ОСТАП СЛИВИНСЬКИЙ:“Те, що насподі” Покальчука здавалася мені вершиною розпусти

Остап Сливинський ─ чи не найважливіша персона серед організаторів Міжнародного літературного фестивалю, який цього року вже вдруге відбувся у рамках Форуму видавців у Львові. Адже він бере участь у відборі іноземних авторів для Фестивалю, організовує знайомства українських шанувальників літератури із сучасними світовими авторами. Його робота називається словом із дещо математичним присмаком ─ „координатор”. Позначаючи на осі абсцис географічні напрямки, на осі ординат ─ час, Остап Сливинський прикрашає координатне поле літературного Львова ще мало відомими нам, але вже зірковими іменами авторів. Тож нам було цікаво дізнатися про книжкові смаки людини, до якої прислухається Форум видавців.

 

─ Пане Остапе, чим мотивоване коло вашого читання?
─ Я веду щомісячну рубрику книжкових рецензій в україномовному журналі, який видається в Празі. Відповідно, я кожного місяця мушу прочитати по 3-4 українські книжки. Зрозуміло, що не можу читати лише хороші книжки, адже тоді всі рецензії будуть одноманітними, схвальними. Я мушу читати і погані книжки. Що цікаво, книжки, в яких я зовсім не впевнений, часом стають для мене справжнім одкровенням. Нещодавно для мене таким одкровенням стала книжка Єшкілєва, видана минулого року. Це збірка есеїстики, коротких оповідань, вона є таким собі екзотичним плодом на грядці української літератури. Фантасмагорична література, наповнена таємними знаками, символами, якоюсь такою розгнузданою і дуже витонченою уявою. Ніколи не будучи особливим прихильником стилю Єшкілєва, я страшенно засмакував цією книгою. Крім того, мені дуже сподобалася „Сьомга” Софії Андрухович.
─ Ну, „Сьомга” лише цього року побачила світ і вже викликала досить різноманітні відгуки…
─ Це книжка, яка написана сама задля себе, а не для того, щоб її хвалили. Вона, власне, абсолютно окрема страва на столі, авторка навіть не дуже припрошує до неї. Вона пропонує: якщо відважитеся, спробуйте. Я відважився, мені сподобалося. Сподобалась густина письма і те, як українська мова все ближче підходить до того, щоб висловити най-найсокровенніше, трошки незручне, соромливе. Мені здається, що ця книжка важлива не стільки для української літератури, скільки для мови. Я навіть не знаю, чи це великий комплімент авторці, але це великий плюс її книжці. Так само це дуже психоаналізуюча штука, тому що коли в тебе є приховані страхи, сороми з дитинства (які пригадуються в стані засинання чи раптом в якійсь зовсім несподіваній ситуації) ─ вони лишаються, стримують. І коли ти про все те читаєш в книжці, то виявляться, що все твоє й не таке страшне, й не таке особисте, і про нього не так вже й соромно розповідати, якщо вже для цього існують слова.
─ А можете назвати найбільш розпусну книжку, яку ви читали у своєму житті?
─ Я не знаю, як виміряти розпусність. Часом книжка може бути дуже відвертою, але разом із тим дуже цнотливою. В 17-19 років, коли я вже офіційно та юридично міг читати такі книжки, ─ вперше вийшла книжка Юрка Покальчука «Те, що насподі», вона мені здавалася вершиною розпусти. Я не знаю, як я цю книжку пережив. Мені не вірилося, що так можна писати.
─ Ви зазначили, що підбираєте книжки за принципом поділу на хороші й погані. Як ви їх розрізняєте?
─ Мені здається, ще Набоков сказав: «Достатньо прочитати перший абзац». Насправді: те, як починається книжка, з чого починає автор, ─ це є дуже важливо, це є якимось критерієм. Я звертаю увагу на все: на назву, на те, як автор будує текст, на те, як структурована книжка ─ чи це суцільний текст, чи це короткі фрагменти. Навіть на обкладинку, тому що хороший і амбітний автор має звертати увагу на те, в якому одязі його книжка продається. Хоча, звичайно, це далеко не вирішальний критерій.
─ Скажіть, а в дитинстві любили читати? Мали якусь улюблену книжку, певно, з яскравою обкладинкою…
─ Ні, в дитинстві я не любив читати. В моєму дитинстві мало було яскравих книжок, якісь сіренькі обкладинки. Я активно почав читати тільки в старших класах. Книжка, яку я несподівано для себе відкрив, ─ „Грозовий перевал” Емілі Бронте. Цей роман був серед обов’язкових книжок у курсі світової літератури. Мені було страшенно нудно читати Кобилянську і цей контекст української літератури, а от „Грозовий перевал” чомусь припав мені до душі.
─ А є якийсь книжковий сюжет, який би ви бажали приміряти до свого життя?
─ Я не дуже вірю запевненням, що найважливіше ─ це проживати життя як мистецтво. Хоча, наприклад, в американських поетів 50-60 років була настанова: не так важливо залишити по собі доробок, не важливо, скільки ти написав і що ти написав, важливо, щоби твоє життя стало твором мистецтва. Я не дуже вірю в те, що життя може стати твором мистецтва, – для того, щоби створити якийсь артефакт, потрібно мати змогу вибирати інструмент. Життя нам переважно підсовує зовсім не ті інструменти, якими можна його вирізьбити так, як ти хочеш. Переважно щось не те потрапляє до рук… Тому я думаю, що це зовсім безглузде заняття – намагатися приміряти літературні сюжети на своє життя. Думаю, це неможливо, і ні до чого доброго не приводить.