МАРГАРЕТ МІТЧЕЛ: Скарлет була шльондрою, я – ні

Маргарет (за сучасною транскрипцією — Марґерит) Маннерлін Мітчел за все життя написала лише одну книгу, яку критики з повним правом називають найвизначнішим романом ХХ століття. Проте Мітчел, напевно, єдина письменниця, яка з такою непідробною щирістю ненавиділа дітище своїх рук. Після виходу роману його подальша доля перестала цікавити авторку. Вона жодного разу не з’явилася на прем’єрні покази екранізації «Розвіяних вітром», її дратували безкінечні телефонні дзвінки з привітаннями, листи шанувальників, бали й раути на її честь. Але найбільше — порівняння з головною героїнею Скарлет О’Хара. У чому причина незрозумілої неприязні? Насамперед, у тому, що за спиною Мітчел постійно бачили Скарлет. Так воно чи ні — судити вам. 

МАЛЕНЬКЕ ЧОРТЕНЯ МАРГАРЕТ

Мати Маргарет, Мей Бел, мріяла бути лікарем, але вийшла заміж і була змушена відмовитися від кар’єри. Проте ніщо не заважало їй втілити в життя своє друге бажання: аби донька — маленька Пеггі (так ніжно називали Маргарет) — отримала належну освіту. Перш за все Мей Бел взялася за формування літературних смаків доньки. Як пізніше розповідала Маргарет, «Мама платила мені п’ять центів за кожну прочитану п’єсу Шекспіра, по гривенику за романи Діккенса, а за книги Ніцше, Канта, Дарвіна я отримувала по 15 центів…» Але навіть доволі вигідне знайомство з класичною літературою не довго цікавило Маргарет. Дуже швидко дівчинка виявляє свій  некерований характер і на зло матері починає зачитуватися «дешевою літературою» — любовними й пригодницькими романами, мелодрамами, історіями з жіночих журналів. Чи не такою ж неслухняною бунтаркою на сторінках «Розвіяних вітром» постає Скарлет.
Відповідь матері на таку негідну юної леді поведінку була однозначною: Мей Бел вимагає вступу доньки до одного з коледжів Нової Англії. Однак заслання до навчального закладу виявилося для Пеггі не покаранням, а подарунком. Опинившись далеко від родичів, дівчина вперше в житті відчула смак свободи. Пеггі перетворилася на справжню противницю гарних манер. Дівчину доволі часто можна було побачити з цигаркою у руці в оточенні групки сором’язливих панянок, які з жадібністю прислухалися до кожного її нецензурного слова. Та вільне життя тривало недовго. Навчання закінчилося несподівано — через півроку після вступу Пеггі до коледжу її мати помирає від грипу. Дівчина змушена повернутися додому й виконувати обов’язки господині. Звичайно ж, усі сподівалися, що Маргарет піде слідами матері, стане однією з перших леді Атланти, братиме активну участь у роботі усіх можливих благодійних товариств, влаштовуватиме різноманітні раути й вечори з нагоди історичних свят і врешті-решт вийде заміж за гідного її юнака з не менш древнім, ніж у неї, родоводом. Але ніхто не поцікавився: чого хоче сама Пеггі? Відповідь не примусила на себе довго чекати. З хатнім господарством у дівчини не складалося: вона не вміла, та й не хотіла керувати челяддю. Згодом Пеггі починає обдаровувати слуг різними дрібничками, які нерідко виявлялися досить коштовними. Але найбільше неприйняття рідні викликав «Маніфест феміністок», який дівчина надрукувала в одній із газет під справжнім ім’ям. А на додачу ще й сфотографувалася у «цілком непристойному вигляді»: у чоловічому вбранні, ковбойських чоботях і капелюсі.

