Шоумен Геннадій Попенко: «Я люблю давньоарабську поезію – не Омара Хайяма, а більш давніх чуваків»

Ще коли Геннадій Попенко був студентом-відмінником театрального інституту, почав активно зникати на телебаченні. Якщо ви коли-небудь вмикали телевізор, то не могли не бачити його обличчя – якщо не в «За гроші», то в «3х4. Найкумедніше домашнє відео»,  якщо не в «Погода на «Новому», то в «Корисній площі», якщо не в «Безумному дні», то ще в якомусь несподіваному проекті… Але Геннадій Попенко не просто відомий шоумен – він залишається глибоким актором, хоча таким його знають не настільки широкі маси. Але ті, кому пощастило побачити Геннадія Попенка не на екрані телевізора, а на сцені, підтвердять: для такої сили проникнення в матеріал явно недостатньо лише таланту – відчувається, що ця людина постійно працює над собою, удосконалюється, багато чого продумує і проживає… Тому неважко здогадатися, що Геннадій читає книжки. Про деталі цього процесу ми й вирішили поговорити.

 

 

– Чи вважаєш ти себе начитаним?

– Звичайно, ні! Я прочитав хіба що маленьку краплинку в неосяжному океані літератури…

 

– Як ти вважаєш – актор узагалі повинен бути начитаним чи це для нього зайве?

– Неодмінно, адже актор повинен могти втілити якомога більше професій,  знань, емоцій, а для цього потрібно мати величезний життєвий досвід. В ідеалі треба, щоб кожного актора штормило по життю – то ліворуч, то праворуч, то тиша, то розрив, то феєрія і все таке – щоб він усе це відчув і розумів те, що грає. Але це щодо емоцій. Якщо ж, скажімо, йдеться про якусь історичну епоху – він буде грати дона або пажа і при цьому не знатиме, чим відрізняється дон від пажа, це буде дивно для глядача – якщо прийде, не дай Бог, начитаний глядач! Він же скаже: «О, таце ж дурнуватий актор, хто його взяв сюди?».

 

– Коли в інституті вам, акторам, викладали літературу, пояснювали, для чого це вам?

– У нас курс літератури був специфічний – з акцентом на драматургії. Скажімо, коли ми вивчали творчість Лорки, нам казали: у Лорки є вірші – якщо вам це цікаво, можете просто для себе почитати, а ми будемо розглядати його п’єси.

 

– Як актор ти точно читаєш ті твори, які ви ставите. У процесі читання ти відразу думаєш, як це будеш грати, чи можеш просто насолоджуватися твором?

– Отримуючи твір для роботи, перший раз ти його читаєш як глядач/читач і просто насолоджуєшся – звичайно, якщо матеріал це дозволяє. А вже з другого разу починається робота… Починаєш розкладати по гвинтиках: хто кому хто, хто чого хоче, у кого яка історія – і пішло-поїхало, таким робом перечитуєш уже не два й не три рази, а іноді кілька десятків.

 

– Тобі коли-небудь доводилося грати у постановці твору, який тобі як читачеві не подобався?

– Ой, не знаю… Якось ми в інституті Сартра грали – а він же такий дурацький! Ясно, що у свій час він був цікавий цієї своєю навороченістю, але зараз і люди інші, і часи інші… Я Сартра прочитав (взагалі люблю всіляку дурацьку літературу) дуже багато і розумів, про що він писав, але воно мене не чіпляло. Сартр класний, коли у тебе чудернацький настрій, ти сів собі у крісло, замкнувся і почав занурюватися, але я вважаю, що не треба виносити його на театральні лаштунки.

А був ще такий випадок, що твір не сподобався, а потім я сам був дуже вражений – ми грали «Адвокат Мартіан» Лесі Українки. Спершу думав: що ж це таке, купа тексту, не завжди зрозумілого… А потім як почав вчитуватися! Коли на цю виставу прийшов мій батько, після закінчення сказав мені, що це було найкраще, що він бачив у своєму житті (малося на увазі пов’язане з театром), і що недарма я поїхав до Києва, промінявши свою можливу долю у Полтаві на акторство.

