Генріх фон Клейст: смертельно хворий на пристрасть

Kleist_Heinrich-001У німецькій літературі ім’я Генріха фон Клейста сьогодні цінується на рівні з іменем великого Йоганна Вольфганга Ґете. Утім, сам Ґете, прочитавши перші «проби пера» молодого письменника, вщент його розгромив: «За всього бажання щиро співчувати в мене цей автор завжди викликає жах і відразу, мов прекрасне у своєму задумі тіло, коли воно вражене невиліковною хворобою». Цією «невиліковною хворобою» була надмірна пристрасть, що перетворювала будь-яке почуття на патологію.
Ненависні Наполеон і Кант
Генріх фон Клейст народився 18 жовтня 1777-го року у знатній родині шанованого прусського офіцера. Отож, не дивина, що першим пристрасним захопленням ще зовсім юного Генріха стала військова служба: протягом семи років, аж до 1799-го року він пристрасно боровся проти Наполеона, вважаючи того мало не кревним ворогом. Ненавистю до великого француза без перебільшення просякнуто все життя письменника: час від часу він вступав у «антинаполеонівські» патріотичні гуртки, а якось навіть спробував видавати патріотичну газету, проте цей задум швидко провалився. За два роки до смерті Клейст знову закликав Німеччину об’єднатися проти Наполеона, написавши політичну п’єсу «Битва Германів». Утім, уряд не дозволив її видати, адже саме в той час прусський король був союзником Наполеона. «Битва Германів» побачила світ тільки за десять років по смерті її автора, у 1821-му році.
Однак повернімося до 1799-го року, коли двадцятидворічний Генріх на ганьбу родині покинув військову службу, щоб здобути ґрунтовну освіту. Пошук істини – друга пристрасть, у яку кинувся Клейст, і протягом неповних двох років майбутній письменник тільки у знання й вірив. Генріх із фанатизмом студіював усі книжки, що потрапили йому до рук, аж доки одного серпневого дня 1800-го року не натрапив на згубну для всіх романтиків філософську книгу – «Критику чистого розуму» Імануїла Канта. На противагу переконанням молодого фон Клейста, Кант стверджував, що об’єктивної істини не існує, що жодну річ не можна пізнати. «Раптом, в один мент, в одну ніч знищено перший життєвий план Клейста: загинула релігія розуму, віра в науку», – писав про ті часи біограф Клейста Стефан Цвейг. Після Канта, як свідчать сучасники, Клейст раз і назавжди відмовився читати книжки. Його віру в людський розум і об’єктивну істину було розтоптано, і Клейст із не меншим фанатизмом став шукати опори в католицькій церкві. Проте й віра не дала йому жаданого спокою, відтак Генріх порвав із навчанням і релігією, залишив наречену Вільгельміну фон Ценге й кинувся в позбавлені сенсу мандри. І від цих безглуздих блукань Клейста врятувала нова пристрасть – поезія.

Якщо писати, то не гірше, аніж Софокл і Шекспір
Клейст переїхав до Берліна, осередку тодішньої інтелектуальної молоді. Йому замало було просто «писати». Аж ніяк! Щойно взявши в руки перо, Генріх фон Клейст поставив собі за мету стати не менш видатним, аніж Шекспір або Софокл. Цей намір повинна була втілити перша драма Клейста – «Сімейство Шроффенштейн», однак ще до того, як п’єса мала вийти у світ, драматург у ній розчарувався. Невдовзі Клейст почав писати драму «Роберт Гіскар», принагідно читаючи уривки з неї на зібраннях берлінської групи романтиків. Друзі сприйняли «Гіскара» зі щирим захопленням, підбадьорювали письменника-новачка й спонукали його писати далі. Окрилений успіхом, Клейст дописав «Гіскара». Берлінські друзі визнали твір геніальним, проте письменникові здалося, що ця драма поки що також не дотягує до Софоклового «Едіпа». Відтак Генріх спалив рукопис. Злякавшись, що, можливо, знищив свій найкращий твір, Клейст кинувся рятувати драму, однак усупереч відомому булгаковському вислову, рукопис ущент згорів. Згодом письменникові вдалося відновити з пам’яті тільки першу частину цього тексту.
У родині Клейстів захоплення Генріха письменством сприйняли як падіння, майже як безчестя, адже прусський офіцер у жодному разі не може бути якимось-там писакою! Та Генріх наполіг на своєму, і все сімейство відвернулося від нього. Лишившись без грошей та родинної підтримки, Клейст змушений був писати романи за гроші, а також узятися за публіцистику. «Писати за гроші – о, тільки не це!» – у відчаї бідкався Клейст у листі до улюбленої сестри Ульріки, яка попри заборону батьків і далі підтримувала брата.

