Анака Шапошнікова, гурт «НагУаль»: «У тексті має бути і легкість, і глибина»

Білоруський гурт етнічного сюрреалізму «НагУаль» приїхав на Поділля для виступу на масштабному фестивалі «АртПоле-2009». Кістяк гурту складають троє людей: Леонід Павльонок, Анака Шапошнікова та Юрій Науменко. Сьогодні ми бесідували з Анакою про теплі розумні книги, про її власну творчість та про літературний процес у Білорусії. У гурті Анака грає на цимбалах і співає, а на «АртПолі» ми знайшли її біля повстяної майстерні «Шерстяной Шкаф», де вона проводила майстер-класи з валяння вовни.

 

– Розкажіть, що ви останнім часом прочитали і що вас здивувало.

– Так, останній час… Я раніше знала про цю книгу, та лиш нещодавно її придбала – «Полынные сказки» Юрія Коваля. Він якийсь незбагненний романтик, дуже красиво пише про природу, про людей, про сутність людей, тварин. Ця книга перенесла мене в дуже спокійний і дуже… стрімкий, втішний стан.

 

 

– Він білорус чи росіянин?

– Ні, він не білорус. Він – російської (сміється) – не знаю, крові – не крові, але він росіянин. І також із Росії – московська письменниця Марина Москвіна, яка мені дуже близька й дуже подобається. Ми купуємо її книги щороку й от щойно придбали в сім’ю «Радіо Москвіна». Ця жінка – письменниця, трохи поет, глибинний романтик – викладає дитячу журналістику, пише дуже цікаві, легкі й водночас глибокі історії, часто засновані на біографічних фактах, у яких, звісно, є чимала хмара вигадок. «Радіо Москвіна» така книга: колись авторка вела передачу на радіо, до неї приходили цікаві персонажі, бесідували у вільному польоті… На сторінках не подано конспектів, але присутнє відчуття цього життєвого періоду, й усе це дуже цікаво.

Ще з останніх (з останніх – не останніх) була книга поетеси Ренати Мухи. Цю книгу ілюструвала білоруська художниця Татьяна Сучкова. Дуже вона тепла й цікава, зі своєрідним гумором, і малюнки в ній такі живі, смачні – величезне задоволення.

 

 

А ви самі не займаєтеся оформленням книг? Чи сценографією для п’єс за літературними творами?

– Поки ми нічого не оформлювали. У нас є свої задуми, наприклад, видавати журнал; але це лише плани, коли дійде до реалізації – ще питання. На все потрібно мати час і зібратися з силами. Ідеї вигадуються, але сказати «так, ми робимо» можна буде аж на шляху до здійснення, а поки в нас воно все в ідеях. Звісно, хочеться оформити дитячу книгу. З повсті, того, чим ми також займаємося, можна зробити хороші ілюстрації. Якісь книги я бачила в Європі, якісь – уже в Москві. Можна по-своєму створити кілька маленьких чудесних сторінок. Єдине, що ми поки зробили ілюстративного – подавали ідеї для плакатів та обкладинок дисків «НагУалю» (Сміється).

 

 

– Видно, що вам подобаються дитячі книги, все м’яке і тепле. Ви не пробували самі щось писати?

– Це просто інший світ, у який треба зануритися досить глибоко. Ну гаразд, є два оповідання, навіть оповіданнячка, теплі такі, але вони не доведені до ладу. Коли людина володіє написанням, виробляються, як і в музиці, різні-різні ритми, мелодика, взаємодоповнення, мелізми. Я цього не маю – тобто, думка є, але вона для друзів, для малечі. Якби я хотіла це робити, то, напевно, робила б це від початку, а поки просто бракує часу. Тоді багато що не пишеться, а просто робиться. А вірші в мене жахливі! (Сміється.) Вони просто смішні!

 

 

– Чому ви так думаєте? Це ж погляд зсередини, а на ділі всі можуть бути в захваті!

– Просто завжди хочеться, щоб те, що людина переносить у собі, – навіть якщо це на брутальну тему – було чистим і за суттю своєю прозорим для розуміння. Навіть якщо до розуміння доводиться йти через алюзії, якісь тропи, має бути осердя. Щоби змогти писати, мені доведеться опрацювати й вивчити велику-велику історію. У цьому випадку моє інтуїтивне писання смішне. Я виражаюся зараз ув іншому. Розумію, що не задоволена в літературній творчості й тому знаходжу задоволення в інших заняттях.

