Олесь Санін: «Зараз я читаю Достоєвського, щоб зрозуміти для себе: надія є?»

*

Український кінорежисер Олесь Санін нещодавно на Одеському кінофестивалі презентував свою нову стрічку «Поводир». В основі сюжету фільму покладено мандри Радянською Україною американського хлопчика та українського сліпого бандуриста. Критики по-різному сприйняли творіння Саніна, але беззаперечним є той факт, що перед нами українське історико-патріотичне кіно, дуже потрібне нині українському глядачеві.

Про книги з дитинства, про книги, які не можна читати, про примітки на полях і про читацький вік Олеся Саніна нам пощастило поговорити особисто з ним – одним із десяти визначних українських кінорежисерів сучасності за версією Forbes.

 

– В одному інтерв’ю Ви зауважили, що для Вас важливо торкатися деревини, з якої буде виготовлено інструмент, щоб розуміти, що саме з неї має бути виготовлено – скрипку чи сопілку. Як Ви визначаєте, книги, що варті Вашої уваги?

– Нажаль, до книжок це підхід неприйнятний. (Посміхається.) В дитинстві я навчався у спеціалізованій фізико-математичній школі, нам викладали курси швидкого читання. Я можу дуже швидко читати, але так не можна читати художню літературу. У своїй більшості книжка має читатися так, як вона писалася – одразу відчуваєш, де вона редагувалася, дописувалася, а де починається наступна історія. У мене велика бібліотека, яка налічує багато авторських книжок, що мені дарували самі письменники – а в дитинстві я про це й мріяти не міг! Коли у школі вчив вірші Ліни Василівни Костенко, я взагалі не знав, що це жива людина. Й уявити собі не міг, що поети і письменники – люди з плоті й крові. Для мене, провінціального хлопця, вони були якимись небожителями! Потім професійна робота з багатьма познайомила.

 

– Тоді Ви зможете напевно сказати, чи варто читачам знайомитись із авторами, чи ні – щоб не розчаруватися?

– Знайомство з авторами – це суцільне розчарування. Я сам – ходяче розчарування! Не раджу з собою знайомитись! (Сміється.)

 

– Не погоджуся, я була на прем’єрі картини «Поводир», мені сподобалось!

– Це ж був інший я. Людина і автор книги – це дві різні постаті. Твір – це внутрішній світ автора, його окреме життя, яке проявляється тільки наодинці з чистим аркушем або екраном. Мені однаково цікаво спілкуватися з авторами в їхніх книжках, і з ними живими випити чарку чаю – це різні люди, але мені подобається ця різниця.

 

– Яку книжку в дитинстві Ви прагнули прочитати якнайшвидше, а батьки зауважували «коли виростеш»?

– У мене майже не було таких книжок. Мама і тато бачили, що я читаю, і їм це подобалось. Я довго опирався Достоєвському, коли був малий кілька разів ґвалтувався з «Карамазовими», але ніяк не міг зрозуміти, чому вони страждають? Мені подобався Шекспір, я полюбляв специфічну технічну літературу, в мене і зараз є безліч словників, довідників.

 

– Який найдивніший?

– У мене є довідник масок театру Но. «Рослини південної Зеландії» з гербарієм. Вона страшенно мені подобалась, там були малюнки шерсті кенгуру. Товстенне видання «Військова стратегія Суворова», яке включало військові карти. У дідовій бібліотеці була історія костюму, від якої я кайфував. Тому що вона була 1903 року видання, у ній були всілякі крої, зразки тканин, не фото, а гравюри деякі кольорові, лекала на цигарковому папері – я не уявляв, що з цим можна робити, але був у захваті!

 

– У кожної дитини є своє літературне розчарування. Для одного це багатостраждальна Муму, для іншого – Білий Бім Чорне вухо. А для Вас?

– Мене страшенно розстроїла Мавка Лесі Українки. Я родився на Волині, виріс в лісі, і мені більше подобалась бабусина історія стосовно мавок. Що це дівчата, які потонули, вони спереду гарні, але не віддзеркалюються у воді, не мають тіні, а зі спини видно всі нутрощі. А тут раптом з книги дізнаюся, перша ремарка, що Мавка це якась казкова лісова істота, яка співає пісні й розповідає казки. І в дужках – див. давньогрецькі русалки і німфи… Як же так! Дитиною я був дуже довірливим, і обожнював бабусині оповідки. Якось на Великдень, вона сказала, що не можна лишати крихти від паски, їх треба збирати, бо коли крихта впаде на землю і її з’їсть мишка, то в мишки виростуть крильця і вона перетвориться на кажана. У нас жила мишка на горищі, я спеціально приніс пасочку до її нірки, сидів, крошив, всю ніч чекав, коли ж вона виповзе, так і заснув. На ранок дивлюсь – пасочки немає, а за тиждень побачив, як садом летить кажан! Які ще потрібні докази реальності бабусиних казок? Я вірив у перелесників, мавок. Леся Українка геніально написала історію про людей, але це не історія тих істот, яких я знав і у яких вірив.

