Шевченківський лауреат Петро Панчук: «Для мене електронна книжка – як квітка целофанова»

*

Цьогорічний лауреат Шевченківської премії у номінації «Театральне мистецтво» за створення образу Шевченка, актор і режисер Петро Панчук, котрий 7 березня відзначив 58-й день народження, а 9-го отримав найвищу державну мистецьку нагороду, розповідає про читання, книжки і що спитав би Кобзаря, на якого, до слова, схожий зовні, якби з ним зустрівся?

 

– Пане Петре, вашому сину Серафиму два з половиною роки. Щось уже читаєте йому?

– Читаю. Українські народні казки. Першою його реакцією було часте повторювання: «Вок і казіняк». То так просив почитати казку «Вовк і семеро козенят». А недавно я купив товсту книжку казок, де є «Івасик-Телесик», «Рукавичка», «Дідова дочка й бабина дочка», «Цап та баран» тощо. І синові читаю, і сам вправляюся в дикції та логіці, тобто тримаю себе в формі.

 

Читайте також: Порошенко вручив Шевченківську премію

 

– Традиційна дитяча література, судячи з усього, переважає наразі…

– Я почав із казок, які ілюстровані малюнками. Бо в мене є українська читанка, де малюнків немає, то малому нецікаво. Йому треба щоб я читав, а він розглядав картинки… Ще всякі дитячі примовки читаю йому, на зразок «Цап меле, цап меле, коза напуває»… Серафим дуже любить це слухати. До того ж казки розвивають уяву, творчість, як от про «Рукавичку». Дитина не ставить собі питання, як у рукавичку можуть втиснутися ведмідь, лисичка та зайчик. То вже є чудо, в яке вірить.

 

– Чи думали, яку книжку дасте в руки сину, коли вже сам умітиме читати?

– Не думав про це. Хоча син уже вдає, ніби сам уміє читати. Я радий цьому, бо уявити дитину, яка не читає, не можу. До речі, у мене вдома Інтернету немає, а якось запропонували почитати електронну книжку. Я так глянув на неї, а воно – як щось мертве. Тому я трачу гроші, купую книжки, яких нема де дівати, бо живу в однокімнатній квартирі, але все одно люблю взяти книжку в руки, мені важливі тактильні відчуття. Так, я розумію, що електронна книжка – це практично. Але для мене вона – як квітка целофанова.

 

– Думала, ви скажете, що вручите сину щось Шевченкове, адже вам, шестилітньому, саме «Кобзаря» на день народження подарували…

– До речі, ви прочитали мою вчорашню думку, що треба малому «Кобзарика» купити, або книжечку віршів Шевченка. Я обов’язково це зроблю, бо ж там закладено шифр душі нашого народу…

 

Читайте також: Конкурс двійників Тараса Шевченка – як це було

 

– А як було у вас? В дитинстві багато читали?  

– Так, я рано навчився читати. У школі була бібліотека і я, пам’ятаю, взяв якось книжку «Посіяла огірочки рано над водою» і пішов додому. Йду, а школа – метрів сорок від дому, читаю, і хутко приходжу назад, здаю книжку. Бібліотекарка питає: «А що, Петя, не сподобалася книжка?» «Ні, – відповідаю, – я вже прочитав». То десь у першому класу було.

 

Мене, як приклад, запрошували в старші класи, пам’ятаю, відкривали книжку й просили, щоб я почитав, мовляв, ось як треба. Я любив читати, так.

 

– Чи маєте улюбленого книжкового персонажа?

– Ні, у мене немає ні автора улюбленого, ні персонажа… У мене немає нічого улюбленого. Деякий час, коли вчився в інституті, був закоханий у Шукшина, в його сільську прозу.

 

– Тобто, з жодним із персонажів, яких ви зіграли в театрі, ви себе не ототожнювали?

– Я навіть не думаю про це. Іноді знайомі розказують, що було зі мною тоді чи тоді. Стою, слухаю, вони знають, що було зі мною тоді чи тоді, а я забуваю. Так є. Якось запитав матері: «Мамо, а коли я народився – вранці, вдень, чи вночі?» Вона відповіла: «Я не пам’ятаю, Петько». Така вдача. Не добра й не погана.