 

 

– Це загальна проблема сучасності. Кожному здається, що не розібравшись у всьому до найменших дрібниць, він подасть привід для звинувачень у невігластві.

– Я сама собі це кажу. Наприклад, читаючи твори близьких мені поетів, які несуть думки, я бачу, як слово перекочується, нахльостує інше, підганяє його чи затягає в себе. Тоді відчутно, що це не просто потік свідомості. От щойно такий образ явився: магма вирвалася, а до того там вирувало, вирувало життя, були задіяні закони природи, закони, і все не просто так.

Пісні ще пробувала писати. Одна, звісно, без слів, фонемна, як у гурту «НагУаль» – це мені дається значно легше, бо це емоція. А от щоби вкласти зерно! Другу зараз пригадаю, в ній один куплет: «А миру все никак не спится, сидят на тротуарах птицы, под окнами бушует дворник, неутомимый рукомойник накапал целую кастрюлю, упал – почему? (Усміхається) – бычок на подоконник». Ось це називається віршомазтвом, тобто я не знала, що мені там сказати, але ж буває таке – ідеш, а тобі хтось попіл на голову струшує.

 

 

– Іноді теж пересичуєшся сучасною «заумью» і хочеться чогось простого.

– От, власне. Чому ж я кажу про Москвіну, про Муху: вони пишуть дуже легким складом, є конструктивна, позитивна іронія, відчитується глибина. Теж іноді трохи провисаєш, але найчастіше ковзаєш, як на гребені хвилі, по їхніх думках, по словах, якими вони виражені: можна і дитині почитати, і собі, і другові, й бабусі.

 

 

– Розкажіть, чи ви цікавитеся сучасним літературним процесом Білорусії?

– Не те, щоб дуже, – поки мене більше цікавлять поети. Є в нас такий поет Віктор Сємашко. Його поезія пронизана запахами землі, ріки, неба, сім’ї, він дуже тонкий, зворушливий, часом наївний. Є Андрій Бурсов, також дуже цікавий. Його поетична збірка «Дíвін» (це назва одного білоруського села, Дзєвін) – це саме інтелектуальна гра, дуже осмислена поезія.

 

 

– Цей літературний процес не надто приваблює вас, бо його не видно чи він вам не до душі?

– Його видно. Є дуже хороші журнали: «Монолог», «Arche» та інші. Ось тут мені справді бракує часу зануритися, бо це особливий пласт культури. У нас є цікаві літературні об’єднання, проводяться поетичні вечори, навіть у наших друзів: на хуторах, вдома, в саду можуть бути спеціально встановлені лавочки. Можливо, частина мені не цікава – через свій фаталізм, відчай, цинізм – але це частина. На цих вечорах завжди є щось близьке й щось чуже. Це як піти на концерт – ти вибираєш, бо якийсь колектив може грати не те, що хочеться почути.

Пласт величезний, я не знайомилася з ним до своєї юності, бо до того жила в Росії. А потім почала, але процес, якщо чесно, мало резонував. Є конкретні письменники, які дуже відгукуються в душі, важко зараз назвати, до цього треба наблизитися й просіяти, ніби крізь решето, як і з музикою, художниками. Цей пласт виявився для мене не надто пріоритетним. Можливо, через мою російськомовність і частково англомовність (адже трохи перекладаю) – білоруська мені не рідна, я можу читати, але не відчуваючи краси мови, її переливів.

 

 

– Чи відбуваються у вас фестивалі, що поєднують музику та поезію? Бо в Україні це поширена практика.

– Звичайно. У нас не дуже часто, але я знаю, що у вас їх багато. Наші білоруські автори теж приїздять.

 

 

– Так, наприклад Андрея Хадановіча всі давно знають.

– От, Хадановіча також знаю. Та якби ж я могла його думки розповісти, його ідеї, що він своєю творчістю хоче. Ні, не переказати, а пояснити, що я особисто чую, – на жаль, нічого цього не можу.

 

 

– А про українських літераторів чутно?

– Чутно. До нас доходять аудіозаписи, і люди привозять книжки, багато і досить реактивних авторів, і казкарів також. Напевно, мені це просто не важливо. З таким же успіхом мене можна спитати: «А іспанських авторів багатьох знаєте?» Знаю кількох, які мені зрезонували. Усі шари літератури багатющі, але я поки ними не займаюся.

 

 

Розмовляла Настя Сідельник