БОРИС БАРСЬКИЙ: Якби «Ромео і Джульєтта» була оптимістичною комедією…

Знаєте, різні свята мають свої опізнавальні знаки: Новий рік – ялинку, 8 березня – вісімку… Якби мене попросили вигадати символ для 1 квітня, я б просто запропонувала вміщувати у кожному календарі фото Бориса Барського на початку кожного квітня. Не тільки тому, що він комічний актор з гурту «Маски-шоу» і пише іронічні вірші, а ще й тому, що він і є ­
людина-першеквітня: завжди в гарному гуморі, любить жартувати над собою й іншими, але по-доброму і обов’язково дотепно.


— Що читає Борис Барський?

— Я читаю різну літературу. Не можу навіть перерахувати, бо люблю читати одночасно декілька різножанрових книг. Одна книга мене стомлює. Приміром, я можу читати Кортасара й одночасно Єсеніна, а можу Гумільова й Акутагаву.
— І які дві книги були останніми?
— Зовсім недавно мені подарували книжку Леся Подерв’янського, я із задоволенням прочитав, отримав певний кайф. Дуже багато читаю літератури, яка мені потрапляє під «двірники» машини. Усі, хто пише, чомусь думають, що якщо покладуть мені свій рукопис під «двірник», значить, я їм допоможу надрукуватися. А в мене звичка — я не можу викидати рукописи. Адже сказано: рукописи не горять, і мені доводитися читати дуже багато нісенітниць.
— Хто був вашим улюбленим літературним героєм у дитинстві?
— Довгий час — Капітан Блад, потім «Чотири танкісти й собака». Я хотів бути відразу всіма. Ну, собакою я не мріяв бути, але чотирма танкістами дуже. А взагалі я в дитинстві мріяв бути піратом, флібустьєром, та в мене якось не вийшло.
— А в школі ви любили читати?
— Так, я читав дуже багато. Перша книжка, яку я прочитав, була «Му — му». Я ридав, напевно, два тижні, так мені шкода було цього цуцика. Мене всі заспокоювали й говорили, що це все вигадка, неправда. Але я заперечував: як же, стільки собачок гине, «Му — му» втопили, а інші?
— А під ковдрою з ліхтариком читали?
— Читав навіть під ліжком із ліхтариком.
— А ваші діти люблять читати, адже всі нарікають на те, що нинішня молодь мало читає?
— Це питання «батьків і дітей», про це ще Тургенєв написав колись. Усі батьки вважають, що вони були розумними, грамотними, а діти — дурні. Діти не дурні. Я думаю, що наші діти будуть кращими за нас. А мої діти — читають, звичайно.
— Ви даєте поради, які книги варто прочитати?
— Я ніколи нічого не радив своїм дітям. Вони росли, як аксакали, як саксаули, і виросли нормальними. Якщо я піднімаюся з ліжка з правої ноги, я ніколи не прийду до своїх дітей і не скажу: «Діти, вставайте з правої ноги, і вам буде в житті щастити». Я вважаю, що не треба нічого радити молоді. Вона завжди все сама знайде, сама пізнає.
— Як ставляться ваші діти до вашої творчості?
— Не знаю, не запитував, з повагою, напевно. Принаймні, критичних відгуків про свою творчість я не чув. Вони вже досить дорослі (22 і 24 роки), і тому окремо щось читати, перевіряти на них — немає рації. Вийшло, що я написав п’єсу, відразу її захотіли поставити, ми зіграли її в театрі. А вони приходять як глядачі, приводять своїх друзів.
— Зазвичай діти письменників стають письменниками. У ваших дітях ви не помічали творчих схильностей?
— Я за першою освітою інженер-ядерник, у свій час я й не думав, що стану клоуном. Минув якийсь час, доля повернула, зробила якийсь певний поворот у моєму житті й спрямувала мене в цей бік. Моя дочка вивчає мови, син закінчує магістратуру механіко‑математичного факультету, буде програмістом. Як їх поведе доля, я не можу програмувати. Я не програмував навіть їх зацікавлень, вони самі вибрали. Тому чи будуть вони письменниками, чи будуть клоунами, солістами балету великого театру, космонавтами — час покаже.
— Але у вас дві освіти?
— Так, другу я отримав у Московському державному інституті театрального мистецтва.
— Чому так склалося?
— Коли я почав працювати на професійній сцені, я відчував, що мені чогось бракує, ну, якихось знань, якогось досвіду. А коли вступив до Інституту ім. Луначарського в Москві, уже через два-три роки роботи на сцені зрозумів, що, у принципі, все, що написано в книжках, я вже лобом своїм «пробив». Але зайвими отримані знання не були, у мене був чудовий майстер, я набув величезного досвіду.
— Правда, що ви «переписуєте» Ше­­кспіра?
— Ні, я не переписую, це, напевно, звучало дещо в іншому контексті. Але ви, мабуть, знаєте, що роман «Ромео і Джульєтта» був відомий ще за 200 років до народження Шекспіра. Це була п’єса, її переробляли-переписували осіб 30, але по-справжньому геніальною її зробив Вільям Шекспір. Точно так само й до Дюма були відомі й «Три мушкетери», і все, що завгодно, але він це все майстерно переробив. Я впевнений, що точно такою самою є нещодавня «піна» навколо «Сибірського цирюльника», коли цькували Міхалкова за плагіат. З’являється талановита людина, бере неопрацьований камінчик і робить із нього діамант із огранкою й оправою. Що стосується мене, то просто погляд упав на полицю, де стояла книга Шекспіра «Ромео і Джульєтта», від цього я й відштовхнувся. Я подумав: а чому трагедія, чому треба з життя робити трагедію? Дуже було б нормально, щоб «Ромео і Джульєтта» була оптимістичною комедією. Адже любов загубити неможливо, скільки її не вбивай, вона все одно живе. І ми її пізнали, і діти наші пізнають, і батьки наші її знали.
— Творчими планами, задумами не поділитеся?
— Задуми є. Один задум уже готовий — це дитяча книга «Понарошки», там вірші дитячі, казки, «розказки», загадки й дуже гарні ілюстрації Бориса Шинчука. Він дивовижний художник. Другий задум — книга прози. Але вона ще не зібрана, за роки творчої роботи в мене наскладалося багато прози, а попередня моя спрямованість — вірші. Але сподіваюся, проза цього року збереться.
— Нова книга для дітей, але ж раніше ви більше писали про жінок?
— У мене були різні теми, просто у свій час зібрався матеріал про жінок — і вийшла книга. А дитячий матеріал лежав окремо, він нікуди не входив, і я навіть не планував його друкувати, окремо «у столі» лежала проза. Так поступово дитячий матеріал накопичувався і нагромадився на цілу дитячу книгу. Я звернувся до видавців, до одного, другого, третього. Вони сказали, у тебе нормальні дитячі вірші, але дитяча книга сприймається, у першу чергу, за картинкою. Бо коли батьки купують дітям книжку, вони спершу дивляться на картинку, а потім читають, про що там написано. Я кажу: добре, картинка буде. Тандем із художником склався зовсім випадково: до нього потрапили мої вірші, він їх прчитав, а потім прийшов зі своїми ескізами. Сказав: «Ось читав, відчуваю, що ти такий самий, як я. У нас дуже багато спільного. Я зробив ось такі ілюстрації». І коли я подивився, то зрозумів, що це наше спільне.
— Говорять, вірші можуть писати всі, а прозу тільки з віком, із досвідом, — це правда?
— Я думаю, навпаки. Прозу можуть писати всі — це елементарно, цьому в школі вчать, ну, складати речення: «Мама мила раму, рама мила маму». Хоча, з іншого боку, це теж саме, що й вірші.
— А у вас вдома багато книг?
— Дуже багато, одна стіна цілковито зайнята книжковими полицями. Друга стіна була б зайнята, якби були полиці, а поки книжки на купку складені.
— А бувають погані книги?

