Травесті-діва Монро: «Лоліта – неповнолітня сцикуха»

Свій девіз «Не вродися красивою, а вродися активною» ця гламурна білявка щодня демонструє власним життєвим прикладом. Травесті-діву Монро запросто можна зустріти на концертах, селебріті-тусівках та вечірках, на телебаченні, шпальтах газет і в Інтернеті. Вона не сидить на місці, пробує себе у нових ролях, її ім’я – справжній бренд в шоу-бізнесовій індустрії. І при цьому вона щиро зізнається, що не вважає себе найкращою артисткою і танцівницею, але для неї це і не є головним, головне – здійснювати вплив на людей – змушувати їх посміхатися, веселитися і відпочивати.

А що ж впливає на «perpetuum mobile» самої пані Монро? «Друг Читача» розпитав про вплив літератури у житті шоу-діви.

 

– Герой роману «Над прірвою у житі» Селінджера казав: «Гарний письменник – той, читаючи якого, ти відчуваєш, що хочеш йому зателефонувати…». Кому б зателефонувала ти? Що б запитала?

– Оскільки я велика шанувальниця детективного жанру, я зателефонувала б Агаті Крісті, хоча б задля того, аби почути її голос! Представилася б адвокатом, заінтригувала б її спадком та запросила б на ланч! А коли б зустрілася з нею, зізналась би у своїй авантюрі й попросила просто розділити мою трапезу! Впевнена, ми б мило поспілкувались за чашкою англійського чаю. (Посміхається) Шкода, моїй «афері» вже не збутись.

 

– У дитинстві в тебе був улюблений літературний герой? Чи намагалася ти його наслідувати?

– Улюблений роман мого дитинства – це «Граф Монте-Крісто».У моєї бабці була велика бібліотека, яку вона дбайливо зберігала й поповнювала. Відвідуючи бабцю влітку, окрім книжок, які потрібно було прочитати за шкільною програмою, я завжди встигала перечитати історію Едмона Дантеса та Мерседес! Тільки наслідувати мені нікого не хотілося, оскільки в моїй свідомості, герої більшості книг лишаються вигаданими людьми, ну, хіба що вони не історичні постаті, портрети, яких можна споглядати.

 

– Батьки сварили тебе за читання з ліхтариком під ковдрою? Чи, навпаки, примушували брати книгу до рук з-під палки?

– У школі примушували читати класику, яку вивчали за програмою, а кортіло зазирнути й розчинитися у Чейзі або Стауті! Мені здається, більшість творів, які ми вивчали у школі, лишаються незрозумілими, і тільки, десятиріччя потому, перечитуючи заново того ж Чехова, ти, збагачений найціннішим досвідом, розумієш про що писав автор! А в 9-ому класі краще розбирати класику за кінострічками, більше толку буде! 

– Були книжки, які батьки забороняли тобі читати?

– Не пригадую. Забороненої літератури у нашому домі не було, а в бібліотеці такі книги апріорі не дозволили б взяти до рук.«Лоліту» я прочитала вже будучи студенткою університету, і, якщо чесно, спочатку не зрозуміла, чому роман визвав такий резонанс. Потім дійшло, що головна героїня – неповнолітня сцикуха, а роман було написано в середині ХХ сторіччя, в пік пуританської моралі.

 

– Ти знаходиш час на читання зараз? Де? Які книги тобі зараз цікаві?

– Один з видів мого релаксу – відвідування книжкового ринку, можу блукати годинами! Купую одразу декілька книг: детективи, мої фаворитки – Мариніна і Дашкова, дуже цікаві автори видавництва «Іностранка», обов’язково купую легке жіноче чтиво, наприклад, Софі Кінселла, щось з класики. Я з тих людей, які відкривають книгу невідомого автора на будь-якій сторінці, і якщо мені подобається стиль й переклад – купую! Мені до вподоби м’яка палітурка – зручно й легко! (Посміхається.)

 

– Дмітрій Дібров зазначив, що книги після 25 років читати шкідливо, тому що людина починає мислити категоріями авторів, а не своїми власними мізками, ти згодна?

– А якщо мізків бракує? Книга – найкращий друг, ліки від депресії, безпрограшний варіант подарунка, та, книга – це життя!

 

– Доводилось тобі будь-коли почуватися на місці Настасії, Скарлєтт О’Хари, Анни Кареніної? З ким із літературних героїнь ти себе асоціюєш?

