Роза Ауслендер: квітка Буковини, що здолала НКВС та гестапо

.

Коли я у відчаї

я пишу вірші

Коли я щаслива

вірші пишуться

у мені

Хто ж я

коли

не пишу

Життя поетеси Рози Ауслендер, без сумніву, заслуговує на те, щоб стати основою для роману або драматичного кінофільму. Розалія Беатріс Рут Шерцер – таким було її ім’я від народження – побачила світ у Чернівцях 11 травня 1901 року – «у місяць, повний хрущів», як вона пізніше напише в одному зі своїх віршів. Вона була справжньою «громадянкою світу»: єврейка за походженням, народилася на Буковині, що спершу входила до складу Австро-Угорської імперії, згодом – до Румунії, а врешті-решт приєдналася до УРСР. Вона деякий час мешкала у США, а пізніше перебралася до Німеччини, де й скінчила свої дні. Але крізь усе своє життя Роза Ауслендер пронесла невмирущу любов до краю, де вона народилася – Чернівці стали одним з головних мотивів її поезії:

 

Місто на схилах у сукні зеленій

Дроздів непідробні трелі

Дзеркальний короп

приправлений перцем

мовчав п’ятьма мовами

Циганка

читала нам долю

на картах

Діти монархії

під чорно-жовтим стягом

марили про німецьку культуру

 

Ще з шкільних років, під час навчання у школах Чернівців та Відня, Роза шалено захоплюється філософією. Її уявлення про світ формуються під впливом ідей Спінози та Платона. У студентські роки вона знайомиться з філософією Костянтина Бруннера (Лео Вертгеймера) – німецького філософа єврейського походження, чиї погляди виявилися дуже близькими до її власних, а пізніше – знайомиться з ним особисто. Бруннер став для Рози Ауслендер свого роду духовним наставником – людиною, що дала їй «путівку у майбутнє» і значною мірою сприяла формуванню світосприйняття молодої дівчини, котре залишиться з нею до кінця її днів.

 

Костянтин Бруннер

Після закінчення Чернівецького Університету, де вона вивчала літературу та філософію, Роза емігрує до США разом з Ігнацем Ауслендером – близьким другом, котрий невдовзі став її чоловіком. Блискуче знання англійської мови дозволило досить легко влаштуватися на роботу до банку – незважаючи на щасливе заміжжя та на патріархальні стереотипи, ще міцно вкорінені на той час у суспільстві, Роза прагне фінансової самостійності. Крім цього вона активно приділяє час журналістській роботі: працює у видавництві газети «Westlicher Herold», займається редакторською справою, публікує есеї та статті у американських часописах, що видаються німецькою мовою. Віддаючи належне своєму захопленню філософією, Роза стає однією з засновниць Товариства імені cа у Нью-Йорку.

 

Проживши у Сполучених Штатах п’ять років, подружжя Ауслендер американське громадянство, що дозволило їм відвідати Чернівці без страху не повернутися назад. Цей довгоочікуваний, сповнений радості візит до рідного міста несподівано став тріщиною, котра розколола зовні благополучну родину Ауслендерів: перебуваючи у Чернівцях, Роза познайомилася з Геліосом Гехтом – видатним графологом, старшим від неї на п’ятнадцять років. І саме йому, а не законному чоловікові, судилося стати коханням усього життя Рози Ауслендер.

 

Обоє закоханих – і Геліос, і Роза – одружені, проте не вважають це перешкодою для почуття, що спалахнуло між ними. Вони починають жити разом, а у 1928 році Роза офіційно розлучається з Ігнацем. Геліос також намагається розлучитися, втім йому не вдається це зробити через спротив дружини – згідно з румунським законом, за яким він був одружений, шлюб неможливо було розірвати без її згоди. Незважаючи на це, закохані разом виїжджають до Нью-Йорка, де розпочинають спільне родинне життя. У цей же час Роза Ауслендер вперше публікує у пресі свої вірші. Але «американська мрія» тривала недовго – вже у 1931 році поетеса отримала звістку про серйозну хворобу матері, котра змусила її залишити все й повернутися на батьківщину.

 

Доглядаючи матір, Роза Ауслендер прожила у рідному місті до 1933 року. Для неї це були дуже щасливі роки – у першу чергу через те, що поруч був коханий чоловік. В цей час Роза багато друкується – її вірші користуються популярністю у різноманітних газетах та часописах – а також заробляє на життя приватними уроками англійської мови. Проте на зміну спокійному щастю та відносно стабільному життю приходить фінансова криза, через яку закохані були змушені переїхати до Бухареста у пошуках роботи. Чудове володіння англійською мовою стає Розі у нагоді і цього разу – вона отримує посаду кореспондента у нафтовій компанії. Завдяки цій високооплачуваній роботі страх перед злиднями відступає, тому навіть звістка про втрату Розою американського громадянства через трирічну відсутність на території США не видається їй надто приголомшливою.

