П’єр Бомарше: годинникар, торгівець посадами і зброєю, винахідник педалі для арфи і «Одруження Фігаро»

П’єра Огюстена Бомарше перш за все згадують як літературного «батька» веселого балакуна Фігаро. Історія про одруження пройдисвіта змушує читача надривати живота від реготу більш ніж за двісті років після її написання: небагато комедій можуть похвалитися таким довгим життям.

Але це далеко не єдине «батьківство» Бомарше. За своє життя він встиг винайти педаль для арфи, розробити проект мосту, видати 12-томник Вольтера… Годинникар і шпигун, арештант і придворний, лісник і картковий шулер, вчитель музики й постачальник зброї – в нього було досить матеріалу для літературної творчості!

 

Читаючи біографію Бомарше, мимоволі думаєш: чи не «зогрішила його бабуся з водолазом», настільки його власна доля відрізняється від первинного сімейного оточення. Бомарше (реальне прізвище Карон) народився в Парижі 24 січня 1732 року та за походженням належав до міщанського стану: батько-годинникар сподівався, що син теж піде шляхом, прокладеним ще за діда-прадіда.

 

Спочатку так і сталося: юний Бомарше не тільки блискуче засвоїв батьківську справу, але й зробив свій перший внесок до скарбниці людства, вдосконаливши анкерний механізм, в результаті чого ми отримали наручний годинник. Коли ж відкриття спробували вкрасти, він – людина, яка вчилася в школі лише до 13 років, – публічно виступив у журналі зі спростуванням, належно оцінивши важливість захисту авторського права.

 

Так про скандального годинникаря дізналися, і його було запрошено до королівського двору. Хобі П’єра – співи, гра на арфі та флейті – привабило до нього королівських дочок, які схотіли навчатися музиці. Дотепний і веселий, як і його майбутній герой Фігаро, Бомарше всіляко розважав своїх високопоставлених учениць. «Тільки-но Бомарше з’явився у Версалі, – пише його біограф Годен, – жінки були вражені його високим зростом, статурою, правильними рисами свіжого і виразного обличчя, впевненим поглядом… нарешті тим запалом, з яким він поглядав на жінок».

 

Звичайно, Бомарше цим скористався. Марія Мадлена Обертон-Франке, тридцятип’ятирічна дружина контролера при королівській кухні, явно ним зацікавилася. Згодом старий Франке передає Бомарше своє місце в обмін на ренту, а ще через півроку… помирає. І того ж 1756 року Бомарше одружується з його безутішною вдовою.

 

Це був другий кар’єрний стрибок майбутнього письменника. Саме тепер Карон перетворився на де Бомарше, оскільки таку назву мав один із маєтків пані Франке. Частка «де» свідчила про дворянську належність прізвища. Нарешті Карон позбувся своїх міщанських коренів! Але королівським двором поповзли плітки: чи то своєю смертю помер старий Франке?..

 

А тим часом доля Бомарше продовжувала вимальовувати дивні візерунки. Через рік його прекрасна половина теж помирає, і весь спадок переходить до рук її сім’ї. Гроші, які могли б стати запорукою подальшого просування кар’єрними сходинками, пішли крізь пальці…

 

Але Бомарше вмів, як би сказали зараз, «крутити бізнеси». Перший банкір Франції Парі Дюверне мав великі проблеми зі своїм дітищем – офіцерською школою, яка ніяк не могла отримати офіційного визнання. Потрібно було «лише», щоб школу ощасливила своїми особистими відвідинами його королівська величність. Бомарше став посередником у вирішенні цієї справи, користуючись своїми зв’язками при дворі, і невдовзі фінансовий стан колишнього годинникаря значно поліпшився!

 

Тепер він мав не тільки дворянське прізвище, але й знову чималі гроші. Треба сказати, що у Франції того періоду державні посади різних рангів досить легко продавались. Тож Бомарше купив собі посаду королівського секретаря. Але це був тільки початок: кар’єрні міркування Бомарше простягалися набагато далі.

 

Після смерті головного наглядача вод і лісів Франції ця посада стала вакантною. У боротьбі за місце конкуренти Бомарше виявилися сильнішими. Але ніщо не могло зупинити затятого владолюбця на шляху до вищої аристократії. Посада, яку він кінець-кінцем купив, називалася «генерал-лейтенант королівського полювання у Лаврській місцевості». Це вже було надовго: він обіймав її протягом 1763-1774 років.

 

Подальше життя Бомарше, який тепер мав усі можливості для «великих справ», проходило за ще більш яскравим та насиченим сценарієм. В Іспанії він спокушає членів уряду грандіозними фінансовими проектами. Під час великої французької революції Бомарше закуповує 10000 рушниць для французької армії, щоб допомогти революціонерам – після чого вони ж оголошують його зрадником та державним злочинцем. І це тільки невеличка частина його пригод, для описання яких не вистачить і книги. Ось за чиїм життям можна знімати історичний серіал!