— Я не можу сказати. Наприклад, свою бібліотеку я б почистив книг на 200. Але я не можу їх викинути: у мене не піднімається рука ними палити камін, наприклад. Хоча в мене дуже багато залишилося літератури із часів радянських. Там про партизанів, про з’їзди КПРС, про те, які комуністи були шляхетні, добрі й гарні.
— Напевно, це все інтелігентські замашки. До речі, здається, ви називаєте себе «інтелігентним недоучкою»? Чому?
— Знаєте, є така приказка: знання знаходиться всередині кола, а окружність — це оте, що перебуває за його межами, це те, чого ти не знаєш. Чим більше ти знаєш, тим більше ти не знаєш. Мені здається, що я все-таки більше не знаю, ніж знаю. Мені хотілося б більше довідатися всіляких речей, я думаю, що встигну.
— Є книги, до яких ви постійно повертаєтеся?
— Таких книг дуже багато. Це «Пригоди бравого солдата Швейка», я читаю і щораз сміюся. «Дванадцять стільців», «Золоте теля» — це геніальні книги, але трошки фінал там неправильний, проте фінал продиктувала епоха.
— Ви б хотіли його переписати?
— Ні. Просто Остап Бендер не повинен був потрапити в лабети до румунів. Він заробив свій мільйон, він повинен був за американськими стандартами нормально поїхати у Бразилію, одержати все на тарілочці із золотою облямівкою.
— У вас є улюблений книжковий афоризм?

— У мене дуже багато улюблених афоризмів. Я їх сам часто придумую й цитати сам часто говорю. Мені дуже подобається Станіслав Єжи Лец, який сказав: «Чи можна вважати голу жінку інтелі­гентною?».
— То чи можна вважати голу жінку інтелігентною?
— Історія про це мовчить.