 

Але як відомо, біда часто приходить звідти, звідки її очікують менш за все. Роза Ауслендер з жахом дізналася, що Геліос Гехт без дозволу опублікував не лише деякі з її віршів, але й оприлюднив результати проведеної ним раніше на її прохання експертизи її почерку і, відповідно, висновки стосовно характеру поетеси, котрі вона вважала глибоко інтимною справою. В одну мить щасливу казку було зруйновано підступним ударом в спину – та ще й від кого?! Від того, хто був для Рози найближчою людиною на світі, того, хто складав увесь сенс її життя. Не в змозі пробачити такої зради, вона розірвала стосунки з Геліосом – але знищити кохання у своєму серці так і не змогла. Пізніше у її житті ще з’являтимуться чоловіки – але жоден з них не залишиться поруч з Розою надовго, бо не зможе замінити їй Геліоса – єдиного кохання усього її життя.

 

Повернувшись до Чернівців, Роза Ауслендер за підтримки свого товариша, відомого на той час поета Альфреда Маргул-Шпербера, видає свою першу книжку – збірку віршів «Веселка» (Der Regenbogen). Книжка з такою барвистою промовистою назвою побачила світ у похмурому 1939 році – у часи, коли над Європою виразно нависла чорна тінь нацизму, а на порозі стояла одна з найстрашніших війн в історії людства. Розі не судилося довго насолоджуватися славою: більшу частину накладу «Веселки» було знищено у кривавому хаосі окупації міста німецькими військами, а сама поетеса опинилася у місці, існування якого раніше не могла собі ні уявити, ні побачити у страшному сні…

 

Гетто. Від самого цього слова немов віяло могильним холодом. Гетто означало кінець усім надіям та сподіванням, кінець всьому. За страшною іронією, фашисти спорудили гетто саме там, де минуло безтурботне дитинство Рози Ауслендер – оточивши колючим дротом площу Турецької криниці, її рідну вулицю Мораріугассе – місця, неодноразово згадувані у поезіях:

 

Мораріугассе

тут ми живем

Гуркіт возів долинає

в мамині колискові

 

Пауль Целан

До 1944 року Роза разом з матір’ю та братом залишилися замурованими у гетто, відрізаними від зовнішнього світу – немовби похованими заживо. Втім навіть у цьому страшному місці знайшовся проблиск світла, що вселив надію у душу поетеси – у гетто вона познайомилася з Паулем Целаном, знаменитим німецькомовним поетом та перекладачем, котрий пізніше здобув славу одного з кращих поетів-ліриків повоєнного часу. Маючи за взірець Целана, котрий навіть у гетто продовжував працювати – перекладав сонети Шекспіра, складав вірші – Роза не дозволяла й собі впадати у відчай. Пізніше Пауля було відправлено до концтабору, де він дивом залишився живий, а Роза з родиною залишилася у гетто. Хтозна, можливо саме енергійний та життєрадісний Целан вселив у серце поетеси той дух нескореності, завдяки якому їй вдалося чотири роки переховуватися від депортацій і уникнути пекла концтаборів?

 

Так, з приходом до влади нацистів, рідний дім став для Рози Ауслендер в’язницею. Але мало хто знав, що на момент появи Чернівецького гетто за плечима у поетеси вже був гіркий досвід іншої в’язниці – радянської. Навіть своїм близьким друзям Роза не розповідала про епізод з її життя, котрий став відомий широкому загалу лише у 2010 році, після розсекречення архівів чернівецької СБУ. Справа у тому, що ще після повернення з США, за Розою Ауслендер було встановлено невпинний нагляд НКВС. Вона потрапила під підозру у шпигунстві на користь чужої держави, а також у співпраці з верхівкою Української націоналістичної партії Буковини. Як доказ провини наводилася велика кількість друзів за кордоном, що їх мала Роза Ауслендер. Втім, навіть для радянського «правосуддя» цих «доказів» виявилося замало, тому в лютому 1941 року поетесу було звільнено – але це ув’язнення назавжди закарбувалося болючим шрамом у її пам’яті.

 

1946-го року після завершення війни та встановлення радянського режиму, Роза Ауслендер знову виїхала до США. Окупація рідного міста, до якого вона більше не повернулася, ніби зламали щось у її душі – протягом наступних десяти років вона писала вірші лише англійською мовою, не в силах скласти і двох рядків німецькою – так, ніби німецька мова видавалася їй спаплюженою страшними воєнними роками. Але наприкінці 60-х років поетеса оселилася у Німеччині, дорогій її серцю незважаючи на болюче минуле, де й залишилася до кінця своїх днів. До самої смерті вона продовжувала творити – навіть коли покручені артритом пальці перестали слухатися, вона надиктовувала свої поезії іншим. Роза Ауслендер померла самотньою, у будинку престарілих єврейської общини міста Дюсельдорф, залишивши по собі більше двадцяти збірок поезій, перекладених різними європейськими мовами та відзначених численними нагородами, проте так і не здобувши особистого щастя – навіть у віршах, написаних нею у вісімдесятирічному віці, присутня туга за Геліосом Гехтом і тими часами, коли вони були разом…

Ольга Герасименко