Антін Мухарський: “Намагання бути Карлсоном карається”

Його знають усі українці, які дивляться телевізор. Адже саме він іде до вас, якщо ви ще не в білому. Це – Антін Мухарський, “злокохучий мен” (під такою назвою вийшов його альбом у стилі кантрі). А віднедавна ще й колекціонер українського наївного мистецтва. А от чи є в житті популярного телеведучого, актора та кантрі-співака місце літературі – про це наше інтерв’ю.

– Звідки виник ваш образ ковбоя? Певно, це якісь дитячі мрії, позичені з книжок?

– Образ дійсно позичений із дитинства, але не книжковий. Вігвами, чудернацькі капелюхи, пістолети, луки були моїми улюбленими атрибутами гри. Є дитячі фотографії, де мені місяць, – я в індіанському пір’ї на руках у батька. Є фотографія, де мені три роки, – я в ковбойському костюмі. Цьому захопленню посприяло й те, що другом нашої сім’ї був Дін Рід – відомий американський співак, актор та режисер. Він приїжджав до нас у Київ у гості. Та й узагалі, мені з дитинства подобалася кантрі-музика. Свого часу мене зачаровувала гра на банджо групи «Кукурудза» з Прибалтики.

– То ваш варіант імені «Антін» теж із ковбойського дитинства?

– Зовсім ні! Антіном я став у дев’яносто п’ятому році. Нам із моїм батьком (відомий режисер-постановник Дмитро Мухарський. – Ред.) довелося півтора місяці жити у Хортицькому заповіднику – він готував святкування до п’ятсотріччя козацтва. Директор заповідника розповів, що козаків «Антонами» не називали – тільки «Антінами». Я вирішив повернутися до витоків, бо мені страшенно сподобалося ім’я Антін.

– Хто ж тоді був вашим книжковим улюбленцем у дитинстві?

– «Карлсон, який живе на даху». Я полюбив Карлсона роки в чотири, тобто щойно навчився читати. Батьки привезли з-за кордону яскраву книжку його пригод, яку я перечитав разів 36 чи 37. Пам’ятаю точну цифру, бо на останній сторінці ставив «зарубки» після кожного прочитання. Мені дуже хотілося наслідувати цього кумедного й життєрадісного чоловіка. Часом мої намагання перетворювалися на справжні пустощі із серйозними наслідками.

– Наприклад?

– Мені добряче влетіло за прогулянки дахами й спробу облаштування на сусідському будівництві житла, як у чоловіка з пропелером. Особливо запам’яталася історія з іграшковим автомобілем, яку, згідно з книгою, Карлсон і Малюк заправили денатуратом, і вона сама їздила. Я намагався повторити цей фокус. Вигадував можливі конструкції, як можна залити у машинку денатурат. І де саме його можна роздобути. Не маючи про нього чіткого уявлення, я вирішив, що ацетон, яким мама змиває нігті, підійде якнайкраще. Прилаштував замість двигуна до іграшкової вантажівки доісторичний варіант запальнички “Zippо”, поцупленої в дідуся. Чиркнув сірником… У результаті експерименту іграшка згоріла. А ще згорів балкон. Я прийшов до висновку, що намагання бути Карлсоном карається (сміється). Мені добряче дісталося. Зокрема, книгу вилучили з моєї дитячої бібліотеки. Хоча я все одно примудрявся підчитувати її ночами під ковдрою з ліхтариком! Дорослішаючи, я будував своє життя, спираючись на принципи головного героя улюбленої книги дитинства, який, не бажаючи миритися з сірою буденністю, розмальовував життя яскравими фарбами.

– У власних дітей не доводиться вилучати книжки через схожі пустощі?

– Не доводиться, бо вони не надто люблять читати! А шкода!

– Знаю, що ви є автором дитячої збірки…

– Це не перша моя письменницька спроба. Моя найперша книжка – «Доба». А книга «Пригоди для Заврика» написана дійсно для моїх дітей. Не можу впевнено сказати, що я від неї у захваті. Зараз мрію написати книгу про «Злокохучого мена» і зняти про нього фільм.

– Чи є літературний герой, якого б ви б мріяли втілити в життя (окрім Карлсона, звісно)?

– Герой, якого я мріяв втілити в життя, уже втілений – це гоголівський Хлєстаков. Я втілив його на сцені театру імені Лесі Українки. Більше в мене мрій не було. Можливо, Родіона Раскольнікова, не Карлсона – я вже зауважував, що намагаюся будувати своє власне життя за прикладом героя Астрід Ліндгрен. Можливо, я буду банальним, але я мрію зіграти Гамлета. В мене є власна версія Гамлета. Його зображують таким похмурим меном, а як на мене, він був досить «заводною» надлюдиною, якщо виміряти категоріями Ніцше. Автор фрази «Бути чи не бути?» йде по життю й не переймається дрібними проблемами, йому незнайомі страх й поневіряння. Він просто відмовляється від них. Проте це моя особиста думка, і сподіваюся, ще зможу її висловити зі сцени.

– То, можливо, ви б хотіли переконати Шекспіра щодо власної версії “Гамлета”, запросивши його в гості…

– Навіщо? З ким би я дійсно хотів випити кави за розмовою чи просто випити – так це, певно, з Гемінґвеєм. А краще по-справжньому забухати з Чарльзом Буковскі. Щоб це було брутально, з якимось бійками, биттям пляшок, розмовами на кшталт «ти мене поважаєш?..» (сміється). Я люблю так відпочивати! В мене є друзі, з якими ми можемо «відпочивати» саме так. Правда, не в Україні. Краще вже поїхати «побикувати» в іншу країну. Наприклад, побешкетувати десь у Франції. Заснути на пляжі під лавочкою в товаристві Буковскі – ото було б весело!

– То, певно, романи Буковскі – книги, які ви перечитуєте перед гулянками із друзями?

– Зовсім ні. Єдина книга, що слугує для мене певним камертоном, – це «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова. Я регулярно її перечитую. З одного боку – вона ненав’язлива, така мудра й одночасно попсова, із легким складом література, написана про життєві речі. З іншого – відновлює внутрішній баланс. Відкриваю навмання й читаю кілька сторінок. А там зображене наше столичне життя: знайомі персонажі, генделики, арт-критики, гламур й жлобство. Жлобство – це ж чортизм, його демони крутять. Гоголь його виколупував, Булгаков виколупував. Можливо, це надто самовпевнено, але мені хочеться продовжити цю добру традицію – виколупувати жлоба з оточення і з себе. В мене взагалі мрія – створити виставку, присвячену жлобству. Запросити на неї знайомих митців: художників, письменників, журналістів і запропонувати їм створити власний образ цього пороку для такої несподіваної експозиції. Мені здається, це буде не лише цікаво, але й дуже актуально – з огляду на сучасне мистецтво й поп-культуру.

Спілкувалася Іра Татаренко