ВИЙТИ ЗАМІЖ — НЕ НАПАСТЬ…

Заміж Пеггі теж вийшла з однією метою — аби допекти рідним. Адже серед величезної кількості шанувальників дівчина обрала саме Беррена Апшоу — юнака, який не зміг отримати навіть ступеня бакалавра, на жодній із робіт довго не затримувався (ця риса особливо не подобалася батькові Пеггі, який понад усе цінував роботу й стабільний прибуток), а про гарні манери й не йшлося. Саме це припало до вподоби дівчині. Однак перший шлюб Маргарет тривав недовго. Беррен виявився буйним, питущим, нерідко ображав і бив дружину. Десять місяців Пеггі терпіла й прощала, проте зради зі служницею не подарувала. І хоч розлучення у південних штатах Америки на початку ХХ століття було нонсенсом, Маргарет не злякалася судової тяганини та бюрократичних перешкод. І в 1924 році повернула собі дівоче прізвище.
Аби оговтатися, Маргарет влаштовується журналістом у місцеву газету «Атланта Джорнел». За три роки роботи репортером дівчина заслужила прізвисько «золоте перо», написавши понад дві сотні статей, рецензій, нарисів.
Як слід забувши про негативи попереднього шлюбу, Маргарет виходить заміж вдруге. Цього разу її обранцем стає Джон Марш — спокійний, але занадто хворобливий хлопець. Навіть весілля довелося перенести через погіршення здоров’я нареченого. Марш напередодні потрапляє до лікарні у схожому на кому стані. Незважаючи на все, молодята побралися. Проте другий шлюб щось зламав у душі Маргарет.
Із колишньої першої красуні Атланти Маргарет перетворюється на доглядальницю постійно хворого чоловіка. Роботу в газеті — єдину радість — довелося покинути. Темою бесід із Маршем завжди було його погане самопочуття. І невдов­зі найкращий із сімейних вечорів мав приблизно такий вигляд: Маргарет допомагала Джону лягти в ліжко, клала йому в ноги грілку, годувала його з ложечки й читала книги вголос. Інколи жінці доводилося везти хворого до лікарні святого Йосифа й годинами чекати на результати медогляду й аналізів. Врешті-решт у Маргарет почалася депресія, пов’язана з постійним хвилюванням за здоров’я чоловіка.

ЖИТТЄВА НЕРЕАЛІЗОВАНІСТЬ

Якось після чергової поїздки до лікарні Маргарет невдало впала на рівному місці й зламала ногу. Перелом загоївся швидко, але виникли непередбачувані ускладнення — почався артрит. Близько року Маргарет не могла ходити. Аби хоч якось розвіятися і хоч чимось займатися, жінка почала писати історичний роман. Тим більше, що для цього вона мала все необхідне: величезну базу перечитаних любовних історій, цілу низку розповідей бабусі про історію родини й героїчні подвиги пращурів під час громадянської війни між Півднем і Північчю. З 1926 до 1933 року Маргарет писала свій роман, хоча була зовсім не впевнена хоча б у якійсь його літературній цінності. Віддрукованих аркушів не бачив навіть чоловік. Причиною була переконаність Маргарет, що вона займається «любительською дурнею». Та й погане самопочуття наклало свій відбиток на книгу  — не дивно, що жінка почала роман з останнього розділу, з фіналу: розриву стосунків Рета й Скарлет.
Про те, щоб новостворений роман дати на прочитання критику чи надіслати до видавництва, у Маргарет і думки не могло бути. Навіть величезні рахунки за лікування чоловіка не спонукали письменницю до активніших дій. Взагалі, якби не щасливий випадок — приїзд до Атланти у пошуках нових літературних талантів нью-йоркського видавця Гарольда Летема, її роман не з’явився б друком. Але навіть віддавши книгу представнику найбільшого американського видавничого дому «Макміллан», Маргарет протягом року намагалася повернути рукопис, хвилюючись, щоб не стати всесвітнім посміховиськом.
«Розвіяні вітром» уперше були надруковані у 1936 році. Успіх книги виявився просто неймовірним. Роман розійшовся величезним накладом, а його авторка стала заможною персоною. Однак для неї несподівана слава здавалася не такою вже й приємною. Та частина її натури, яка свого часу створила цей роман, давно померла. Залишилася лише втомлена від постійного піклування про своє й чоловікове здоров’я жінка. Маргарет безмежно набридали нескінченні прийоми на її честь, тиради компліментів та похвал, величезні стоси листів, у яких шанувальники називали її найщасливішою у світі людиною. А ще ця звістка про екранізацію роману в Голлівуді… Девід Селзнік, режисер майбутньої кінострічки, запрошував Маргарет допомогти у підборі акторів та в написанні сценарію. Проте Мітчел рішуче відмовилася.
Письменниця не відвідала ні лос-анджелівської прем’єри кінострічки, ані масштабного кіносеансу в Атланті. А на запитання журналістів, чи не автобіографічним є образ Скарлет, зі злістю відповідала: «Скарлет була шльондрою, я — ні». Однак Маргарет нікому не призналася, що Скарлет — це її альтернативна половина. Саме такою вона стала б, якби не…

Юлія Шеретько