 

Про Бомарше казали, що «він любив все – славу, гроші, філософію, насолоду, а більш за все шум». Тому його вихід на літературну арену був цілком закономірним. Вершина його літературної творчості – політична комедія «Шалений день, або Одруження Фігаро». Людовік XVI, прочитавши у 1782 році рукопис комедії, заборонив ставити її на сцені: «Якщо бути послідовним, то щоб дозволити постановку цієї п’єси, потрібно зруйнувати Бастилію. Ця людина знущається з усього, що слід поважати в державі!». Однак сам драматург, який неофіційно займав пост міністра і вирішував важливі державні справи, був потрібний уряду, через те його слово лишилося останнім.

 

Перше видання «Одруження Фігаро»

Перша вистава комедії відбулась у придворному театрі в 1783 році, а 27 квітня 1784 року її вперше було представлено широкому загалу. П’єса стала піком слави та популярності Бомарше. Головного героя, чиє ім’я в перекладі з іспанської означає «Шахраюватий», Бомарше написав з себе.

 

Зміст п’єси у боротьбі домоправителя Фігаро проти графа, що хоче скористатися правом першої ночі з його нареченою. Рятуючи своє кохання, Фігаро проявляє чудеса спритності: адже він пройшов сувору школу життя і знає, як важко простій людини боротися за існування. Він перепробував купу професій: був перукарем, драматургом, займався медициною; до того ж сидів у в’язниці за свої політичні висловлення… Впізнаєте?

 

У своїй комедії Бомарше засуджує систему продажу державних посад, як зло роз’їдаючу громадську організацію Франції. На перший погляд це досить дивно, згадуючи, звідки Бомарше був так добре обізнаний про подробиці процесу. Нащо рубати сук, на якому сидиш?

 

Але ж насправді історія Фігаро висвітлює виворіт життя Бомарше. Щоб зайняти місце під сонцем у тогочасному французькому суспільстві, син годинникаря був вимушений не гребувати будь-якими засобами. І тільки літературна творчість нарешті дала йому можливість розповісти про справжню ціну своїх суспільних перемог…

 

Комедія була передвісницею революції: недарма Дантон заявив, що «Фігаро» поклав край аристократії, а Наполеон назвав п’єсу «революцією в дії». Але саме під час революції 1789-1794 років драматург став швидко втрачати популярність. Реакція глядачів на заключну частину драматичної трилогії про Фігаро була досить прохолодною. Драматург так і не зміг знайти спільної мови з революціонерами: йому весь час загрожував арешт і смертний вирок від Конвенту. Після того, як його оголосили державним злочинцем, Бомарше втік до Англії. Дружину й доньку було заарештовано, все майно конфіскували… До Парижа Бомарше повернувся лише після поразки революції, втративши на той час майже все. Вночі 18 травня 1799 року серце Бомарше зупинилося.

 

У біографії драматурга велика кількість суперечностей та відкритих питань. Чому людина, яка так розмірковано будувала кар’єру і плела інтриги, вщент програла у політичній боротьбі? Чи то бажання влади не давало спокою Бомарше, чи то його вела образа за своє «низьке» походження та ідея суспільної справедливості?

 

Пам’ятник Бомарше у Парижі

Над відповідями на ці питання протягом сторіч після смерті Бомарше ламали списи біографи. Ліон Фейхтвангер у своєму романі «Лисиці у винограднику» змалював Бомарше як кар’єриста й прожектера. Радянські дослідники услід за більшістю французьких теж вважали, що «він не гидував інший раз темними махінаціями, виловлюючи в мутній воді придворних інтриг крупиці удачі й вигоди». Але Фредерік Грандель – дослідник, який вже в ХХ сторіччі написав біографію Бомарше, вважає, що «із всіх діячів літератури, про яких ми зберегли пам’ять, Бомарше гідний найбільшої поваги». Бомарше для нього – це «людина, що кілька десятиліть підряд, всупереч постійним ударам долі, не упокорюючись із безнадійністю, героїчно бореться за свої ідеали. Ідеали ці – людська воля й національні інтереси батьківщини».

 

Напевно, істина знаходиться десь посередині…

А втім – варто скористатися порадою Пушкіна та «відкоркувати із шампанським пляшку, а чи перечитати «Фігаро», щоб відігнати від себе усі сумніви. Бо мистецтво є правдивішим за життя.

 

Ірина Губанова

  • Mavka

    сук чи гілка?
    одруження чи весілля Фігаро?