Анна Ахматова + Амедео Модільяні = ???

Наталія Третьякова. Ахматова та Модільяні. Біля незавершеного портрета

Історія кохання Анни Ахматової та італійського художника Амедео Модільяні – це та сторінка життєпису російської поетеси, про яку говорять пошепки й навколо якої завжди точилося безліч міфів та легенд. Коротка пристрасна інтрижка, дружба чи жертовне спопеляюче кохання – що об’єднувало геніального художника та неперевершену поетесу? А може, то все – просто вигадка? Адже сама Ахматова ретельно приховувала подробиці цієї історії…

Мана для злидаря-романтика

Зустрілися вони в Парижі, куди Ніколай Гумільов привіз свою молоду дружину Анну Ахматову 1910-го року. Не класична, але витончена краса двадцятирічної українки була втіленням ідеалів початку ХХ століття – тож чоловіки перепиняли її просто посеред вулиці, сиплячи компліментами та лестощами. Анна вже встигла призвичаїтися до такої реакції, та й Гумільов навчився сприймати подібну увагу до дружини спокійно. Тому коли якось на одній із центральних алей Парижа до Ахматової підійшов непоказний юнак і зашарівшись попросив дозволу написати її портрет, вона одразу погодилася.

Ім’я хлопця нічого не сказало молодій поетесі – Амедео Модільяні, або ж просто Дедо. Та воно б тоді нікому нічого не сказало, бо ж майбутній класик експресіонізму й справді був просто єврейським юнаком італійського походження, що приїхав до Парижу в пошуках слави. Проте його знайомство з Ахматовою вуличним портретом не обмежилося. Зустрічі художника та його моделі відбувалися й надалі – щоправда, цього разу всього лише декілька разів. Адже медовий місяць залишався медовим місяцем, і чоловік поетеси вимагав уваги до себе.

Повернувшись додому, Ахматова несподівано почала отримувати листи з Парижа: новий знайомий нагадував про себе, більше того – він писав досить відверті речі. «Ви в мені, наче мана», – зізнавався художник. Однак серйозно сприймати подібні слова Анна не могла – щойно одружена з коханим чоловіком жінка не схильна до випадкових зв’язків. Та й особистість французького митця залишалася для неї таємницею. Тим більше їй було невідомо про спосіб життя ще не визнаного генія – п’яні агули, розпусні натурниці, захоплення гашишем, нескінченні злидні, та ще й сухоти, які постійно мучили його тіло й душу…

Вони зустрілися знову через рік, у 1911-му. Тоді Анна приїхала у Францію після шаленої сварки з Гумільовим, який щойно повернувся з Африки. Був той самий Париж, але інший Модільяні. Змарнілий, почорнілий, пригнічений та з відрощеною бородою, яка робила його візуально старішим років на десять, він, проте, як завжди, був оточений зграйкою своїх улюблених натурниць. І лише золоті іскри в його очах говорили Ахматовій, що перед нею той самий Дедо, який так несміливо запропонував їй колись намалювати портрет і голос якого назавжди закарбувався у пам’яті жінки.

Модільяні при житті так і не отримав визнання; він був бідним, як церковна миша, і єдине місце, куди міг запросити російську поетку, – це жорстка лава у Люксембурзькому саду, бо за сидіння на м’якіших шезлонгах, як тоді було заведено, вимагали плати. Проте яке це мало значення? Амедео та Анна годинами могли сидіти поруч, у два голоси читаючи Верлена та прикриваючись від теплого літнього дощу старою чорною парасолею, що її Модільяні завжди носив із собою. Обоє по-дитячому раділи, збиваючись на одних і тих же чотиривіршах, які знали напам’ять. А неподалік стояв сонно-бароковий королівський палац, зачудовано спостерігав за закоханими і свято беріг їхню таємницю.

Дедо: три «ню» замість епілогу

Вони часто прогулювалися нічним Парижем, темними старовинними вуличками, а одного разу навіть заблукали і прийшли до майстерні художника лише під ранок. У маленькій, всуціль заставленій полотнами кімнатці Ахматова позувала художнику. Модільяні тоді написав шістнадцять портретів поетеси, які пізніше, під час російської революції, згоріли у пожежі. Існують версії, що поетеса навмисне приховувала їх, аби затаїти правду про стосунки з художником. Але так чи інакше, в Ахматової зберігся лише один портрет, де вона намальована в образі єгипетської цариці. Амедео марив Єгиптом – він водив Анну в Лувр дивитися Єгипетський зал, малював її в одязі єгипетських танцівниць. Таких портретів було кілька; один із них був представлений 2004 року на виставці «Модільяні – по той бік міфу» у Нью-Йоркському Єврейському музеї.

