Кандиби: геометрія стосунків

Стосунки батьків і дітей – завжди складна геометрія, можна навіть сказати – вища математика. Батьки і діти – ніби лінії, що починаються з однієї точки, а далі то перехрещуються, то розходяться, то рухаються паралельно, існуючи разом і поруч. Стосунки батька і сина – О. Олеся та О. Ольжича (справжнє прізвище – Кандиба) – повністю відповідають цим загальновідомим геометричним законам.
Обидва – непересічні особистості, доктори наук (О. Олесь навіть двічі – як дипломований ветеринар та як почесний доктор філософії Українського вільного університету). Обидва спростували своїм життям відомий вислів про те, що під час війни музи мовчать. Для них війна була умовою існування творчості.


Бу та Бо
Все мені ти снишся, мій маленький сину,
Що з тобою полем, степом ідемо,
Що б’ємось за нашу бідну Україну,
Розриваєм пута, вікове ярмо.
Цей вірш у багато чому знаковий для стосунків батька й сина. Їхнє спілкування переважно ось так і відбувалось – у листах, у поезіях. Вони бачилися не дуже часто. Олександр Олесь писав синові колискові (загалом збереглося понад 150 творів). Олег Ольжич (у дитячих листах підписувався – БОБ чи БО) відповідав „рідному, далекому” батькові (якого звав то БА, то БУБОЮ, то просто БУ), занотовуючи всі свої відчуття безпосередньо, наприклад, подібним чином: „Хочеться якомога швидше побачитись з тобою. Бачив жайворонків і трясогузок на болоті”.
„Не кидай писати! З тебе вийдуть люди”, – писав О. Олесь вже п’ятнадцятирічному синові, вочевидь, пригадуючи власний життєвий шлях.
Поезії Кандиби-старшого й Кандиби-молодшого різняться за стилем, як і їхні професійні нахили: О. Олесь – ветеринар, О. Ольжич – археолог, спеціаліст із кераміки. Жвавість, мрійлива мелодійність і лірична захопленість революційним виром у віршах батька контрастує з викарбуваною скульптурністю, методичною розміреністю духу поміркованої боротьби у віршах сина.
О. Ольжич пізніше навіть критикував батькову лірику за те, що це вже пройдений етап української поезії, що така лірика в тодішні бурхливі часи лише розслаблює людину, а треба писати по-вольовому, як, наприклад, М. Бажан. О. Олесь подібні закиди сприймав поблажливо. Зрештою, батько й син – співці різних революцій.

„Не рак, не риба – Олесь Кандиба!”
Так відповів Олександр Олесь при зустрічі з емігранткою Наталеною Королевою на її запитання про поетичне натхнення. Дійсно, життя в еміграції не сприяло тому, щоб вважати поетичну долю видатною, здебільшого тому, що інтелігенція тут повсякчас знаходилася в ідеологічно та психологічно непевному становищі. Сам О. Олесь характеризував свої відчуття так: „На гноїщах Європи ми як черви в’ємось… ” Не дивно, що автори більшості спогадів про Олеся у Празі змальовували його як постійного відвідувача винарні „У ведмедиків” та інших кав’ярень, де він писав вірші, спілкувався та, як це не банально, пив – зазвичай пиво. Ще одна емігрантка Н. Суровцева писала про це: „Пили. Як пила загалом майже вся еміграція, коли і доки мала трохи „крейцарів” у кишені”. Із 1923 року Олесь не покидав меж Чехословаччини. А його син натомість ніколи довго не затримувався на одному місці, цьому сприяла й активна співпраця з Гарвардським університетом, і чисельні наукові експедиції.


Батьки і діти

Обидва були завжди принципові, навіть у схожих питаннях. Батько писав про радянських трубадурів („І ти продався їм, Тичино!”), син укладав антологію „Духовні каліки” про українських поетів, що стали на службу окупантові.
Обидва були щасливі в родинному колі. О. Олесь ще раз устиг пережити радість батьківства: в 1943 р. у нього народився син Олександр від співачки Марії Фабіанової. Однак О. Ольжичу свого сина не судилося побачити – той з’явився на світ наприкінці липня 1944 р., вже після смерті батька.
У своєму останньому інтерв’ю О. Олесь висловив одне заповітне бажання: „Хотів би весною поїхати на улюблену Сазаву. І ще раз спробувати-таки піймати коропа або лина…” На цій річці він і дізнався про розстріл сина в німецькому концтаборі Саксенгаузен. У задушливому потязі, повертаючись додому з невдалої риболовлі, О. Олесь знепритомнів і через декілька днів помер… Лінії життя батька й сина обірвалися із різних причин, але в одне і теж літо, літо 1944-го…
Вони ще раз зустрілись, але, на жаль, лише під однією обкладинкою: в 1948 році, саме тоді, коли померла Віра Антонівна Свадковська: для одного – дружина, для іншого – мати. Це була книга про полковника Є. Коновальця. Син описав життя свого побратима по зброї (Є. Коновалець заснував Провід українських націоналістів, який потім очолив О. Ольжич), батько натомість оспівав подвиг життя цієї видатної постаті в поемі „Терновий вінок”.


Невідомі кандиби
Багато можна гадати над тим, чому в українському контексті настільки популярні псевдоніми, чому українці так захоплюються грою в маскування. Кандиби в цьому плані не були винятками.
Олександр Кандиба підписувався як В. Валентин, Іван Веселий, Клим Середа, Яків Чорноморець, а вже хворий, свої останні листи закінчував іронічно – „Ваш Кашель”.
Олег Кандиба користувався великою кількістю псевдонімів та криптонімів – О. Лелека (так його називали батьки), М. Запоточний, Д. Кардаш, К. Констянтин, О. К., О. К-ба, А. Б., М. П. і т.д.
Обидва стали відомі під прізвищами-псевдонімами, які походили від імен, а от самі Кандиби, по-суті, лишилися невідомими.
Цікаво, що в місті, де батько довгий час пропрацював ветеринаром, досі немає вулиці, названої в честь нього, натомість вулиця О. Ольжича є. Йдеться про Київ. Подібне видається на диво непослідовним, якщо, звичайно, не враховувати специфіки нашого процесу переназивання історичних місць.
Щоб якось позбутися цього непорозуміння, пропонуємо відкрити вулицю чи, краще, проспект імені О. Кандиби, щоб нарешті геометрія їхніх стосунків набула рис принаймні архітектурної довершеності.

Максим Нестелєєв.