Олексій Ананов: «Сучасні українські письменники пишуть не гірше за своїх попередників»

На жаль, давно минули ті часи, коли зал аплодував стоячи молодому хлопчині-співаку у простенькому светрі. Цей хлопчина відмовився від музичної кар’єри на користь журналістики – теж цікаво, тим більше радіо вимагає такого самого бездоганного володіння голосом…

Сьогодні Олексій Ананов – керівник відділу культурно-просвітницьких програм «Радіо Ера» FM. Провівши в живому ефірі вже, страшно подумати скільки випусків передач «Час культури» та «Конвеєр культури», він особисто знає багатьох учасників культурного процесу. Та й сама посада спонукає цікавитися мистецтвом – зокрема літературою. А про літературу Олексій Ананов може говорити довго – і, головне, цікаво!

 

Як література прийшла у твоє життя?

Книжки були завжди – наша з сестрою дитяча була вщерть заповнена бібліотекою. І мама, й тато – радянських часів люди, коли книга була чимось таким «маст-хев» – прикрасою інтер’єру, ознакою статусу… Це було поруч із нами завжди, і я страшенно вдячний за це батькам. Не можу похвалитися, що у 5 років читав запоєм – ми просто гралися в те, що читаємо – водили закладинкою по рядочках… Коли ми не хотіли їсти, у нас були спеціальні книжки під різні страви – мама нам читала. Наприклад, була така сірого кольору каша, безбарвна і не особливо смачна для дитини, і лише під одну казку – про пригоди курки та курчат – ми могли їсти таку кашу.

Тому книжки для нас із сестрою залишилися островом дитинства. Коли у моєму підлітковому віці з’явилися книжки А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ та перевидання – скажімо, «Буратіно» з ілюстраціями, які були у нашому дитинстві, або книжок Носова чи давніх видань «Веселки», я їх просто колекціонував! (Правда, вже роздарував більшу частину своїм родичам, похресникам…) Коли під час переїзду ми ділили бібліотеку, то найважче було поділити дитячі книжки. Кожна з них для нас багато означала… Деякі книжки батьки нам дарували – припустимо, у неї був Шарль Перро чи «Казки Братиславського граду», а у мене – «Мауглі»…

Але це книжки, а не література. Література як якесь явище, до якого я ставився з дослідницьким інтересом – це, безперечно, вже шкільні часи. У першому класі була «посвята у користувачі бібліотеки» – первачків приводили туди, і після пояснення, як користуватися бібліотекою, дозволялося знайти собі на нижній поличці книжки… Досі пам’ятаю велику товсту книжку братів Грімм – вона була найзаповітніша для всіх у школі, хотілося саме її взяти почитати. Не знаю, чому – якась вона була така красива… Також «Країна Сонячних зайчиків» Всеволода Нестайка і ще щось – не пам’ятаю назви, але ці дві неілюстровані повісті в одній книжці мені запам’яталися як один із перших контактів власне з літературою, з текстом.

Ну, а потім уже були школа і ліцей – але це різні речі. Школа була російською – Гоголь, Горький, Толстой (особливо «Детство», «Отрочество» і «Юность»)… А вже ліцей – старші класи школи – це українська література, особливо ХХ ст. вражало. Чесно кажучи, відтоді я їх не перечитував, але залишилися враження абсолютно досконалих речей. Це Хвильовий, це Підмогильний і Яновський. Особливо його «Вершники» – коли я читав про батальйон Шведа, який марширував «під пахощі нестримних екзальтацій», мені здавалося, що кращого бути не може!

Як тобі здається – сучасні українські письменники пишуть гірше чи краще за своїх попередників?