 

– Кого, окрім мишки, що перетворилася на кажана, зустрічали в дитинстві?

– Я жив у зоні заповідній, мій двоюрідний дідусь був єгерем, і я багато часу проводив у лісі, збирав ягоди й часто блукав – одна ягідка поманила, інша… От і виходиш вже на польському кордоні, і тебе додому повертає прикордонник. Але мені не було страшно, я товаришував й грався з усіма лісовими духами. Ближче до школи батьки вирішили мене соціально адаптувати – віддали до дитячого садочку. А я – дика дитина. Там ще в мене був дружочок, Сашко Положинський (фронтмен «Тартак»), в садочку ми були в одній групі, й від нас потерпали вихователі й діти. Я був достатньо патлатий, як для хлопчика, сказав дітям, якщо мити волосся дощовою водою, то воно краще росте. Де її узяти? Трусити деревця після дощу. Наступного дня половина групи не прийшла до дитсадка – захворіла, я –ні. Так моє соціальне виховання у садку прикрилося. (Сміється.)

 

– Скрипаль з гурту GogolBordello розповів, що через суперечку з батьком про творчість Маяковського… пішов з дому. Чи доводилося Вам страждати за книжки?

– У нас була заборонена на той час книжка «Історія України» Михайла Грушевського, 22-го року видання, її ховав мій дідусь. Частина сторінок з неї була вирвана. І якось на уроці історії я почав сперечатися з вчителькою, розповідаючи про події не так, як викладено у підручнику. Вчителька запитала, звідки я дізнався про таку «маячню». Я ж, дурачок, сказав, що у мене є книжка Грушевського. А її чоловік працював партійним секретарем, і моїм батькам дали гарного прочухана. Тоді власне я й дізнався, що є книжки, які можна читати, а які –ні.

 

Була ще одна дивна історія. Це зараз модно грати в «буккроссінг» – лишати книжку в транспорті чи кафе, щоб її могла прочитати інша людина. А наприкінці 80-х схожа гра була серед інтелігенції самвидаву, коли видання автора-інакодумця лишали у людному місці. Це було дуже небезпечно, за це карали, навіть садили за ґрати. Я їхав київською електричкою в майстерню в Ірпінь, і біля себе побачив незнайому книжку, вона була без обкладинки, в ній йшлося про Норильське повстання. (Повстання політичних в’язнів Норильського концтабору 1953 року. – Прим. «Друг Читача»)

 

На мене це справило велике враження, я не знав, що з цим робити: лишити, забрати із собою, викинути у смітник? Тоді вперше виникло відчуття, що я тримаю у руках небезпечний текст. Я кинув книжку в торбу, і навіть забув про неї, а потім на вокзалі підійшла міліція, й мене забрали, черговий раз робили чистку – мене забрали через вишиванку, в яку був одягнений. У малюсінькій кімнаті із старими радянськими меблями, ґратами у вигляді сонечка й мапою залізничних шляхів СРСР на півстіни міліціонер запитав мене: «Ти ж знаєш, падонок, де знаходиться на карті Москва? А ну покажи!» Піднімаю руку, а він мене по печінці палкою. Потім мене копали ногами, і раптом до кімнати хтось зайшов й окликнув: «Це ж не той! Той був в інший куртці!» Мене перестали бити, почали витрушувати з торби речі. Випали книжка і сопілка. Книжки не торкнулися, вказуючи на сопілку, міліціонер запитав: «Що це?» «Сопілка, я музикант», – відповів я. «А ну заграй! Тьфу, кого ви взяли!», – і мене виперли з відділку з усіма моїми речами. Така майже анекдотична історія про небезпечність літератури, але, думаю, що колись з цього щось виросте.

 

– Наприклад, автобіографія.

– Я не дуже люблю автобіографії, біографії – інша справа. Свого часу мені подобалися щоденники Леонардо да Вінчі, життєписи Мольєра. Нещодавно прочитав біографію Теодора Рузвельта, він був людиною вчинків, я зрозумів, чому за нього так тримався народ. Він – абсолютний британець, і біографія Рузвельта – це загалом книжка про британців. Зараз хочу прочитати неіснуючі біографії видатних українців, про яких відомо, що вони народилися, і не ясно, чи померли.

