МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ І ТАЄМНИЙ ПОКРОВИТЕЛЬ

*

Поет і тоталітарне суспільство – речі несумісні. Чи може Муза служити владі? Хтось загинув, не знайшовши відповіді на це запитання, як Лорка, хтось перетворився на придворного поета, як Державін, а хтось просто сховався, як Сковорода. Але ХХ сторіччя загострило проблему вибору. Хто не з нами, той проти нас! У Радянській державі, що користувалася цим гаслом, вибір поета був лише між Соловками (чи Мордовією) – та Спілкою письменників. І хтозна, як вчинив би кожен з нас, якби, не дай Боже, такий вибір постав би. Максимові Рильському “пощастило” – в його долю вчасно втрутилася могутня рука, що захистила поета від свавілля каральних органів. Однак заплатити за це довелося дорогою ціною. Не дарма Рильський все життя опікувався молодими поетами, немовби віддаючи борги тим своїм товаришам, до яких доля не була прихильною.

Біла кістка, блакитна кров

Небагато в нашій літературі поетів, які здатні похвалитися таким шляхетним і романтичним походженням, як у Максима Рильського. Батько поета — Тадей Рильський — належав до дуже давнього роду (перші згадки у писемних пам’ятках XVI ст.); за молодості він був одним із провідників руху хлопоманів, відмовився від професорської кафедри й наукової кар’єри, щоб жити у провінції, вчителюючи у ним же заснованій школі. Один із романтичних учинків Тадея — одруження з дівчиною простого роду, яка і стала матір’ю Максима Рильського.
Народився майбутній поет 19 березня 1895 року в Києві. Так сталося, що семилітнім він утратив батька, тож перейшов під опіку батькових приятелів. Навчався Максим у приватній гімназії відомого київського педагога Володимира Науменка, жив у композитора Миколи Лисенка, згодом — у фольклориста Олександра Русова. Серед кола, до якого змалку потрапив хлопчина, зокрема, були дослідник українських народних дум та пісень Дмитро Ревуцький, актор і режисер Панас Саксаганський. Безперечно, культурне середовище не могло не накласти свій відбиток на особистість Максима.
Молодий Рильський не знав, що таке злигодні. Він мав доступ до всіх культурних джерел. Чого ж було чекати від юнака, крім високих поривів окриленої душі? Уже п’ятнадцятилітнім Максим укладає першу збірку поезії “На білих островах”. Між іншим, ця проба пера була оцінена як гідна уваги Лесею Українкою.
З подальшою освітою не дуже склалося. Мати наполягала на медичному факультеті, й, скоряючись її волі, Максим вчився там якийсь час. Згодом, уже за велінням власної душі, обрав історико-філологічний. Але буремний час громадянської війни не сприяв здобуттю диплому. І все ж назвати Рильського неуком — очевидний нонсенс. Перекладач із тринадцяти мов, у майбутньому доктор філологічних наук та академік основний вантаж освіти виніс самотужки.

Перша “ходка”

Згодом доля Максима Рильського складалася схоже на батькову — він вчителював у сільських школах (в селі Вчорайшому та на батьківщині, в Романівці). Але паралельно здобував визнання як поет, і до 1923 року, коли переїхав до столиці, вже був автором трьох поетичних збірок та досить помітною персоною в тогочасному літпроцесі. Тоді Рильський не розумів, що керівництво нової держави має власне бачення функцій поезії, тому на звинувачення офіційної критики в декадентстві відповідав так: “Я можу одгукуватися ліричним віршем тільки на минуле, тільки на те, що осталося у душі і може мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу”.
Оце “інакше писати не можу” було для Рильського принципом, яким поступатися він не хотів навіть попри наліплене тавро декадента. Триматися позицій було тим легше, що поет знайшов однодумців. Сьогодні їхнє “гроно п’ятірне” вивчають у школах і вузах як об’єднання неокласиків. Насправді ж спілка була радше поетичною школою, аніж поетичним об’єднанням; формальних маніфестів учасники не писали, натомість активно впроваджуючи свої погляди в творчості. Вони були близькими друзями: Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт і Максим Рильський.
Пропагуючи естетський підхід до мистецтва, неокласики йшли в розріз із позицією офіційної радянської літератури. Тому вони автоматично потрапили до переліку “ворогів народу”. Максима Рильського було заарештовано у зв’язку з процесом над міфічною “Спілкою визволення України”, який влада почала навесні 1930 року, посадивши до тюрем 45 українських інтелігентів. За Рильським прийшли у день його народження, 19 березня 1931 р., влаштували обшук і конвоєм повели до Лук’янівської тюрми за звинувачення у приналежності до української контрреволюційної організації.
Наступні п’ять місяців НКВС використовував “початкову” схему обробки: щоденні допити, погрози, психологічний тиск. Максиму Рильському розповідали, що він став на шлях контрреволюційної діяльності. І поету довелося “розкаятися”: у зв’язках з “діячами СВУ”, у власній “аполітичність”, у відмежованості від “живої праці серед робітничих мас”, у “відтягуванні читацьких мас від класової боротьби”, у “шкідливому естетизмі”. З усіх неокласиків Рильському “пощастило” найменше – адже Микола Зеров проходив у справі СВУ тільки свідком, а Освальд Бургардт взагалі перебував разом з делегацією радянських літераторів у Німеччині, де й залишився від гріха подалі. Однак, якщо брати до уваги подальший розвиток подій, то Рильський виглядає просто-таки щасливчиком. Відбутися “каяттям” у ті часи – це щось із галузі фантастики. Можливо, саме 31-го року над Максимом Рильським простяглася могутня рука, що й далі обороняла його від радянських каральних органів. Та сама, що примусила поета написати “Пісню про Сталіна” як запобіжник від претензій НКВС.