Це не тільки дипломатичне розшаркування, але мені здається, що в принципі не гірше. Однак завжди є поправка на час. Якби класиків я перечитав сьогодні, то вони на мене могли би справити інше враження. Припустимо, я люблю Тургенєва, але при цьому зрозуміло, що людина творила тоді, коли життя навколо неспішне, можна десь на водах ніжитися, страждати подовгу… Сьогодні ми цього не можемо собі дозволити – сучасне сприйняття значно швидше, треба, щоб були динамічніші сюжети, коротші описи тощо. Мабуть, для мене вершини із того, що я читав за тривалий час – це абсолютно передбачувані речі: «Солодка Даруся» Матіос та «Музей покинутих секретів» Забужко. Взагалі-то я людина, яка викроює час на читання в метро (тому це розтягується на страшенні терміни), і треба, щоб книги були не дуже важкі. А тут я зрозумів, що доведеться виділити кілька вихідних на те, щоб її прочитати. У цій книзі є все, що ми вивчали в теорії (типізація тощо), але головне – там є переконаність і переконливість емоційна. Забужко пише настільки правду для себе, що це стає дуже-дуже сильною правдою для мене. Майже невідома в такому контексті, в такій постановці питання для мене була гідність. Я якось інакше це сприймав, бо виріс у настановах «ласкаве телятко дві мамки ссе» або «будь розумнішим – відступися»… а тут раптом з’являється нова для мене думка, що негнучкий стрижень усередині – це не буде образливо для когось, але це буде нормально для тебе. Я за це Забужко дуже вдячний! І при зустрічі їй цю вдячність висловив!

Коли ти згадував, хто тобі подобається з тих, кого уже нема, то називав лише чоловічі прізвища. А коли з сучасників – тільки жіночі. З чим це пов’язано? Ти вважаєш, що сучасна українська література випустила на передній план більше жінок?

Так, для мене більш вражаючі сучасні учасниці українського літературного життя. Не можу сказати, що Леся Українка переважає для мене Франка або Шевченка чи Кобилянська переважає Стефаника або Коцюбинського. Просто Леся Українка мені емоційно не дуже відповідає, хоча я дуже шаную її внесок у літературу.

Мабуть, жінки-письмнениці зараз…

 …рулять!

Ну, їх просто кількісно більше. За статистикою жінок зараз узагалі більше. Якось так склалося, що немає такого прямого розподілу професій між жінками і чоловіками, але все одно фах письменника умовно несерйозний. Недарма у нас кажуть, що Курков – єдиний професіонал-письменник, який живе із того, що він письменник, а всі інші займаються ще чимось. Мабуть, жінкам, які більш адаптивним і більш адаптованим, легше викроїти час і свою свідомість для літератури – колисати дитину, готувати обід і думати про те, що буде в романі… Або, можливо, просто над ними не тяжіє те, що треба заробляти гроші, а ти сидиш і щось базграєш…

Наші письменники теж не поступаються письменницям. Наприклад, мені дуже подобається стиль першої книги («Мексиканські хроніки») Максима Кідрука. Це ніби розмова із другом, яка мене окрилювала. У ній є все те, що ми чекаємо від мистецтва взагалі, що робить читача прекраснішим, світлішим… Читаєш – і хочеться бігти кудись, робити щось, творити, розумієш, що весь світ перед тобою відкритий! Чи можна так писати ще й далі – не знаю… Може, це прийом на одну книгу, але це було дуже гарно.

Мабуть, за останній рік найбільше враження – це роман «Хронос» Тараса Антиповича. За формою це не роман, а набір новел, який із формального погляду писати легше, ніж повне полотно на ту ж кількість сторінок. Але він якийсь дуже переконливий, яскравий. Бачиш сьогоднішню картину і разом із тим відсил до правильних – не знаю, чи вічних – цінностей, чогось такого людського… Його не бракує, але воно зникоме сьогодні, воно трішки вивітрюється… Антипович якось дуже гуманістично, людяно показав це. І читати його легко й цікаво – ти можеш узяти і не відпускати цю книгу, доки не дочитаєш! Мабуть, читач і не повинен боротися із книгою… Недарма Гемінгвей як один із найбільших творців форми робив 30 з хвостом варіантів завершення «Людини і зброї». Родина дала дозвіл на видання не лише цих варіантів, а ще й неправлених текстів – частину його оповідань і пізніх романів. І там можна побачити, як ішла робота – викреслювання всього зайвого, тому легко сприймається так опрацьований текст.

