаком, загорнувшись у тогу дорослого чоловіка, Вергілій вирушив продовжувати освіту у Рим. У школі з ним разом училися нащадки визначних римських родин, і шкільна дружба значною мірою проклала поетові шлях до вищого товариства. Особливо придалась – і то багато разів! – прихильність Октавіана – Цезаревого всиновленого небога, котрий незабаром став імператором Августом.

Светоній описує дорослого Вергілія так: «великого зросту, кремезної будови, смаглявого на вид, був схожий на селянина і не відзначався міцним здоров’ям, особливо мучився він животом, горлом, головним болем і часто пускав собі кров». Любов Вергілія до хлопчиків у ті часи сприймалася як щось цілком нормальне, тому для сучасників він був взірцем моральності – навіть (вчинок дуже дивний і як на наші часи!) відмовився прийняти в дар від Августа майно одного вигнанця… Тому коли у розпусному Римі Вергілій мав необережність показатися на вулиці, за ним відразу починала ходити юрба, від якої доводилося ховатися у першому-ліпшому будинку. Не дивно, що провінційні Кампанія та Сицилія приваблювали його набагато більше…

Не весь свій час Вергілій віддавав красному письменству – цікавився поет також медициною і математикою, а ще, за словами Светонія, «вів він також судову справу, але лише раз і лише одну» – очевидці стверджують, що говорив Вергілій занадто повільно, затинаючись, через що взагалі здавалося, що він не володіє предметом…

Натхнення для своїх творів Вергілій брав із цілком прозаїчних джерел. Наприклад, «Буколіки» («Пастушачі вірші»), котрі принесли йому нечувану славу, було написано головним чином для уславлення трьох друзів поета, котрі врятували його від розорення, коли після битви при Філіппах землі за Падом роздавали ветеранам. А «Георгіки» («Хліборобські вірші»), які теж поповнили світову скарбницю літератури, було написано на честь Мецената – той, ще мало знаючи Вергілія, захистив його від одного ветерана, готового зі зброєю в руках захищати свої права на поле до переможного кінця…

 .

Мистецтво виснажує та… вбиває!

Зображення Вергілія у середньовічному рукописі

Мав Вергілій ще один талант. Сенека стверджував, що один сучасник зізнавався у бажанні дещо запозичити у Вергілія, якби на додачу міг запозичити його голос та жести. Не дивно, що «Георгіки» він читав Августові чотири дні поспіль! (Щоправда, час від часу його змінював Меценат.)

Творчий метод Вергілія був досить простий, але непопулярний серед наших сучасників: щоранку поет диктував багато віршів, а до вечора редагував, скорочуючи до мінімуму. Таким чином «Буколіки» Вергілій писав три роки, «Георгіки» – сім, а своє головне дітище – «Енеїду» – одинадцять! Крім того, «Енеїду» він спочатку структурував – виклав прозою і розділив на 12 книг, щоб можна було працювати над тим фрагментом, який наразі більше подобався. Крім того, Вергілій залишав багато віршів незакінченими, а дещо ледь окреслював віршами, жартуючи, що ставить їх як тимчасові підпорки, доки буде зведено постійні колони.

Про «Енеїду», магнум опус Вергілія, багато говориться на уроках літератури, тому до всієї її художньої вартості, міфологічної основи та такого іншого хочеться додати лише те, що саме намагання зробити цю поему досконалою і вбило Вергілія. У прямісінькому сенсі. Аби нарешті на власні очі побачити місця, які описав, у 19 р. до н.е. Вергілій вирушив у подорож по Греції та Азії. Він планував три роки займатися виключно редагуванням поеми, а решту життя присвятити філософії… Проте не так сталось, як гадалось. У палючу спеку під час огляду місто Мегари Вергілієві стало зле, і подорож посилила хворобу. Смертельно хворий Вергілій прибув у калабрійське місто Брундізій, де за кілька днів і помер, встигнувши написати собі епітафію.

За життя Вергілій, як і будь-який письменник, мав критиків та критиканів. Вони писали «Антибуколіки», звинувачували Вергілія у новітній манірності, обзивали підкидьком Мецената… Одного разу, коли Вергілій читав свої «Георгіки» (а публічно він робив це украй рідко), рядок «Голим ори, голим сій…» хтось закінчив: «Застудишся, схопиш гарячку!» Були й такі сучасники, які не лінувалися вибирати з усіх його творів огріхи та запозичення – один автор видав восьмитомник (!) із переліком цих запозичень та вказанням першоджерел). Особливо голосними були звинувачення у плагіаті з Гомера!

Зазвичай Вергілій у таких випадках казав так: «Чому вони самі не спробують учинити таку крадіжку? Тоді вони зрозуміють, що легше у Геркулеса украсти палицю, ніж у Гомера вірш!» Власне, і подорож по «місцях бойової слави» було задумано для того, щоб уже цього разу не дати взагалі жодної підстави для нападок…

 .

Посмертні пригоди Вергілія

Бюст Вергілія біля входу до його склепу у Неаполі

Здавалось би, Вергілій – син своєї непростої епохи (кому цікаво про непросту епоху, нехай почитає історію Риму того відрізку часу і жахнеться – ми порівняно з тодішніми римлянами живемо у мирі, гармонії, безпеці та стабільності!). Але Вергілій виявився затребуваним і в наступні століття. Насамперед це можна пояснити тим, що зміст четвертої еклоги з «Буколік» допускає як мінімум два тлумачення — історичне та міфологічне. Вергілій присвячує свій твір ще ненародженому немовляті у можновладній римській родині. З погляду історичного тлумачення це могла бути і родина Октавіана Августа, і самого адресата еклоги, і кілька інших впливових родин. Проте з міфологічного погляду це цілком можна було сприйняти як пророцтво народження людини-бога, з яким пов’язане оновлення світу. І давні християни побачили в цій еклозі розповідь про народження Христа! Тому в Середні віки, коли «гріховну» античність усіляко викорінювали, Вергілія було канонізовано й оголошено «християнином до Христа». Його зображення можна знайти в циклах розписів різноманітних храмів або на іконостасах. А Данте у «Божественній комедії»  саме Вергілія обрав гідом по пеклу та чистилищу…

Нова хвиля «Моди» на Вергілія настала у XVI—XVIII ст. Його наслідують адепти героїчної і пастушачої поезії, а комічна поема охоче його пародіює – наприклад, «Перелицьований Вергілій» Скаррона (1648—1653), «Виргилиева Енеида, вывороченная наизнанку» Н. П. Осипова й О. Котельницкого (1791), і хрестоматійне українське «перелицювання» І. Котляревського (1798), яке ми всі вивчали у школі, на його прикладі дізнавшись, що таке «травестія» та «бурлеск».

Утім, Вергілій нам, українцям, не чужий не лише через Котляревського. Твори цього римського поета перекладали і Г. Сковорода, і С. Руданський, й І. Франко, і М. Зеров, і А. Содомора…

Мало кому з письменників вдавалося викликати у нащадків такі стійкі позитивні емоції. Творчість Вергілія пережила навіть його мову! Хочеться побажати нашим письменникам того самого. Чи, може, для цього просто треба працювати, як Вергілій, роками шліфуючи кожен рядок?..

Наталка Гай