Марія Єфросініна: «Я ніколи не думала читати книгу в місці, де людина щодня буває на самоті»

Маша Єфросініна – симпатична, імпозантна і харизматична телеведуча. Під її милі жарти та щирий сміх прокидалися мільйони українських телеглядачів ранкового шоу «Підйом» на Новому каналі. Після того як глядач звик до позитивного телеобразу пані Марії, їй почали пропонувати участь у багатьох цікавих телепроектах – «Євробачення», «Фабрика зірок», «Україна сльозам не вірить», «Один у полі», «Модний вирок» та ін. Паралельно у її творчому доробку потроху з’являються ролі у кіно та театрі. Відомо, що Марія гарно вчилася у школі і потім у Київському університеті Т. Шевченка. А це значить, що багато вчилася і читала. Що є читання тепер для Марії Єфросініної, людини з екрана та глянцевих обкладинок, дізнаємося вже зараз.

 

Чи важко книзі сьогодні потрапити у Ваше коло читання?

– Дуже просто, якщо вона хороша. Я спираюся на рекомендації своїх друзів-книголюбів, на те, що періодично пропонують авторитетні інтернет-сайти, і, мабуть, цього достатньо, щоб я обзавелася рекомендованою книгою.

 

Що Ви включаєте в поняття «хороша книга»?

– Якщо я не кидаю читати на третій сторінці – це апріорі означає, що я маю справу з хорошою книгою. Я дуже не розумію, не люблю і не читаю книги, які гортаєш сторінку за сторінкою в надії, що тебе таки захопить сюжет. Я не з тих, хто чекає: «ось-ось, ось на наступній сторінці точно щось буде відбуватися цікаве!». Я людина, яка повинна загорітися відразу. Мене повинні захопити і склад, і сюжет, і настрій. Я не стану піддаватися письменницьким мукам пошуку жанру, який тільки на двохсотій сторінці зрозумів, що треба б читача якось здивувати.

 

– Що Ви робите з «поганими» книгами?

– Я не думаю, що існують погані книги, є нецікаві. На жаль, я їх не дочитую до кінця. Будучи людиною, що любить читати, зі школи вважаю, що це жахливий гріх. Але для себе з часом зрозуміла, що доцільніше цей час витратити на прочитання чогось більш корисного.

 

– Чий успіх Вам не зрозумілий?

– Мені не дуже була зрозуміла тотальна істерія з приводу Паоло Коельо, і я з трудом «дотягувала» Пелевіна. Ось вам перераховую, а сама розумію, що озвучую хіти книжкових продажів. Але, на жаль, коли я клюю на відверту попсу, завжди розчаровуюся – можливо, в мені спрацьовує внутрішнє гальмо, неприйняття кітчу, що видається за мистецтво? Для мене особисто книги, які засновані на історіях звичайних людей – найбільш цінні. Я – людина, яка схильна швидко втрачати інтерес до подій, мені потрібно періодично повертати себе до реальності. Заново відкривати для себе істину, що радіти можна простим речам. До простих істин мене приводять книги про життя. Нещодавно я прочитала роман «Три чашки чаю» Грега Мортенсона. Це історія звичайного альпініста, що загубився в горах Пакистану. Кілька днів, проведених у відірваному від цивілізації пакистанському селі, потрясли його настільки, що він вирішив залишитися, щоб будувати школи для найбідніших дітей нашої планети. Ось такі твори повертають мене до життя. Я прочитала кілька творів Джоді Піколт про людей, народжених з патологіями. Вони нічим не відрізняються від решти, просто тому що так розпорядилася природа, вони змушені жити абсолютно по-іншому, не так як ми з вами, і позбавлені багато чого, що робить наше життя прекрасним. Читаючи такі твори, я переосмислюю ставлення до багатьох речей.

 

– Тетяна Устинова зізналася, була б її воля, вона би змусила Шекспіра переписати «Гамлета». Вона переконана, що його історію сьогодні нівелювали до розповіді про паскудного хлопчиська, який нищить мати за те, що та вдруге вийшла заміж. Тоді як Шекспір хотів донести в цій історії щось більше. Кого б і що змусили переписувати Ви?

– Я не настільки здатна самокоронуватися, як пані Устинова. Видатні люди пишуть твори, інша справа, що не багато хто з них витримують випробування часом, Шекспір ж не один творив у свій час. І до нього, і після написані тисячі книг, але Шекспіру вдалося залишитися єдиним у своєму роді, в цьому його унікальність. Ось для цього книги й пишуться. Навіть якщо це відверта фігня, її хтось написав, і це його подія. Мій вибір, як читача: читати чи не читати. А хочеш покритикувати, а спробуй перш написати своє!

 

– Нещодавно на екрани вийшла картина «Ворон», що представляє собою режисерські алюзії на твори Едгара Алана По. До екранізації літературних творів останні кілька років не звертався тільки ледачий. Тім Бертон представив власне бачення керроллівської «Аліси в Країні Чудес», Гай Річчі  «Шерлока Холмса».

– Багато хто говорить, що це наслідок кризи жанру сценаристів Голлівуду, але для мене це те саме, що переписування Шекспіра. Розумієте, я перебуваю по той бік барикад, я серед тих, людей, яких завжди критикують. З цієї позиції мені складно критикувати когось. Людина творить, намагається здивувати, виносить на суд публіки – це похвально. Але виносиш на суд – будь готовий до того, що в тебе полетять квіти або камені. Тому створюють кіно, пишуть книги, в черговий раз згадують всує Шекспіра – це тільки радість. Значно більшу драму життя становлять люди, які тільки критикують, нічого не роблячи.

 

– Робите нотатки на полях книг?

– Іноді простим олівцем підкреслюю якісь сентенції, але це буває дуже рідко. Я вихована так, що фоліант псувати ні чим не можна.

 

– Чи доводилося Вам використовувати книги не за призначенням?

– Ні! Я навіть ніколи не піддавалася думкам прочитати книгу в місці, де людина щодня буває на самоті.

 

– Чи намагаєтеся Ви прищепити дочці любов до книг?

– Намагаюся, не можу сказати, що Нана читає, захлинаючись. Я, звичайно, переживаю з цього приводу. Вона читає все, що пропонує шкільна програма, але все одно залишається певний книжковий багаж, які необхідно мати в своєму арсеналі. Зараз я підбираю потрібні слова для неї, тому що, як раз примусове читання – тільки відіб’є у дитини бажання брати книжку до рук.

 

– Чи стежите Ви за сучасною українською літературою?

– На жаль, ні. Я думаю, що це безвідповідально в моєму світовідчутті і взаємовідносинах з книгами, але ви знаєте … Читати Подерв’янського – це одне, читати Оксану Забужко – інше. Коли я потрапляю в книжковий магазин, не підходжу в першу чергу до стелажів з українськими письменниками.

 

– В одній з картин француженці Міу-Міу дісталася роль «читця за викликом». Вона повинна була читати клієнту книгу, яку той забажає. Кого і з яким твором в руках Ви хотіли б бачити на місці Міу-Міу, якби Вам випала можливість скористатися подібною послугою?

Більше себе бачу в ролі читця, якщо чесно. Невдячний я слухач. (Сміється). Відразу починаю вловлювати не ті інтонації. Одного разу мені читали вголос, а я все обурювалася, що не там все інтонаційно розставлено. Тому бачу себе більше читцем, із задоволенням би читала Ільфа і Петрова, можливо, Зощенка. Щось веселе й дотепне, але нічого занудного! (Сміється).

Спілкувалася Ірина Татаренко