ВАЛЕРІЙ ПЕТУЩАК: Подорож мандрівника починається з книги

Хто з нас, читаючи Жуля Верна, не мріяв податися в навколосвітню подорож. Але, на жаль, для більшості ця мрія так і не здійснилася. Втім, не втрачайте надію, бо – як доводить Валерій Петущак – стати Філіасом Фогом в реальному житті можливо. Щоправда, не 80 днів, а чотири роки тривала подорож Валерія Петущака, вченого-кібернетика і затятого яхтсмена, і йшов він виключно морями та океанами  на невеличкій яхті «Лелітка». До речі, разом зі своєю дружиною, з якою він згодом і описав свою прекрасну і небезпечну мандрівку в книзі «Солоний гопак».   

 

 ─ Усі свої мандрівки ви здійснили на яхті. Як знаходите час на читання в морі?
 ─ Часу на читання художньої літератури дійсно не вистачає. Я весь час працюю, на дозвіллі займаюся фізикою. Проте саме завдяки читанню я опанував англійську мову. Читав книги видатних яхтсменів Мена Хаузена, Френсіса Чичестера про їхні океанські подорожі мовою оригіналу. Для мене це була прекрасна можливість дізнатися про їхній досвід і вивчити іноземну мову. Врешті-решт я навчився читати так, що навіть уже не треба було перекладати, я все добре розумів.

 

─ А що вичитали в дитинстві?
 ─ Мені дуже поталанило, в ті скрутні повоєнні роки сусідка мала велику бібліотеку творів Жюля Верна. І я десь із шести років читав її запоєм. Отой солоний океанський бриз ще тоді в’ївся в мою шкіру. Я почав мріяти про океанські мандрівки, невідомі країни. А потім виховувався на творах таких визначних мандрівників, як Нансен, Амудсен. Нансен – взагалі мій кумир, оскільки він був великим гуманістом.

 

 ─ Я знаю, що мріяти треба дуже обережно, мріям властиво здійснюватися…
 ─ Цілком згоден. Оскільки я мріяв саме про “жульвернівські” подорожі, так воно все і трапилось. Я двічі потрапляв у корабельні аварії, пережив пригоди з піратами і справжній тайфун під Японією, коли швидкість вітру досягала 230 кілометрів на годину, а хвилі були заввишки з п’ятиповерховий будинок. Це було страшне видовище, але воно заворожувало своєю енергією, шаленою люттю. Я тоді зрозумів, що океан ─ це потужна стихія, яка може зробити з людиною що завгодно.

 

 ─ Що відчуваєш, розуміючи, – тобі вкотре просто поталанило вижити?
 ─ Коли успішно виходиш зі схожої ситуації ─ це дуже бадьорить. Але почуваєшся досить кепсько, бо сидиш ззовні мокрий від океанської води, а з середини ─ мокрий від поту.
 

 

─ А траплялося так, що якийсь книжковий факт у реальній мандрівці спростовувався?
 ─ Не пам’ятаю. В моєму випадку трапилося зовсім навпаки ─ книжкові факти здійснювалися в житті. Я прочитав одну книжку Жюля Верна про пригоди на атолі Соломон, про піратів. Коли я її читав, то думав собі: звісно, чудова книжка, але немає ані того атолу Соломон, ані тих піратів. Через три роки я сам знайшов атол Соломон, і ми з дружиною прожили там як робінзони, харчувалися кокосами, один раз навіть акулу їли.

 

 ─ Ви обмовилися про зустріч із піратами, як це трапилося? Певно, з книжковими вони мають мало спільного?
 ─ Моя зустріч із сучасними піратами трапилася мимохідь. Коли, мандруючи, ми вийшли з Гібралтару, нас попередили, щоб ми йшли якнайдалі від африканських берегів. Бо африканські рибалки заробляють копійки, і якщо з’являється можливість когось “поскубати”, вони “скубуть”. Я намагався йти якнайдалі від берега, але тільки-но почало смеркатися, побачив, як скрізь загорілися вогники. Ми попали саме в місцину, де ці люди ловлять рибу, тобто посеред ночі опинилися в товаристві рибалок-піратів. Я повісив на шию підводний пневматичний пістолет, який ззовні дуже схожий на Калашникова, і чекав на палубі подальшого розвитку подій. Близько дванадцятої помітив, як зненацька якийсь рибальський катер почав іти просто на нас. Коли він був дуже-дуже близько, я ввімкнув прожектор, посвітив на себе, і вони дуже скоренько втекли. Гадаю, моє екіпірування таки справило на сучасних піратів враження.
 

 

─ А є якийсь книжковий герой-мандрівник, із яким ви себе асоціюєте?
 ─ Ні. Розумієте, для мене мандрівник ─ це людина, якій пересування приносить велику насолоду. Мені не потрібно кимсь себе уявляти, я відчуваю себе як риба у воді, будучи самотнім в океані чи мандруючи тропіками в п’ятдесятиградусну спеку. Коли зранку сходить сонце, ти бачиш пустий до горизонту океан довкола своєї яхти, ти разом із океаном, ти належиш океану. Хіба доречно в такі миті кимсь іншим себе уявляти?

 

 ─ Що саме вас надихнуло на написання книги?
 ─ Я поставив собі завдання стати справжнім мандрівником, зауважу, не туристом. Бо турист спочатку сам відвідає місцину, потім за застіллям розповість своїй сім’ї та друзям про те що бачив, і на цьому все скінчиться. А мандрівник повинен поділитися своїми враженнями зі світом, він відчуває, що це його обов’язок. Я багато писав для преси, давав інтерв’ю українським та іноземним журналістам. Потім задумався про те, що необхідно викласти свої враження, але для створення книги потрібен був поштовх. Я його отримав, коли ми з дружиною мандрували Червоним морем. Вона хворіла, і чомусь вирішила, що в неї рак, і що вона вмирає. Ситуація була важка, я сам майже повірив, а потім думаю: “Ні, в жодному разі не можна здаватися”. Кажу до Наталі: „Зібралася вмирати?” Вона каже: „Так, буду вмирати”. Я кажу: „Наталю, ми ж з тобою поклялися, що напишемо книгу про нашу подорож навколо світу? Так от не смій вмирати, поки ми не напишемо книгу!”

 

─ А звідки взялася така кумедна назва для книги ─ «Солоний гопак»?
 ─ Її придумала журналістка Шура Парахоня, назвавши так одну зі статей про мою подорож. В ясну погоду, коли дме лагідний вітерець, яхта починає ніби пританцьовувати на хвилях.
 

 

─ Чи є якийсь афоризм, яким ви керуєтесь у житті?
 ─ Мораль, якої я намагаюся дотримуватися, складається з трьох правил. Перше: не сприймай себе серйозно. Друге: якщо це не вдається, не звертай на себе уваги. Третє якщо і це не вдається ─ тоді пішло воно все під три чорти…

Розмовляла Ірина Татаренко