Остання пристрасть – смерть
Попри свою силу й фатальність, жодна з великих пристрастей Клейста по суті не здійснилася: за його життя Наполеон процвітав і тільки розширював межі своєї могутності, все більше німецьких інтелектуалів і митців захоплювалися Кантом, зрештою, його письменницький геній так і не було широко визнано публікою. П’єси Клейста не мали успіху у глядачів, публіка висміювала їх, а директори театрів один за одним відхиляли нові пропозиції драматурга. А Ґете вкотре розгромив молодого письменника, сказавши, що він пише для читачів і театру, які просто не існують. Книжки Клейста припинили видавати – писати більше не було сенсу. Генріх відчув себе забутим на батьківщині, зайвим у цьому світі й у своєму часі. Навіть берлінські товариші, які з таким, здавалося б, щирим захопленням проголошували його геніальність, легко забули про автора «Гіскара». У розпачі Генріх вирішив помиритися з родиною, мріяв знайти підтримку хоча б там. Проте він жорстоко помилився: під час сімейного обіду всі ставилися до невдахи-письменника згорда, як до негідного представника роду. «Я ладен ліпше десять разів померти, – писав у відчаї Клейст, – аніж іще раз пережити те, що я пережив у Франкфурті за сімейним обідом». Засоромлений і принижений, Генріх фон Клейст повернувся до Берліна. Пошук роботи не дав результатів, марними виявилися й будь-які спроби письменника видати свій останній твір «Принц Гомбурзький». Мабуть, саме в цей час від безвиході він почав уживати опій. Тоді ж з’явилася й думка про самогубство. Точніше – вкотре повернулася…
Річ у тім, що найбільш послідовна пристрасть Клейста – манія самогубства – переслідувала його все життя. З дитинства Генріх пропонував кожному, кого любив, померти разом із ним. Майже чужій йому берлінській знайомій Кароліні фон Шиллер письменник заявив, що ладен «застрелити і її, і себе», тоді як своєму другові Рюне раз по раз розписував велич і красу самогубства, переконуючи його позбавитися життя разом. Кілька разів Генріх пропонував дружині Марії фон Клейст удвох накласти на себе руки, однак жінка щоразу відмовлялася. Марія не розуміла й лякалася патологічної манії самогубства, на яку страждав її чоловік, однак вдіяти нічого не могла. Вони віддалилися одне від одного, й за рік до смерті Генріх «нарешті» познайомився з невиліковно хворою Генрієттою Фогель, жінкою, яка погодилася розділити з ним його найбільшу пристрасть – смерть. Довгий час двоє одержимих тільки листувалися, та одного разу вони домовилися про зустріч у Ванзее, поблизу Потсдаму, щоби спланувати омріяну для Клейста подію – подвійне самогубство. Про кохання навіть не йшлося: Генрієтта була старою, смертельно хворою на рак і некрасивою. Проте для Генріха фон Клейста жаданою могла бути тільки та жінка, яка погодилася б із ним померти: «Я знайшов подругу з душею, яка ширяє, ніби молодий орел, і вона згодна померти зі мною», – писав він дружині Марії.
Клейст прагнув грандіозної смерті. Натхненний близьким кінцем, письменник спалив усі свої рукописи, в тому числі й не надрукованого «Принца Гомбурзького», що для нащадків чудом зберігся в копії. У ніч перед смертю Генріх написав свій останній лист сестрі: «Хай дарує тобі небо смерть, хоч наполовину таку радісну й невимовно веселу, як моя: це – найщиріше, найсердечніше побажання, що спадає мені на гадку». 21 листопада 1811-го року письменник таки спромігся втілити свою останню пристрасть: на тридцять п’ятому році життя він застрелився, спочатку вистріливши в серце Генрієтті. «Воістину, померти він зумів краще, ніж жити», – підводить підсумок Стефан Цвейг, і нам уже нічого додати.
Ольга Купріян