БОГДАН БЕНЮК: Букви я знав, але ніяк не міг скласти докупи…

Він однаково переконливий і в образі Гофманового Крихітки Цахеса, і в образі Франкового Гриця з «Грицевої шкільної науки» (незважаючи на вік і статуру!). Він зіграв так багато ролей в театрі і в кіно (та й на телебаченні встигає працювати), що важко уявити українця, який би не знав, хто такий Богдан Бенюк. Цей артист якимось чудовим чином втілює найкращі риси українського менталітету: талант не заважає сімейним цінностям, бізнес не воює за територію з мистецтвом… І, звичайно, плоть від плоті народу, який здавна уславився своєю любов’ю до книжок, Богдан Бенюк не міг не виявитися великим шанувальником книги…

— Коли ви навчилися читати?
— Я вчився читати дуже тяжко. Букви я знав, але ніяк не міг скласти докупи… Тому в мене була абсолютна «Грицева шкільна наука» чи щось дуже подібне. Я був гидким двієчником, найгіршим читакою… На свято прощання з Букварем я підготував одну тему, яку вивчив напам’ять, бо прочитати не міг. І мені, за законом підлості, попалася зовсім інша… Отже, мама за ті зимові канікули взяла ситуацію — себто пасок — у руки… і я напрочуд швидко навчився читати. Читанку я вже читав дуже добре.
— А яку книжку ви вперше здолали самотужки?
— «Пригоди Цибуліно» Джанні Родарі — вона багато років залишалася моєю улюбленою. Той примірник видання 1964‑го року я маю по сьогоднішній день — це мій раритет, я поводжуся з ним дуже обережно, щоб сторінки не розсипалися. Це перлина моєї бібліотеки…
— Ваша любов до літератури, почавшись за таких екстремальних обставин, тривала безперервно?
— Ні, потім був період «античитання». Адже шкільний курс літератури, здається, ставив собі за мету викликати в учнів сталу відразу до цієї самої літератури. Тому, як і всі «нормальні» діти, я нічого не читав — обмежувався хрестоматіями… Справжній «ренесанс» читання у мене почався в інституті. На першому курсі мені трапилася викладачка — дуже мудра єврейка, Ізабелла Соломонівна Радовська, царство їй небесне. І вона мені дала якусь повість (уже навіть не пам’ятаю, яку саме) — треба було розібрати її: який сюжет, які герої, як вони взаємодіють між собою, і що там відбувається в результаті. Виявилося, що це надзвичайно цікаво… Таким чином я «взахльоб» почав читати.
— Ви маєте домашню бібліотеку?
— І чималеньку — усі члени родини складали її докупи… Хоча наша бібліотека вже зовсім роз’їхалася, адже маю доньок: Леся — кандидат філософських наук, Мар’яна — дипломований філолог, Могилянку закінчила, а це передбачає наявність певної кількості спеціальної літератури… Та й Богдан підростає — другий клас закінчив, має свою власну бібліотечку. А зараз з’явилися просто фантастичні видання! Ми ще пам’ятаємо ті часи, коли гарні книжки треба було «діставати». Зараз це не проблема — можна вільно купити все, чого тільки душа забажає. Проблема — прочитати це потім… Потрібні час і бажання.
— А своїх дітей ви вчили читати методами своєї мами, чи вони легше це засвоїли, ніж ви?
— На щастя, моїх дітей вчила читати дружина Уляна. Це її пріоритет… бо якби я вчив, то було б точнісінько таке, як свого часу зі мною. А вона відмінниця, дуже добре вчилася і знає, як це робиться. І — що найголовніше — вона мама… А я був, так би мовити, фінансовим директором нашої родини. Простіше кажучи, гроші заробляв…
— А тепер ви читаєте щось для душі?
— Ні. Тільки для роботи. Десять п’єс мені прийшло — треба розбиратися з ними, а я на кожній десятій сторінці засинаю…
— Ви, мабуть, більше спілкуєтеся з живими письменниками, ніж з їхніми творами?
— Та ні… Тих, що були моїми улюбленими, уже немає на світі, але їхні неймовірно гарні твори я час від часу люблю перечитувати знову і знову…