ОЛЕКСАНДР МУРАТОВ: Я відновив спалені «Вальдшнепи» Хвильового

Олександр Муратов – режисер, який, на відміну від більшості колег, досі знімає фільми. Сам написав чимало сценаріїв – приблизно один із п’яти врешті запускали у виробництво.
Муратов – читач творчий. Процес читання в нього нерідко може перейти в написання сценарію, а потім – і в зйомки фільму. Йому навіть вдалося відновити спалене Хвильовим закінчення роману «Вальдшнепи».


– Маєте якийсь найдавніший спогад про книгу? Про першу свідомо прочитану книгу?

– Важко пригадати – стільки часу минуло. Я ріс як нормальна дитина, як нормальний харківський лобуряка. Ніяк не ставився до літератури, хоч мій батько був письменником. Свідомість перевернув тільки той момент, коли я потрапив до боївки УПА – я почав свідомо ставитись до всього.
– А що читали в екстремальних умовах? У тій самій УПА?
– Це була пропагандистська література. Програмні засади тієї держави, яку хотіли побудувати Бандера, Шухевич та Ребет. До речі, вона була значно соціалістичніша за радянську.
– Як відбувається Ваше спілкування із книгою? Робите помітки на книжках?
– Помітки не роблю ніколи, бо досі маю ідеальну пам’ять. Навіть був такий випадок: у школі вчителька загадала «Давню казку» Лесі Українки. Я не знав, який саме уривок слід вивчити напам’ять, і про всяк випадок вивчив усе – за годину.
– Чи маєте найулюбленіші цитати?
– Є цитата, яка, як мені видається, стосується всього – і політики, і соціуму. Це з геніальної, але маловідомої повісті Анатоля Франса «Маленький П’єр». Хлопець каже про свого товариша, який мав на нього дуже великий вплив у дитинстві: «Він був настільки красномовним, що повів мене до тиру і довів, що гарно стріляє, – всупереч моїм почуттям, винятково силою свого красномовства».
Крім того, я дуже люблю Ільфа і Петрова, можу їх безкінечно цитувати. Знаю напам’ять мало не половину Євангелія. Можу використати звідти цитати, якщо це мудрість, яка справді варта цитування.
– У Вас багато екранізацій…
– Так, я багато екранізував. Не обов’язково це точне відтворення книги на плівці. Але інколи так входиш у матеріал, що вільно з ним поводишся. Хвильовий другу половину свого роману «Вальдшнепи» спалив, бо злякався, що сказав там те, чого не можна було на той час вільно висловлювати. Мені вдалося відновити цю втрачену частину для фільму. Найцікавіше, що люди, яким Хвильовий давав читати роман повністю, казали мені, що я зробив дуже схоже на оригінал. Мені було неважко зрозуміти себе на його місці і стати ним на ту хвилину. Головні колізії другої частини я знав завдяки Володимиру Сосюрі і Олександру Довженкові, які читали її. Вони дуже приблизно пам’ятали зміст, але я відновив роман, бо знав усю творчість Хвильового.
– Чи маєте авторитети в літературі?
– Шонберг, здається, сказав: «Талант – це така людина, яка вчиться в життя та в інших талантів. А геній створює нову реальність, подібну тій, яку створив Господь Бог».
У мене мало авторитетів і досить банальні смаки. Я люблю Бул­гакова, Коцюбинського, Хви­льо­вого. Люблю Лесю Українку, але не у віршах, а в поемах і драматичних творах. Люблю прозові твори Франка, але вважаю його жахливим поетом. Шевченко – безумовний геній. Він вдало експериментував зі зміною віршованих розмірів, на що після нього лише через дев’яносто років наважився Лорка.
– А у світовій літературі до творчості яких авторів звертаєтеся?
– Дуже люблю Маркеса, Гессе. Обожнюю Анатоля Франса, бо він поєднує гумор та іронію, що дуже важливо. Захоплююся сюрреалістичною прозою Кафки, хоч сам не схильний до таких речей. Джойса люблю.
– Читаєте сучасну літературу?
– Нове я рідко читаю – хіба дуже розрекламоване. Люблю читати Андруховича – мені подобається його стиль, він нормально викладає свої думки. Сучасні автори хизуються тим, що знають складні слова. А ніхто їх і не читає, бо шкода витрачати час на розшифрування цих мовних вихилясів.
Прочитав Забужко, завдяки рекламі, – і ніякого враження не лишилося. Лишився лише факт прочитання. Але не було такої негативної реакції, яку вона викликає в деяких людей. Вона захотіла стати письменником – мабуть, вона ним стала, бо пише.
З усіх прозаїків сучасних я ще можу читати Анатолія Дімарова, бо я все розумію. Він пише про те, що нас оточує. І пише правду.
– Ви були на кількох війнах. Як ставитесь до мілітарної літератури?
– Вона може бути у віршах, але зберігається недовго – це тимчасове збудження організму. На війні не можна будувати нормального життя нації. А Ремарк і Толстой хіба оспівували війну? Навпаки. На війні стають першими ті люди, які були останніми, особливо за моральними засадами.