 

– Твій графік достатньо щільний і напружений – наскільки регулярно ти зараз читаєш?

– На жаль, зовсім нерегулярно. Журнали купую, коли кудись їду, а от серйозну літературу – таку важку, що до кишені не влазить – уже й не пам’ятаю, коли читав. Але на нещодавньому «Книжковому арсеналі» (ми туди кілька разів ходили, і малу брали) я купив собі «Шантарам» Робертса, про який усі говорять, а я до нього досі не дійшов – сподіваюся, що найближчим часом за нього візьмуся.

 

– До речі про малу – у тебе є ритуал читання дитині?

– Їй зараз рік і чотири місці, тому прозу їй взагалі читати неможливо, а кілька рядків вірша можна прочитати, коли вона почує ритм: там-тарам-та-тім-па-пім, пім-парам-парам-папам, пам-парім-парім-папім. Книжок у неї дуже багато – вона їх любить, сама обирає книжки, має власну книжкову полицю – ми навмисне повісили цю полицю низько, щоб дитина могла підходити й брати те, що їй треба. Коли ми вкладаємо її спати, то кажемо: так, тепер заспокоюємося і беремо ту книжку, яку ти хочеш – тоді вона приносить якусь зі своїх книжок і ми починаємо «читати»: дивимося на картинку і розповідаємо, хто це, що він робить…

 

– А тобі батьки читали у дитинстві?

– Так! У нас було дуже багато різноманітних казок – українських, російських, казахських, югославських, арабських… Мої батьки були інтелігентні люди (тато інженер, мама лікар) – ясно, що вони у книжках кохалися, і у нас уся квартира була заставлена книжками – бували часи, коли ми робили коридорчики між в’язанками з книг. Батько багато чого нам читав, але найбільше ми з сестрою любили, коли він читав нам на ніч Едгара По. Зараз я розумію, що це, можливо, були твори трохи застрашні для дітей, але тоді чомусь нормально сприймалося…

 

– Твої читацькі смаки з роками змінилися?

– Я раніше не любив українську класику, а зараз чомусь полюбив. Перечитав кілька книжок такого епосу – історія України, але художньо викладена. Наприклад, останній роман із цієї серії – «Святослав» Семена Скляренка. Я взагалі люблю цю історичну постать…

Люблю історичну літературу. У мене багато японського епосу, потроху з’являється дедалі більше українського: Олександр Олесь, Павло Загребельний і багато іншого, до чого я у школі особливо не тягнувся, а зараз хочеться перечитати. Нещодавно прочитав Нечуй-Левицького – ми звикли до «Кайдашевої сім’ї», а у нього є три романи про Хмельниччину – оце тєма!

 

– А чи є у тебе найулюбленіший письменник?

– Ні, немає. Адже це справа настрою і стану душі. Іноді подобається Чак Поланік з цими його «Задухами» та «Колисковими», а іноді хочеться чогось такого ніжного – наприклад, японської поезії, щоб посидіти, помедитувати…

 

– Взагалі-то поезія рідко кому подобається. І якщо історичні твори – це те, що може допомогти тобі у професійній діяльності, то що ти знаходиш у поезії?

– Я багато різної поезії люблю… Я люблю і давньоарабську поезію (не Омара Хайяма, а більш давніх чуваків: Абу-ль-аляАль-Мааррі, він жив у дев’ятисотому році нашої ери, був сліпим і писав джейрани) Лорку обожнюю, японську поезію… До речі, у мене батько пише вірші, у нього є збірочка таких українських хокку і танка – мені вони видаються набагато цікавішими і глибшими, ніж писали японці.

А що знаходжу в поезії… Дивний, ніжний світ. Ніжність дуже важко передати у прозі з її конкретикою – «вона була така і така, пішла туди і туди, думала про те і про те»… А у поезії про цю дівчину можна розповісти такими словами, які на перший погляд і між собою не в’яжуться, лише у форматі цього вірша – тоді читаєш і розумієш: йолки-палки, я відчуваю те саме! Є певна магія у цьому ритмі і поєднанні цих слів…

Спілкувалася Атанайя Та

  • о

    у вас помилка в першому реченні