 

– Тоді запитаю, що любите читати?

– От зараз перечитую, вдумуюся в книжку Еріка Шмідта «Євангеліє від Пілата». Читаю так, ніби підкрадаюся: хотілося б щось поставити на сцені. Але це тяжко…

 

П’єси вчора купив, сучасна польська драматургія. Паскудство. Купив за 150 гривень, додому прийшов, дивлюся, ну паскудство.

 

– У чому це проявилося?

– Не той рівень, щоб на нього життя витрачати. Я Чехова перечитую, Буніна, Набокова… Пруста не можу до кінця осилити, але сторінку беру і читаю… Іншу книжку візьму й розумію, що ні, я її ніколи не читатиму. Просто, свого часу перечитав дуже багато всього. І шкодую, що робив це наосліп, що не знайшовся хтось, хто сказав би: ото є 50 книжок, читай їх. А так купу маразму перечитав, голову ним забив, навіщо?

 

– Розкажете про свою домашню бібліотеку?

– Розкажу про три етапи збирання книжок. Перший – сільський період. Він закінчився тим, що більшість цих книжок – совєтська література. Якось приїхав додому й сказав матері, щоб топила ними грубку…

 

Друга історія – коли мав, певне, пару тисяч книжок і мусив їх перетягати з однієї квартири на іншу. Якось приходжу додому, а стелажі з книжками були в коридорі, дивлюся, а хоч би одну книжку залишили! Повиносили, покрали. Потім іду з магазину, дивлюся, брошурка моя лежить, ще й слід на ній лишився. Піднімаю – назва книжки «Остання книга Сивіли». (Сміється, – Ж.К) Тоді я зрозумів смисл того, що сталося. Господь мені сказав: «Петре, ти ж життя не бачиш, ти ж у книжки тільки дивишся, а не на світ. Ти з людьми не відкритий, тому й забирається це від тебе…»

 

Потім багато років не купляв книжок, а тепер – знову почав. Маю вдома в основному духовну літературу. Все, що стосується релігії, церкви. Це завжди було моєю внутрішньою потребою, тільки нереалізованою. Я вважав, що Бога нема, що все це вигадки. Але мені цікаво було, що відчуває віруюча людина. І от у 42 роки, коли мрії про театр розвалилися, хтось привів мене до храму і там раптом я знайшов те для душі, чого мені бракувало. Відбулося переосмислення життя й прийшло розуміння, що є найголовнішим.

 

– Скажіть, а сучасна українська література вас не цікавить?

– Сучасну українську літературу погано знаю. Якось книжка Володимира Даниленка мені трапилася, В’ячеслава Ведмедя дещо читав… Це теж океан, розібратися в якому має хтось допомогти, сказати – осюди йди, бо сам я не орієнтуюся.

 

 – Наостанку не можу не спитати такого: уявімо, що ви зустрілися з Тарасом Шевченком, якого тричі зіграли, зокрема, на початку 2000-х на сцені театру Франка у виставі «Божественна самотність», три роки тому – у Черкасах у виставі «Тарас. Слова» й цьогоріч, у Російській драмі, у постановці «Всюди один». Що би ви у нього запитали? І що би сказали йому на прощання?

– (після тривалої паузи, зі сльозами на очах, – Ж.К.) Ми би не говорили… Ми близько би, у крайньому разі, через стіл сиділи би, і я тільки дивився б на нього і, певно, плакав би…

Це так само, як я зараз дивлюся на свого сина. Нічого не хочу його вчити. Я тільки хочу з ним бути.

Розмовляла Жанна Куява

 

P.S. Вже коли ми прощалися, я таки насмілилася порушити оту дивовижно-втаємничену «крапку» в нашому спілкуванні з Петром Панчуком, і запитала в нього: «Але чому ви плакали б, побачивши Шевченка?». Він відповів: «А чого плакав Шевченко, коли актор Айра Олдрідж, афро-американець, зіграв Отелло? Очевидці розповідали, як після вистави прийшли у гримерку, а там сидить актор, мокрий після гри, а на грудях у нього Шевченко трясеться, плаче… Чого плакав Шевченко? Хто його зна. Є у світі якась тайна, яка не потребує пояснення. Перед нею можна тільки завмерти».