Пісня про Сталіна

Рильського випустили на волю. Наступного дня після повернення з в’язниці поет вийшов із дружиною на бульвар Шевченка. Просто на вулиці він раптово знепритомнів — від свіжого повітря.
У свідомості поета відбувся злам, який був засвідчений книгою віршів “Знак терезів”(1932). Життя Максима Рильського було врятоване, проте, як зазначає дослідник Юрій Лавріненко, “заплата… була все ж трагічна. Світова поезія втратила унікального поетичного перекладача. А Україна втратила нагоду дати свій варіянт великої європейської поеми”.
Колись, розглядаючи перші п’ять поетичних збірок приятеля, Микола Зеров написав: “Не вміє він тільки писати на замовлення”. Трагедія полягає в тому, що тридцяті для Рильського пройшли під знаком Замовлення, притому це болюче вдарило по якості текстів. В подальших передвоєнних збірках Максим Рильський уже постає офіційним поетом комуністичної системи. Залишилася єдина віддушина — переклади.
Коли в 1935 р. НКВС фабрикував чергову справу про терористичну організацію „Всеукраїнський центральний блок”, над Рильським знову нависла загроза ув’язнення. І тоді невідомий покровитель порадив поетові: напиши оду Сталіну. Рильський поради послухав, і це врятувало його від арешту: Хрущов особисто звертався до Сталіна, використовуючи як основний аргумент вірш, покладений на музику Ревуцького, — “Пісню про Сталіна”. Її ж бо змушені будуть одразу прибрати з радіо, а враховуючи загальний дефіцит просталінських пісень мовами народів СРСР, це був істотний аргумент.
Наступні роки Максим Рильський був підхоплений двома паралельними потоками. З одного боку, звання та премії: у 1943 р. його обрано академіком; із 1944 р. — директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України; двічі було присуджено Державну премію СРСР, а також Ленінську премію. З іншого боку, постійні нагадування про хисткість становища. Відомо, що 1945 р. НКВС готував замах на поета— його планували вбити нібито від імені “націоналістів”. На підпільну мережу ОУН-УПА вийшов чоловік, який видавав себе за представника київського підпілля та пропонував ліквідувати Максима Рильського як запроданця, проте служба безпеки УПА викрила провокатора.
Таємний прихильник поезії продовжував допомагати Рильському. Після війни той-таки Хрущов, підтверджуючи приязне ставлення та особисту високу оцінку українського класика, подарував йому трофейну німецьку автомашину БМВ. Однак і він не всесильний ─ вже 1947 р. Максима Рильського було звинувачено в українському буржуазному націоналізмові. Його відразу ж припинили друкувати; один із тогочасних керівників Спілки письменників Ілля Стебун прокоментував ситуацію: “Ми тепер не саджаємо, у нас для вас  паперу не буде…”
Проте страждання Рильського все  ж таки не могли іти у порівняння з долею його товаришів-неокласиків: М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах у кінці тридцятих.

Український радянський борщ

Характер ставлення Максима Рильського до контролю з боку влади видно із бувальщини, яку переказала дружина Остапа Вишні (також поетового приятеля). Пішли вони одного разу в улюблений ресторан. А оскільки біля них завжди крутилися “лiтературознавцi у цивільному”, то Рильський, примруживши око, голосно гукнув до офiцiантки: “Шановна, подайте-но нам, будь ласка, українського радянського борщу!”
Дружність, вiдкрита і щира натура Рильського врятувала його від мізантропічних настроїв. Поет жартував: “Я вчився лібералізму в Христа, Короленка й Луначарського”. Останні роки він мешкав у домі в Голосіївському лісі. Академік Дейч зовсім невипадково назвав цей дім “мануаром” (у перекладі з французької “будинок для друзів”). Його двері, стверджують очевидці, майже ніколи не зачинялися. До поета шли люди, навіть незнайомі: запитати поради, просити сприяння — і Рильський не відмовляв нікому. Підтримував він і молодших колег виступами в пресі, головуванням на літературних вечорах, проведенням літературних конкурсів; заступався за тих, кого починали цькувати.
Сини по смерті Максима Рильського подарували Голосіївську садибу державі з ідеєю створення музею — і це справдилося. Зараз у Голосіївському парку, якому було присвоєно ім’я поета, знаходиться літературно-меморіальний музей. Остання фотографія експозиції оптимістична — на ній Рильський всміхається і тримає в руках цигарку. Фото відоме, але раніше цигарки в руках Максима Тадейовича не було. Виявляється, її просто заретушували, аби вона не компрометувала образ радянського поета.

Віта Левицька.