Ти читаєш письменників і спілкуєшся з ними в реалі, порівнюючи свої враження від тексту та особистості автора – хто з письменників виграв від цього порівняння, а хто програв?

Важко сказати… Є люди, до яких я дуже гарно ставлюся, яких люблю як гостей програми, але по-чесному їхніх текстів уповні не знаю. Але мені чомусь здається, що сьогоднішні письменники – значно більше люди: ось письменник/письменниця створили якийсь особливий світ, а потім чистять картоплю, перуть… Вони дещо побутовіші, простіші, менш поетичні, меншим рівнем узагальнень мислять… З одного боку це гарно, а з іншого – нема такої таємничості, як у «класичні» часи. Утім, читаєш біографію когось із великих і розумієш: цей класик – зовсім не той, з ким би хотілося зустрітися у житті. На відміну від нинішніх письменників! Але вони певною мірою схожі зі своїми книжками. І тому книжки зрозумілі.

Їм це неодноразово закидали – вважається, що це недолік…

Мені важко це назвати аж напряму недоліком – це радше по-журналістськи. Це ми, журналісти, маємо бачити життя і напряму відтворювати побачене. Письменник же повинен щось сильно переплавити. Але ж вони живуть, ростуть, якось розвиваються… Зараз письменники масово рушили у Верховну Раду – я не впевнений, що це піде на користь їхній творчості.

Скажи мені як солдат інформаційної війни солдатові інформаційної війни: на твою думку, література – це щось більше культурне, позачасове і позапросторове, чи це теж частина інформаційної війни?

Кожен письменник хоче, аби було позачасове і позапросторове… Думаю, що коли книга тільки з’являється, то щоб ми визнавали генія не лише після смерті, щоб був резонанс, потрібна якась актуальність, щось, що прив’язує до сьогодення. Але те, що прив’язує до сьогодення, точно помре і постаріє, і тому у давніх книжках доводиться читати отакенні зноски. Проте виживають потім книги, у яких є така позачасова цінність, заради якої ти прочитаєш усі ці зноски. Важко говорити, хто з сучасних авторів переживе таке випробування – хтось у дуже різній стилістиці пише, у когось дуже цікаво стежити просто за характерами кумедними – у Лариси Денисенко, наприклад, у Ірен Роздобудько занурюєшся у якусь таку жіночу сповідальність, у тієї ж Матіос це просто дуже соковита мова і виплавлений, дуже тугий текст. У цьому плані вигідніше писати на історичні теми, ніж на власне сучасні. Я не вірю, що великими творами можуть ставати якісь явно політичні романи, пасквілі… і не до кінця погоджуюся, коли письменниками називають авторів документальних або напівдокументальних політичних творів сьогоднішніх – це автори, але я не знаю, чи вони письменники.

Коли описують покоління молодих письменниць і «прімкнувшего к нім» Любка Дереша, то говорять про таку ніби щоденниковість. Мабуть, це не буде занадто образливо з мого боку, але гадаю, що вони самі це відчувають – по суті це не література в повному розумінні слова, а такі рефлексії на тему себе. Гадаю, поки що ця література претендує на місце в часі, але тут немає типізації, узагальнення, немає героя часу. Такого героя навіть Жадан поки  не створив – мабуть, у «Ворошиловграді» є щось цікаве, але немає такого, щоб кожен відчув у ньому себе. І те, до чого має рухатися література, – це саме пошук оцього героя. Щоб це були не лише власні переживання – адже ми всі знаємо себе і можемо якось описати свої рефлексії – а щоб кожен міг відчути це в собі. Поки що ж ми бачимо автора, а не себе.

Спілкувалася Атанайя Та