Чи позувала Ахматова для Модільяні оголеною? Заперечувати цей факт безглуздо. Хоча в одному зі своїх нарисів Ахматова стверджує, що вони лише гуляли нічним Парижем і розмовляли. Але ж звідки тоді взялися три портрети «ню», що зберігалися в колекції друга художника, доктора Поля Алессандро, на яких зображено поетесу. Ці малюнки можуть розказати більше ніж достатньо: жінка лежить на животі у вільній, розслабленій сексуальній позі. Її обриси виписані з такою любов’ю та ніжністю, що недовго викликати заздрість богів. Та й сам Модільяні любив повторювати, що красиві жінки погано виглядають у сукнях. За іронією долі, саме ці картини зіграли роль красивої романтичної крапки у їхніх стосунках. Як і два вірші Ахматової «модільянівського періоду».

До речі, сама поетеса всіляко заперечувала, що її тексти якимось чином стосуються роману з Модільяні. Це видається малоймовірним, адже, як зізнавалася Ахматова, тоді у Парижі вони багато говорили про поезію і читали вірші. Модільяні, не знаючи російської, просто насолоджувався музичністю її слів. Одного разу він ні сіло ні впало зауважив: «Я забув вам сказати, що я єврей!». Але це не справило на Ахматову жодного враження – в тодішній Росії антисемітизм здавався пережитком минулого.

Останнє падіння і самотність

«Він був бранцем самотності, – пише у своїх спогадах про Амадео Модільяні Ахматова. – Не пам’ятаю, щоб він із кимось вітався в Люксембурзькому саду чи у Латинському кварталі, де всі більш-менш знали одне одного. Я не чула, щоб він бодай називав ім’я знайомого чи друга-художника. Він ніколи не жартував. А ще я жодного разу не бачила його п’яним. Очевидно, він став пити пізніше, але гашиш якось фігурував у розмові… Подруги постійної також не мав. Та й ніколи не розповідав новел про минулі інтрижки. Зі мною він не говорив про земні речі. Був чемним завжди, але це було ознакою висоти духу, а не домашнього виховання».

Анну притягувала його дитячість та здатність бачити світ по-особливому. Одного разу її дуже вразило те, що Модільяні знайшов красу в рисах насправді дуже непривабливої людини, – і наполягав на своєму до останнього. Хоч би як ламало його життя, але витруїти з душі художника трагічно-наївний романтизм було неможливим.

Якось, коли Ахматова прийшла до майстерні, там нікого не було, проте вікно над воротами було відчинене. Поетеса принесла з собою оберемок червоних троянд, і раптом за якимось чудернацьким натхненням стала кидати їх по одній у майстерню через вікно. Не дочекавшись свого Дедо, вона пішла. При наступній зустрічі художник запитав, як вона потрапила до кімнати. Ахматова пояснила, що не заходила всередину, але Амадео не повірив. Він був здивованим і розчарованим водночас: «Не може бути — вони так красиво лежали…».

А що вабило Амедео до Ахматової? Її здатність вгадувати думки, бачити чужі сни та ще багато напівмістичних дрібничок, які відзначали всі, хто знав поетку.

Після її другого повернення з Франції Модільяні більше не писав. Ахматова важко переживала розрив, довго тримала в душі образу на свого Амедео. Вона не могла стерпіти подібного нехтування, а, можливо, навіть зради… Але час розставляв усе на свої місця, потроху загоював рани. Лише коли вже після революції в одному французькому журналі Ахматова натрапила на маленький некролог, де Модільяні називали великим художником двадцятого століття, її знову захлеснув вир болючих спогадів. Амедео помер у віці 35 років – через дев’ять років після їхньої останньої зустрічі; його дружина наступного ж ранку стрибнула з шостого поверху, вкоротивши собі віку.

Цинічні дослідники, щоправда, висловлюють гіпотезу, що цей некролог наштовхнув Ахматову лише на спогад про давно забуту паризьку пригоду – її скороминуще знайомство з дивним художником, який захотів намалювати її портрет. І саме тоді з’явилася версія про листи від Модільяні, які насправді ніхто ніколи не бачив, бо й навіть своїй матері Амедео лінувався писати. І буцімто саме тоді Ахматова «згадала» про малюнки – проте змогла знайти лише один… Утім, факт полягає в тому, що вісім її зображень «ню» таки знайшлися – у колекції друга Модільяні у далекій Італії.

Маленька дочка художника згодом виросте й напише докладну батькову біографію, де згадає не лише свою мати Жанну Ебютерн, але й безліч батькових коханок, натурниць та приятельок. Про Ахматову там не буде сказано жодного слова. Натомість поетеса навіть після кількох невдалих романів та шлюбів усе життя берегла пам’ять про свого французького знайомого – чи то друга, чи то залицяльника, чи то коханого. А може, звичайного поетичного перебільшення – адже поети не завжди здатні відрізнити красивий образ і правду.

Тетяна Землякова