 

– За кого з українців у вас болить серце, що ще не знайшлося гідного біографа?

– Пінзеля. Мені б хотілося, аби якось достукалися й зрозуміли Григорія Сковороду.

 

– Ви робите примітки на книжкових полях?

– Трапляється, малюю у книжці, як маленька дитина. А загалом, я люблю читати авторські примітки. Коли я у школі читав «Анну Карєніну» Льва Толстого, мене вбивало – читаєш два абзаци і потім дві сторінки приміток. А тепер навпаки. Якщо маю вільний час, беру книгу, що має примітки – і навіть не можу сказати, від чого отримую більший кайф: від читання приміток чи самої літератури. Мене захоплюють такі автори-енциклопедисти, наприклад, як Айзек Азімов. Він був абсолютним затворником, сидів, обклавшись купою довідників, і вигадував цілі світи. Чого тільки варта назва «Путівник в науку розумної людини». Я знайшов його власні три енциклопедії, а їх три десятки. Хочу зібрати колекцію довідників Айзека Азімова, щоб краще розуміти його світ. Зараз захоплений «Європою» Нормана Дейвіса.

 

– Зазвичай дорослих читачів можна поділити на два табори: ті, чиє коло улюблених авторів розширюється з віком, і ті, у кого воно звужується. До якого табору належите Ви?

– Мене завжди ставлять у глухий кут питання: «Хто ваш улюблений автор?» Я не знаю, що відповісти, навіть не по тій причині, щоб не образити улюбленого автора. Ми змінюємось кожного дня. Я помітив за собою, що ті сторінки, які раніше мене «лікували», вертали у приємні спогади з дитинства, сьогодні перестали мені помагати… За останній час я перечитав три книжки Жадана. Через те, що Сергія побили у Харкові під час протистояння, у мене виник страх, що ми взагалі можемо його втратити. Для себе я став абсолютно інакше читати його тексти. Не зважаючи на політичні події, мені все одно подобається велика російська література, зокрема, Достоєвський. Але зараз я читаю його твори з іншою метою, щоб зрозуміти для себе: надія є? Бо для мене було великим потрясінням, коли знайомі з Росії телефонували мені, розповідали несуразні історії, намагалися мене врятувати, пояснити, що я помиляюсь. Думаю, вони мусять перечитати власне своє.

 

– У Вашій картині «Різдво, або Як гуцули кінця світу чекали», говориться, що гуцули ведуть відлік не від Різдва Христового, а від важливих подій. Від якої події можна вести Ваш читацький вік?

– Коли я знімав «Поводиря» у Харкові, серед реквізиту до мене потрапила справжня письменницька настільна лампа, знаєте, така кремезна, зелена, її принесли з барахолки. Я звернув увагу на дивну розетку. Потім мені розповіли, що штекери до такої розетки можна було знайти лише в будинку «Слово». (У 20-30 рр. проживали відомі українські літератори, до 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти шести. – Прим. ред.) Ми розкрутили лампу, і в середині виявили мікрофон. Будинок «Слово» повністю прослуховувався, для цього навіть була побудована спеціальна АТС. На цьому письменницькі історії у Харкові не закінчилися. Мій приятель, «багатий Буратіно» з Харкова, зателефонував мені, розповів, що купив стару квартиру, хоче зробити ремонт, чи не міг би я порадити йому гарного архітектора. Він полюбляє оригінальний дизайн. В нього вже є одне помешкання у стилі Наутілуса з ілюмінаторами. Жити в такій квартирі неможливо, і він її здає. Я згодився, він диктує адресу – Культури 9, називає прізвище попередніх власників «Трублаїні». Я питаю: «Ти знаєш, що це можливо житло письменника?» «Да, колись якісь письменники там жили…», – відмахнувся він. Я перепитую: «Ти взагалі знаєш хто такий Трублаїні?» «Ні, це якийсь італієць?», – відповів він. Я порадив йому, перш ніж приступати до ремонту, прочитати «Лахтак», або «Крила рожевої чайки» Миколи Трублаїні. Наступного ранку він подзвонив мені о шостій, приїхав до готелю з обличчям покаяння, перша фраза була приблизно така: «Я… (а далі, як в речовках про президента сусідньої держави)». Він проковтнув книгу й пообіцяв у квартирі все лишити так, як було у письменника. Не знаю, чи здержав слова, але книга «Крила рожевої чайки» стала для мене тим текстом мого дитинства, з якого я можу рахувати себе читачем.

Cпілкувалася Ірина Татаренко