Тріумфатор у Каннах Мирослав Слабошпицький: «Я ще зніму свій порнофільм»

*

Український фільм «Плем’я» режисера Мирослава Слабошпицького отримав на Каннському кінофестивалі головний приз паралельної конкурсної програми «Тиждень критики». За п’ятдесят років існування цієї секції українська картина вперше взяла в ній участь і відразу ж стала переможцем. В цілому стрічка перемогла у трьох номінаціях з чотирьох можливих.

Найуспішніший український кінорежисер сучасності поговорив із «Другом Читача» про кіно та книги.

 

 

– Як Ви знаходите час на читання? І які книжки сьогодні потрапляють до кола Вашого читання?

– Останні півроку, рік, коли я був задіяний на зйомках картини «Плем’я», я читав дуже мало, але купував якісь книжки через Інтернет. Книжка, яку я читав у перервах між зйомками – це Нільс Торсен «Меланхолія генія. Ларс фон Трієр. Життя, фільми, фобії». Сподіваюсь, що скоро дочитаю.

 

– Чому саме біографія Ларса фон Трієра?

– Він – один з найцікавіших режисерів-сучасників, і на сьогодні один з моїх найулюбленіших авторів. Взагалі, я намагаюся читати про кіно – усе, що потрапляє до рук.

 

– У дитинстві Ви полюбляли читати чи навпаки читання було свого роду каторгою?

– Не те, не інше. Хоча… напевне каторгою. Мій батько – письменник, його кімната була повністю заставлена книжками. Він мав свої погляди стосовно літератури, яку потрібно прочитати кожному школяреві. Але мені ті книжки видавалися нудними і не цікавими. Я до цього часу не прочитав творів Олександра Дюма та Фенімора Купера, й навряд чи прочитаю. Батько був членом Спілки письменників, один з привілеїв була можливість відвідувати «сумну кімнатку» у книжковому магазині «Сяйво» на Хрещатику. Вона розташовувалась в окремій кімнаті, в ній продавалися гостро дефіцитні книги, які можна було придбати за пред’явленням посвідчення члена спілки. І в цьому був великий привілей – я серед перших мав змогу читати зарубіжні детективи, які щойно з’явилися. Тоді я буквально проковтнув науково-фантастичний роман «Майже як люди» Кліффорда Саймака, український переклад «Хоббіт» Джона Толкієна. Звичайно, в мене є необхідний книжковий мінімум – Достоєвський, Гете, Рабле, Сервантес, Бокаччо, але я його здобув, вже будучи студентом університету Карпенко-Карого. Але в школі я не дуже любив читати. Зараз підхожу до читання дуже утилітарно, оскільки, це для мене розвага, окрім якихось речей, я читаю те, що легко йде і захоплює.

 

– Ви перечитуєте книжки?

– Давно нічого не перечитував, колись – так, а зараз просто на це не маю часу.

 

– Останнім часом тільки ледачий не взявся за екранізацію класики – на екрани вийшли «Знедолені» Гюго, «Великий Гетсбі» Фіцджеральда, кого з письменників взялися б екранізувати Ви?

– Я товаришував з українським письменником Олесем Ульяненко. Я дуже поважаю його творчість, він – один з найцікавіших українських письменників ХХ сторіччя. Я прочитав все, що він написав. Коли він помер, я навіть упорядковував меморіальну книгу інтерв’ю про Олеся. Але його твори вкрай складні для екранізації, хоча, напевно, їх було б цікаво екранізувати, проте наразі я не розумію як. Та й, взагалі, мені не дуже було б цікаво займатися екранізацією, мені подобається самому створювати історії, розповідати їх, тобто, я не зовсім уявляю себе у ролі екранізатора.

 

– Яку найрозбещенішу книгу Вам доводилось читати?

– Не пам’ятаю.

 

– Давайте разом згадувати: «Лоліта»?

– Лоліта – «дєтскійлєпєт». Я взагалі люблю порнографію.

*

Команда The Tribe/ ПЛЕМ`Я біля російського павільйона у Каннах

 

– «Кожний режисер до п’ятдесяти мріє зняти порнофільм» – Ваша теза?

– Звичайно! (Посміхається.) І я ще зніму свій порнофільм. Напевно, в моєму випадку найрозбещенішою книгою було щось з де Сада. Може «Жюльєта»? Це чтиво було абсолютно «за межею». Але я читав його тоді, коли його і належить читати – років у двадцять.

 

– Під яку книгу Ви найкраще засинаєте?

– У принципі, ці функції я покладаю на телевізор, але я добре засинаю під будь-яку книжку, яка захоплює. Бо коли книжка тебе захоплює, в голові перестає працювати барабан з проблемами і турботами, ти заспокоюєшся, і поступово відходиш до сну. Головне, щоб її було написано читабельно.

 

– Як Ви вважаєте бувають погані книжки чи кожна книжка має свого читача?

– Погані книжки бувають, але кожна книжка має свого читача, тому що й читачі також бувають погані. Не назву авторів, але ж і кіно, і взуття також бувають неякісні й недолугі, й не підходять для вжитку мною, але ж це не значить, що вони не підходять для вжитку іншими.

 

– Вам доводилось користуватися книгою не за її прямим призначенням?

– На зйомках «Племені» наш художник використовував книжки як підставки під ніжку стола, щоб він не хитався. Ми знімали в трудовій майстерні, де валялося дуже багато книжок, в основному якихось підручників.

*

– З ким із авторів Ви б хотіли зустрітися, аби потиснути руку, а кому плюнути в обличчя?

– Доволі складно відповісти. Оскільки, автор абсолютно не тотожний своїм книжкам. Тому зустрічатися із Буковським мені абсолютно не хотілося б, тому що він мертвий, і зустрітися з ним можна лише в один спосіб. (Посміхається.) По-друге, я не п’ю, і відповідно у нас був би певний дисонанс. А ще я не говорю англійською. Але якщо повністю абстрагуватися, напевно, мені було б цікаво поговорити з класиками нуару – Хемметом, Чендлером, і ще багато з ким. А плюватися…

 

– Не культурно, розумію.

– Ні, плюватися – це нормально. Просто я не пам’ятаю, коли останнім часом мене дратувала книга, щоб хотілося плюнути в обличчя її автору. Я не думаю, що написання книжки – це привід плюнути людині в обличчя. Тому що вона зробила це щиро, навіть, якщо вона графоман, все одно, це благородніше заняття, ніж грабувати людей по під’їздах.

 

Розпитувала Анна Пчьолкіна

Фото з Facebook.