– На жаль, враження від гарної книги перекривається більш сильними емоційними сплесками після перегляду якісної кінострічки, де герої сприймаються візуально. Тому, якщо і асоціюю себе, то виключно з кіногероями з плоті та крові.

 

– Під читання якої книги або автора ти найкраще засинаєш? Яку книгу ти вважаєш найнуднішою?

– Їх досить багато було на моєму віку! (Посміхається.) Починаючи Анною Кареніною, закінчуючи Вадимом Зеландом, лишилось ще чотири частини з п’яти для відточування майстерності володіння трансерфінгом реальності! Боюсь, не подужаю, вирубаюсь після трьох сторінок. (Посміхається.)

 

– Один український письменник зазначив, що книгу потрібно обирати, як жінку – найцікавішу. Якими принципами керуєшся ти?

– Є автори, творчості яких я віддана! Їх новинки я купую завжди. Усе інше купую, або за порадою, або якщо це модно-актуально на даний час.

 

– Як ти ставишся до сучасної літератури, такої щедрої на лайку, секс, насилля? Кого з сучасників ти читала? На твою думку, такі книжки – вимога часу, моди? Вони мають право на існування?

– Ставлюся цілком адекватно, розуміючи, які часи – такі й книги! Чорнуха, порнуха і треш – не для мене. Я переконана, подібна псевдо-література довго не затримається, оскільки прихильники подібних жанрів повністю задовольняють свої бажання, сидячи перед тєліком! А сучасних авторів наплодилось до біса, але є досить гідні: Вербер, Бегбедер, Нотомб, Бербері (до речі, виключно французи та француженки). Їх твори чуттєві і кожен автор знайшов свій неповторний стиль!

 

– Чи доводилось тобі використовувати книги не за призначенням?

– Зізнаюся чесно, важенні томи «Радянської енциклопедії» довгий час слугували ніжкою шафи. (Посміхається.)

 

– Яку найбільш розбещену книгу в житті ти читала?

– «Коханець леді Чаттерлей»! Вельми збудне чтиво. До речі, його друкували в часописі «Іноземна література», який у 90-х мої батьки передплачували!

 

– Зараз дуже модно екранізувати літературні твори. В прокаті – «Знедолені» Гюго, скоро вийде «Великий Гетсбі» Фіцджеральда, кому з режисерів вдалося перевершити автора-письменника?

– Та це ж незрівнянні речі! Скільки я переглянула екранізацій класичних творів, завжди рахунок не на користь стрічки, хоча кіноверсія може мати художню цінність! Книга – це пляшка витриманого вина, яке ти смакуєш маленькими ковтками, заздалегідь обираючи з багатого асортименту, а кіно – це варіація на тему горілка-пиво-коктейль, швидко п’ється, так само швидко вставляє й хочеться ще, доки є сили. (Посміхається.)

 

– Фінал, якого твору ти б воліла переписати?

– Нехай це буде «Попелюшка»! Не заслужила. (Посміхається.)

 

– Чи плакала ти коли-небудь над книгою?

– Єдиний раз на сльозу пробив роман Януша Вишневського «Самотність в мережі»! Ходила потім приголомшена ще три дні! Це найкращий роман про кохання, який я будь-коли читала…

 

– Як ти вчиняєш з поганими книжками? Сторінками з чиїх творів тобі б не було шкода палити камін?

– Мене дуже засмучує той факт, що багато книжок, написаних у радянські, комуністичні часи, зараз нікому не цікаві, окрім істориків. Їх просто викидають на смітник або палять камін. Це стосується й багатьох радянських авторів, які в своїх творах орієнтуються на конкретний часовий період, який наступному поколінню буде нецікавий! Складно створити класичний твір, яким будуть захоплюватись через сторіччя, але, хіба не в цьому полягає майстерність автора?

 

– Музою кого з письменників ти воліла б бути?

– Тільки Єсеніна! Його поезія незрозуміла тільки мертвим! (Посміхається.)

 

– З ким з авторів ти б хотіла зустрітися, аби потиснути руку або плюнути в обличчя?

– А я уже зустрічалась! Чотири роки назад, це була Олександра Мариніна, а два – Вишневський! Я не просила автограф, просто стояла з боку й спостерігала за людьми, які роблять моє життя повноцінним, подумки бажала їм здоров’я та натхнення!

 

Спілкувалася Анна Пчьолкіна