Божичі: «Ми проти видання фольклорних збірок»




Чи не єдиний з ансамблів автентичної української музики «Божичі» з кожним роком здобуває все більшу популярність. Їхня вистава «У пошуках втраченого часу» здобула найпрестижнішу нагороду – Київську пектораль. Цей колектив із нетерпінням чекають на будь-якому етнофестивалі, зокрема й на «Країні Мрій». Що ж читають «Божичі» – розповідає керівник ансамблю Ілля Фетисов.

 

Ви виконуєте стародавні пісні, мабуть, і в літературі віддаєте перевагу творам, що пройшли випробування часом?

 

Якраз ні. Хоча, з іншого боку, і так. Мені подобається читати незалежно від того, чи автор є класиком, а чи сучасником. Нещодавно я закінчив читати роман Боґуміла Ґрабала «Я обслуговував англійського короля», написаний порівняно недавно, 1971-го року. Цей роман абсолютно випадково потрапив мені до рук, я ніколи не чув про такого автора. Враховуючи те, що я виростав у сім’ї російських філологів, то в першу чергу цікавився тим, що видано в російській літературі. Тому, коли я спитав про цього автора у своєї тітки, виявилося, що вона нічого про нього не знає. Цей чеський письменник не перекладався російською мовою! Однак українською переклад є. Роман мені порекомендував Іван Малкович. Я вражений тим, якою влучною виявилася його порада. Хоча перше враження було не надто позитивне: я не міг зрозуміти, для чого я взагалі читаю цю книгу. Кілька перших розділів описують лише любовні пригоди героя і його спроби розбагатіти. У мене весь час виникало питання: «На що я витрачаю час?». Але вже ближче до кінця, коли відбувається зміна внутрішнього світу героя, він приходить до розуміння однієї тези, яка є досить співзвучна нам як колективу на даному етапі. Герой розуміє, що людина, яка думає про смерть, є красивою, бо розуміє вагу своїх вчинків, вагу свого життя, і вона зовсім по-іншому себе поводить. Там, де є думка про смерть, там є краса. І ця теза виявилася співзвучна з новим творінням «Божичів» – альбомом псальмів (народних пісень релігійного змісту) під назвою «Помишляйте, чєловєци» – за першим рядком псальми з Дніпропетровщини «Помишляйте, чєловєци, всякий час о смерті».

 

Незважаючи на те, що перше враження про книгу було негативним, ви не перервали читання. Ви завжди дочитуєте твори до кінця?

 

Дочитую-то завжди, але в мене є інша погана звичка – деякі твори дуже довго читаю. Я вже більше року читаю мемуари Олександра Чижевського, який є засновником науки космобіології: вплив Сонця й інших небесних тіл на людину, на соціальні процеси. Досить цікавою є ще одна його книга, яку я читаю паралельно з мемуарами, – «Земля в обіймах Сонця», де він доводить: соціальна активність, революції, війни, епідемії пов’язані з сонячною активністю. Цей автор зазнав переслідувань за сталінських часів, відсидів десять років у таборах. Крім опису шляху до наукових відкриттів, у його мемуарах розкриваються цікаві моральні аспекти. Наприклад, він пише про те, що в середовищі вчених існують так звані метри, які вже мають ім’я, статус, повагу, і які роблять усе можливе, щоб якісь новаторські підходи не мали перспектив для розвитку: замовчують, пишуть негативні рецензії. На жаль, це можна зустріти й зараз у багатьох галузях – і в музиці, і в літературі, мабуть, також. Замість того, щоб підтримувати молодь, ці метри роблять усе можливе, щоб вона не пробилася.

Революційною в Чижевського є його концепція впливу сонячних циклів. І коли я зіставив одинадцятирічний сонячний цикл з діяльністю ансамблю «Божичі», все зійшлося: зародження 1999-го року, пік розвитку в 2001-2003 роках, ми тоді ще й виставу «У пошуках втраченого часу» ставили, потім активна участь ув організації фестивалю «Країна Мрій» (це був 2004-й), а зараз, у 2009-му році, закінчується трирічний сонячний мінімум, і в діяльності нашого ансамблю – мінімум, хоч ми й записали два нових альбоми. Тепер будемо чекати на зростання.

 

До речі, про виставу. Хто був автором п’єси?

 

Це навіть не п’єса, а набір оповідань, які ми записували у фольклорних експедиціях. Режисер Влад Троїцький поєднав їх ув одну виставу, але кожна з вистав відрізнялася від прем’єри: вносилися корективи, постановку щоразу доповнювали різними елементами. Це відбувалося тому, що п’єси як шаблону не було, але від цього вистава тільки виграла.

 

Процес знаходження й запису народних пісень, мабуть, досить складний.

 

Так, не легкий. Приїжджаємо в село, шукаємо людей, які співають, знають щось цікаве. Але всі люди різні й по-різному відбувається процес передачі знань. Інколи важко, інколи абсолютно невимушено. Найкраще, коли наш приїзд збігається з якимось святом і в людей хороший настрій: вони охоче співають, розповідають.

 

Ви же зібрали багато матеріалу, не хотіли б видати його книгою?

 

Я взагалі проти видання нотних фольклорних збірок. Із нот неможливо співати фольклор. Це як текстом передавати голос якоїсь людини, яку ви ніколи не чули: ви все одно не зможете його відтворити. Треба мати слуховий образ, щоб передати голос і спів. Тому аудіодиски – це найкращий варіант.

 

Але за допомогою книги можна зберегти бодай текст.

 

А пуття з тих слів? Пісня жива, коли її співають, а не коли вона лише текст. Що з тим текстом робити? Декламувати його на сцені? Тому ми шукаємо послідовників. Потрібно, щоби було багато фольклорних колективів. Ми займаємося з молоддю, навчаємо їх співу, танцям, передаємо їм репертуар, вони створюють свої колективи.

 

Михайло Коцюбинський складав пісні на кшталт народних. Ви не намагалися робити щось подібне?

 

Моя дружина (Сусанна Карпенко також є керівником колективу. – Ред.) пробує себе в цьому, однак більше в музиці, а треба ще й слова. Тому не завадив би «свій» Коцюбинський. Сама ідея дуже цікава, вона була б непоганою запорукою розвитку world-music у нашій країні. Бо колективи, які зараз працюють у цьому жанрі, паразитують на народний творчості: беруть готову пісню й оброблюють її музичним супроводом.

 

У «Божичів» літературні смаки збігаються?

 

Смаки в нас дуже різні. Наприклад, Валерій Гладунець дуже любить читати українських письменників з еміграції або «розстріляного відродження». Дружина віддає перевагу психологічним творам. Зараз читає Достоєвського. Щоправда, часу читати в нас не так багато. Добре, що є де брати книжки: в нас удома величезна бібліотека, з неї цілком можна зробити громадську – нічим не поступатиметься.

Спілкувалася Анна Богородіченко