Марина Фіалко: «Нам нема чого соромитися: наша література цікава, та й не тільки нам!»

Її приємний голос знайомий багатьом слухачам радіо «Ера» – особливо тим, хто щосуботи о 13:05 слухає програму «Книжковий базар». До речі, попри начебто дуже традиційний формат, серед постійних слухачів цієї передачі багато молоді – і ця молодь записує «Книжковий базар» в mp3-плеєр, веде архів, час від часу викладаючи в Інтернеті найбільш гідні випуски. Словом, Марина Фіалко – голос  нашої книжкової журналістики.

 

– Марино, як ви потрапили в журналістику?

О, це було дуже давно, я вже навіть не дуже пам’ятаю, як це сталося (сміється). Працювала на фастівській регіональній радіостанції «Веста». Спочатку диктором, потім почала потихеньку брати невеличкі інтерв’ю…

 

– Чому тепер розробляєте саме книжкову тематику – це особистий сентимент, чи «за дєржаву абідна»?

Я не хочу говорити якихось високих речей про просвітництво абощо – хай те, що програма виходить у ефір регулярно, скаже саме за себе. Я не розводитимуся про місію – просто хочу, щоб люди, які до мене приходять, відчували атмосферу щирості й розповідали про те, як творяться їхні книжки. Є в програмі й трошки аналітики, й дещиця якихось дискусійних речей.

 

– А ви читати любили з самого дитинства?

Так! Я любила читати справжню літературу. Дякую за неї бібліотеці: якби моє знайомство з книжками обмежилося шкільною програмою, я б мала стійку відразу до друкованого слова.

 

– Якій літературі ви надавали перевагу тоді і якій тепер? Щось змінилося?

Ну, щодо сучасних авторів, то я би не хотіла називати прізвищ… Є речі, які просто варто прочитати: іноді так погортаєш кілька сторінок і вирішиш, що нічого особливого, а вже потім, прочитавши, думаєш собі: «Боже-Боже, як краса!» Проте є такі книжки, які захоплюють із першої сторінки до останньої, хоча – сказати правду – є й такі, які варто було б читати саме з останньої… Однак уся сучасна українська література по-своєму цікава! До речі, саме книжкова журналістика примусила мене повернути обличчя до сучасної української літератури. Звичайно, порівняно з дитинством мої смаки змінилися – але й література змінюється!

 

– Можете окреслити якісь тенденції цих змін?

Я би не бралася це робити. Хіба що хочу зауважити, що змінилася поведінка письменників – вони стали відкритішими й більш усміхненими, а їхні твори – яскравішими. Вони зрозуміли, що до читача треба йти зі своєю книжкою, і що насправді це задоволення. Раніше було набагато важче письменника «спіймати» чи умовити на інтерв’ю…

 

– Скажіть, як ви ставитеся до твердження, що про українську літературу ніхто далі Києва на схід і не чув?

Це неправда! Це велика неправда! Якщо, звичайно, говорити конкретно про мережу книгорозповсюдження, то справді, проблеми існують. Та й будь-який видавець вам підтвердить: видавати зараз книжку – це не дуже прибутково, але все-таки це бізнес, інакше цим би взагалі ніхто не займався.

А стосовно нашого Сходу… Саме там зараз дуже багато видавництв, які видають сучасну українську літературу. Єдина проблема – читач. Тільки не треба звинувачувати читача, що він не читає української літератури українською мовою – просто її погано рекламують.

 

– Давайте трішки пофантазуємо: як ви уявляєте ідеальні умови для розвитку української літератури? От прокидаємось ми вранці – і…?

Ви знаєте, це не до мене питання. Звичайно, якби все можна було вирішити лише помахом чарівної палички, то спочатку треба було б «начаклувати» аналітику. Адже люди, які бодай трошки вміють аналізувати ситуацію, займаються політичною аналітикою, а якщо вони ще й трошки розбираються в економіці, то економічною аналітикою, а літературою практично ніхто й не займається… Потім створити «академію книги», потім – літературну критику, а вже потім – мережу книгорозповсюдження. Я знаю, яка це проблема, але ж вона вирішувана: скажімо, в кожному селі, де є певна кількість мешканців, –  створити бібліотеку й книжковий магазин.

О, ще одна проблема: журналістам дорікають, що вони не дуже охоче розказують про книжки. Бракує спеціалізованих видань, радіопрограм… Я не знаю, чи можна законодавчо зобов’язати власників мас-медіа виділяти сторінку в пресі або годину ефіру на книжкову тематику, проте якби йшлося лише про помах чарівної палички, то я б не вагалася!

 

– А як ви вважаєте, письменникам треба створювати особливі умови, як це було за радянських часів – різні там будинки творчості тощо?

Ні, я вважаю, що це зайве. По-перше, в письменників зникне бажання заробляти гроші на своєму «красному писанні». По-друге, ця практика служила для того, аби, грубо кажучи, купувати письменників: вони мали писати потрібні речі в потрібний час. Це не вихід. Письменник має сам вирішувати, що і коли йому писати, де і кому продавати продукти своєї інтелектуальної праці. Письменники самі собі створять сприятливі умови. Вони не можуть не писати, інакше це не письменники.

 

– А чи не здається вам, що з радянських часів мало що змінилося – просто ідеологічна диктатура змінилася фінансовою?

Знаєте, якщо людина ніяк не залежить від того, як продаються її книжки, – це теж неправильно.

 

– Хто, на вашу думку, вирішує, чого вартий літературний твір – фахівці-аналітики чи все-таки читачі?

Передусім читачі. Однак такі поняття, як «книга – товар» і «книга – духовний продукт» існують паралельно. І тому дуже важко раз і назавжди розставити пріоритети. Але в будь-якому разі книжка має коштувати стільки, щоб її купували.

– Вважається, що кожен журналіст – це письменник, який не відбувся і мріє написати книжку…

Ну, якщо це і станеться, то це будуть спогади! (Сміється.)

 

– У вас є улюблений письменник?

Я всіляко уникаю цього питання у своїх програмах! Я люблю всю сучасну українську літературу, сам факт її існування. І мені дуже приємно знати думку західноєвропейських літературознавців, які вважають, що феномен сучасної української літератури все ж таки треба досліджувати, бо такого дивного явища у світі більше немає.

 

– До речі, про порівняльне літературознавство. Деякі митці за північним кордоном свято переконані, буцімто їхня література передова, а те, що відбувається в нас, – якесь відстале, провінційне, убоге…

Ну, що тут скажеш – кожна жаба своє болото хвалить! Утім, якщо подивитися об’єктивно, то наших письменників, скажімо, в Польщі багато перекладають і видають, на відміну від їхніх російських колег… Та й у самій Росії переклали «Солодку Дарусю» Марії Матіос – а це великий прорив. Нам нема чого соромитися: наша література цікава, та й не тільки нам!

Надія Діброва

  • Михайло

    Часто слухаю програму "Книжковий базар", дуже гарна передача. Дякую автору!

  • Роман

    Марина Фіалко супер ведуча!!! велика їй подяка за Книжковий базар .