Віктор Андрієнко: «Книги самі нас вибирають»

Віктора Андрієнка знають перш за все як «обличчя» «Шоу довгоносиків» та «голос за кадром», який озвучував Капітана Смоллета з улюбленого для багатьох радянського мультфільму «Острів скарбів». Однак мало хто знає, що Віктор є ще й відомим каскадером – на його «каскадерському» рахунку понад 20 фільмів. Зараз актор зайнятий роботою у пародійному проекті «Велика різниця». А чи вистачає Вікторові Андрієнку часу на читання? Про це дізнавалася наш кореспондент.

– Зазвичай публічним людям пробачають неувагу до книжок через катастрофічну зайнятість…

– Я намагаюся читати тоді, коли нема робочого пресингу. Щоб це була не тільки гімнастика для мозку, але й відпочинок для душі. До «довгоносиків» я читав дуже багато, але через шалене навантаження змушений був робити паузи в читанні. А потім одразу брався за шість-сім книг: Пушкін, Лермонтов, Булгаков – читав частинами. Я дотримуюсь думки, що книги самі до нас приходять, самі нас вибирають. От, наприклад, під час зйомок «Великої різниці» для одного з епізодів на знімальний майданчик привезли велику кількість книжок. Я спитав асистента, що з цією кипою будемо робити після зйомок? А він каже: «Викинемо». Як викинемо? Кілограми російської класики! Це ж злочин! Тож ми, актори, після завершення зйомок кинулися рятувати книги. Мені перепали томи Лермонтова, Пушкіна. Потім цей «списаний» Лермонтов став у нагоді під час роботи над фільмом «Шалений листопад». Я грав полковника-судмедексперта, який вів справу маніяка, що постійно грався зі слідчим – підкидав такі собі підказки слідству. Однією з таких підказок став той самий томик Лермонтова. На моє глибоке переконання, книги приходять саме тоді, коли ти їх потребуєш. І навіть Книга книг – Біблія.

– Це правда, що під час вступу до театрального училища ви буквально вразили приймальну комісію своєю начитаністю?

– Мені було 15 років. Хтось із членів приймальної комісії спитав: «Що ви любите читати»? Я чесно відповів: Шекспіра і фантастику. Я Шекспіром з 6 класу захоплююся, мені подобалися «Гамлет» та «Ромео і Джульєтта», в студентські роки – «Макбет» та «Отелло». «Король Лір» – неперевершена п’єса. Мені запало в душу, як тонко колись Армен Джигарханян сказав: «Короля Ліра я вже зіграв. І після цього тільки й роблю, що граю Короля Ліра». Він мав на увазі смерть своєї доньки.

– На вашу думку, кому з режисерів вдалося максимально точно передати бачення Шекспіра?

– Станіслава Лема допікали журналісти: «Андрій Тарковський споганив ваш роман «Соляріс», екранізувавши його!» Письменник місяць терпляче слухав ці закиди, а потім цікавість все-таки змусила його купити квиток на останній сеанс і подивитися фільм. Після цього він відповідав журналістам: «Не можна порівнювати, а тим більше судити. Мій роман та фільм – це різні твори». Так-от і я думаю: «Король Лір» Козинцева й, наприклад, «Ран» Куросави (фільм, знятий на основі цієї п’єси Шекспіра) – абсолютно різні твори. Куросава зняв його по-японськи, але ні в якому разі не можна сказати, що спаскудив. У свідомості жителів Сходу недопустимо, щоб син хотів знищити батька!.. Одного разу в Узбекистані я був свідком такого випадку: двоє молодих людей затіяли бійку, в яку втрутився старенький з паличкою. Вдарив цією палкою по голові одного розбишаку, потім іншого – й вони розійшлися. Уявляєте, якби така ситуація у нас склалася! Та цього дідуся закопали б! Ситуація, коли діти знищують батьків, – це нормально для мадридського двору, але не для Сходу. Тож «Ран» Куросави такий же сильний, як «Король Лір» Козинцева, але їх не можна оцінювати за однаковими критеріями. Та ж ситуація з «Ідіотом» Пир’єва (з Яковлєвим у головній ролі. У другій серії він, до речі, відмовився зніматися в ролі Мишкіна, аргументувавши: «Інакше я з’їду з глузду остаточно») та серіалом Бортка – де в головній ролі Євген Миронов. Це теж різні твори. Але в цьому випадку тон задає час.

-А чи трапляли ви до подібної ситуації, коли змушені були відмовитися від ролі через психологічний пресинг?

– Ні. А відносно Яковлєва – це стара школа переживань, вона дуже небезпечна для психічного здоров’я актора. Смоктуновський після «Гамлета» лікувався. Режисер пішов на хитрість – він нічого не пояснював Смоктуновському під час репетицій. Кожного актора буквально муштрував, навіть якщо той добре справлявся з роллю, радив що-небудь. А Смоктуновському – ні слова. Й актор почав настільки пропускати все крізь себе, що буквально став з’їжджати з глузду. Це й було те, чого прагнув режисер. Й у нього вийшло дійсно шекспірівське протистояння! Це шикарний режисерський хід. Шикарний!

– Ви вірите в магію письменницького слова?

– Навмисне я цього ніколи не відслідковував, але люди, наділені письменницьким талантом від Бога, дійсно володіють своєрідною магією. І не тільки письменникам, а й сценаристам вдається вкладати справді пророчі вислови в уста своїх героїв. Наприклад, у фільмі «Мертві душі» Смоктуновський грає Плюшкіна, а Калягін – Чічікова. У фіналі Плюшкін-Смоктуновський говорить про Чічікова-Калягіна: «Хороший чоловік, треба було йому годинника подарувати. Після смерті отримає – як мій духовник». І якщо взяти до уваги те, що Смоктуновський пішов з життя у МХАТі, а Калягін очолив МХАТ після його смерті, то ці слова видаються фатальними. Цікава ситуація склалася з сюжетом про Сергія Бондарчука, над яким я працював як режисер. Я завершив фільм кадром з «Війни та миру», в якому він говорить: «Усі погані люди об’єднуються, щоб творити зло. Чому ж цього не роблять добрі люди?» А пізніше прочитав інтерв’ю з вдовою Бондарчука Іриною Скобцевою, у якому вона розповідала, що в чоловіка був плакат саме з цим написом, і він завжди вішав його над своїм режисерським кріслом.

– А чи є у вас літературне кредо?
– Головне не в дорозі, якою ми йдемо, а в тому, що примушує нас вибрати саме цю дорогу. Це слова О’Генрі.

Спілкувалася Іра Татаренко