Олександр Суворов: фельдмаршали теж бувають поетами

Постать Олександра Суворова є, певно, однією з найпарадоксальніших у російській історії. Каратель, що придушував бунт Пугачова, організатор Варшавської різанини та душитель повстання Костюшка у Польщі, ініціатор і виконавець винищення ногайських татар, полководець, буквально засипаний орденами з рук Катерини ІІ – цей хитрий царедворець несподівано став „героєм №1” і у радянській версії російської історії. Комуністи не любили згадувати „подвиги” Суворова у боротьбі з визвольними рухами в Росії та Польщі, проте із задоволенням смакували його „простоту” та вміння говорити із солдатами їхньою мовою. Ну і знаменита „Наука побєждать”, яка проголошувалася  мало не літературним шедевром, хоча кожен, хто прочитає-таки десяток сторінок, якими обмежуються думки Суворова про стратегію та тактику, буде вражений примітивним рівнем мислення автора. І справді, „куля – дура, багнет – молодець” – це не фельдмаршальський, а швидше фельдфебельський рівень. А „Немецкие лекарства издалека, тухлые, всплошь бессильные и вредные. Русский солдат к ним не привык. У вас есть в артелях корешки, травушки, муравушки” – навряд чи можна вважати зразком піклування про солдатів.
Втім, поетична сторона особистості Суворова мало відома широкій публіці, і саме про неї розповідає Юрій Зіньковський, поет з-під Очакова, міста, де культ Суворова, мабуть, сягнув апогею, попри те, що сам фельдмаршал там ніколи не був.

«Я только военный человек, и иных дарованиев чужд», – ці слова Олександра Суворова, які він повторював багато разів, відомі всім. Менш поширеним є інший вислів, що вирвався у нього тільки одного разу: «Если б я не был полководцем, то был бы писателем». А підстави для такого зізнання були досить вагомими.
Мало хто знає про те, що полководець ніколи не випускав з рук пера, любив писати, залишив епістолярну, поетичну та прозову спадщину. Звісно, найвідомішим твором Суворова є „Наука перемагати”, у якому він виклав свої погляди на керівництво військом.
«У всякого великого письменника свій стиль», – писав В. Г. Бєлінський. Був свій стиль і у Суворова. Незважаючи на те, що його мову не можна назвати ідеальною: присутні важкі церковнослов’янські звороти, помилки у правописі, – все ж у творах фельдмаршала відсутня більш вагома погрішність –  пустопорожня балаканини.  «Стиль його короткий і мужній», – писав перший біограф Суворова І. Антінг. Лаконічний стиль письма є результатом зацікавлення Суворова Античністю. Крім того, він захоплювався сильною, образною народною мовою – саме таким стилем написана «Розмова з солдатами їхньою мовою» (другий розділ «Науки перемагати»).
Деякі дослідники творчості Суворова, підкреслюючи залізну волю, непохитний характер полководця, дорікали йому у відсутності ліризму. Однак епістолярна спадщина і спогади сучасників переконливо доводять протилежне. Достатньо прочитати листи доньці Наташі, його улюбленій «Суворочці», щоб зрозуміти, що фельдмаршал аж ніяк не був позбавлений батьківської ніжності та ліризму. Ці якості підкреслює й любов полководця до музики – інструментальної та народної. Наприклад, в одному з листів Суворов просить прислати йому «зібрання ста російських пісень».
Суворов був людиною релігійною, до тонкощів знав церковні обряди, любив співати на кліросі – спеціальному підвищенні для церковного хору. А незадовго до смерті склав «Канон умилительный ко Господу нашему Иисусу Христу».
На особливу увагу заслуговує творчість Суворова як поета. Преамбульно слід зазначити, що, дуже ревниво ставлячись до оцінки своїх творів, він ніколи не прагнув їх опублікувати, і всі без винятку вірші (їх нараховується близько сорока) містяться у його листах або самі є листами.
Темперамент не дозволяв Суворову довго сидіти над віршами. Він писав без чернеток, на папір йшло те, що приходило в голову. Тому більшість віршів стосуються певної події в житті фельдмаршала і відображають його настрій та емоції.
У торах Суворова відобразилася ще одна характерна риса його характеру – схильність до сарказму. Він був неабияким майстром епіграми. Наприклад, добре відома його епіграма на князя Таврійського:
Одной рукой он в шахматы играет,
Другой рукою он народы покоряет,
Одной ногой разит он друга и врага,
Другою топчет он вселенной берега.

Суворов писав про себе, що він «нехороший штилист», відзначав, що стиль його «не фигуральный, а натуральный». Однак всі приклади епіграм переконують нас у протилежному: автор достатньо володів образом, через який реалізував свій поетичний задум.
Про те, як глибоко Суворов знав і відчував поезію, свідчить його лист до Державіна: «Песни  ваши как важностью предмета, равно и красотою искусства, возгремлят в наипозднейших временах, пленяя сердце…душу… разум…». А треба згадати, що Державін, найвизначніший поет ХVIII ст., був оцінений російською критикою тільки у ХIХ ст.
Давня і вірна дружба зв’язувала Суворова з російським поетом Хвостовим, який був одружений з його небогою та учителем сина полководця – Аркадія. Вірші, які Суворов надсилав Хвостову – переважно автобіографічні, про що свідчить нотатка наприкінці одного з листів: «Видите меня в стихах… Это Вам дорога».
Не всі дослідники творчої спадщини Суворова захоплюються нею. Дехто відзначає незграбність рим його віршів. Та серед поезій полководця є такі, які переконливо свідчать, що він писав не гірше багатьох сучасних йому поетів. Прекрасною відповіддю тим, хто дорікав Суворову в недолугості його віршів, може служити „суворівська” мініатюра, написана ним у 1800 році:
И в холодном краю света
Есть к наукам пылкий жар!
Благодарность для поэта
Вместо лавров будет дар.
Пусть в отечестве любезном
Он Гомером прослывет,
Будет гражданин полезной
В дружбе с лирой да живет.

Одним з кращих віршів Суворова є чотиривірш, написаний ним влітку 1791 року, в якому він визнає помилкою свою підтримку інтриг проти Потьомкіна:
Бежа гонениев, я пристань разорял,
Оставя битый путь, по воздуху летаю.
Гоняясь за мечтой, я верное теряю,
Вертумн поможет ли? Я тот, что проиграл.

Висловлюватись віршованою мовою було для Суворова настільки звичним і природним, що вірш йому служить навіть там, де йдеться про найголовніше, про те, що складає справу життя.  На всю країну пролунав його відомий чотиривірш – кредо людини і полководця:
Пудра не порох,
Букли не пушка,
Коса не тесак,
Я не немец, а природный русак.
Олександр Васильович був освіченою людиною, знав декілька іноземних мов. Відомі його «французькі» вірші Хвостову, Кульнєвій, де Рибасу; австрійському полководцю Б.Краю Суворов надіслав свій вірш, написаний німецькою.
«Ваша кисть изобразит черты лица моего  – они видны, но внутреннее мое человечество скрыто», – сказав Суворов художнику Шмідту, який писав його портрет для Дрезденської галереї. А «внутреннее человечество» Олександра Суворова, глибинний зміст його особистості стає ближчим і зрозумілішим, коли знайомишся з цікавою самобутньою „суворівською” поезією.

Юрій Зіньковський