Антонен Арто: жорстокість у житті й на сцені

Актор, драматург, режисер, поет, критик, який деякий час обіймав помітне місце в сюрреалістичному колі Андре Бретона, Антонен Арто епатував сучасників свідомо, як і багато інших творців авангарду. Проте його творчі прагнення виходять далеко за межі одноденного скандалу. Його життя було не просто постійним пошуком способу вираження того, що він знав на рівні слів, але й способу змінити європейську культуру. Змусити глядача закричати – таким було гасло створеного Арто «театру жорстокості».

 

Талановитий шизофренік і наркоман

 

Антонен Арто народився 4 вересня 1896 року в Марселі. У п’ятирічному віці він захворів на менінгіт, ускладненням якого стала психічна хвороба, що її пізніше діагностують як шизофренію. Можливо, це й стало причиною беззахисності Арто, максимальної загостреності відчуттів, про яку писав дослідник М. Мамардашвілі: «Так він був влаштований. Це тіло без шкіри, повністю оголене для ударів зовнішнього світу, для будь-яких вражень. (Уявіть собі, весь час жити із зідраною шкірою!) Ось так і жив Арто».

 

Мало кого здивує, що така вразлива людина рано звертається до письма, проте найперші проби Антоненового пера залишилися невідомими – 1914-го року поет знищує свої ранні вірші й щоденникові записи під час важкої депресії, що стала початком одного із загострень хвороби. Як наслідок, більшу частину часу аж до 1920 року він проводить у різних санаторіях. Незважаючи на хворобу, молодого Арто призивають на військову службу, від якої потім звільняють за станом здоров’я. Через нестерпний головний біль 23-річний Антонен починає приймати опіум, залежності від якого йому так ніколи й не вдалося позбутися. Проте через кілька місяців хвороба відступає, і він їде до Парижу, щоб стати професійним літератором.

 

У Парижі Антонен перебуває під наглядом психіатра Едуарда Тулуза, який, крім основного фаху, ще й очолював журнал «Дьомен». Саме в цьому журналі й починає працювати Арто – спочатку як редактор перекладів, а невдовзі як автор. Едуард Тулуз знайомить початківця з О.-М. Люньє-По – представником французького театрального символізму. 17-го лютого 1921-го року Арто вперше виходить на сцену театру Евр, створеного Люньє-По, як актор. Однак невдовзі актор залишає Евр і вступає до трупи Шарля Дюлена. Тут Арто не тільки грає, але й стає сценографом і автором костюмів. Крім того, тут він знайомиться з акторкою Женікою Анастасіу, з якою пов’язані наступні сім років його життя.
Важливим для майбутньої концепції театру Арто стало враження від вистави камбоджійських акторів під час колоніальної виставки в Марселі влітку 1922-го року. З цього часу він захоплюється вивченням східного театру. Актор більше не вписується в трупу Шарля Ділена: граючи в комедії Луїджі Пірандело роль члена ради директорів, він виходить на сцену у гримі класичного китайського театру, що абсолютно суперечить задумові режисера й руйнує стилістичну цілісність п’єси. Це врешті-решт призводить до того, що у квітні 1923-го року він пориває з Дюленом і поступово зближується з сюрреалістами. З осені наступного року Арто стає одним з теоретиків сюрреалізму, помічником Бретона, а вже 1925-го ставить п’єсу Луї Арагона «До стінки».

 

У 20-х роках Арто заявляє про себе як про поета: виходить його перша книжка «Небесний трік-трак», крім того, він намагається опублікувати свої вірші у відомому часописі «Нувель Ревю Франсез». Видавець Жак Рів’єр відмовляється їх друкувати через недосконалість. Проте поет не здається, натомість він листується з видавцем, намагаючись довести йому, що автентичне, хоча й недосконале, має право на існування, і врешті-решт домагається друку, проте не віршів, а самого цього листування.

 

Змусити глядача закричати!

 

Новим етапом у творчих пошуках Антонена Арто стає театр «Альфред Жаррі». Поява першого маніфесту цього театру стає приводом для розриву з Бретоном і сюрреалістами. Тут уже передчувається відома ідея «театру жорстокості», або крюотичного театру: «Ми розігруємо власне життя в спектаклі, що йде на сцені… Глядач, який приходить до нас, має знати, що на нього чекає справжня операція, небезпечна не тільки для його розуму, але й для його почуттів і плоті. Глядач має бути переконаний, що ми змусимо його закричати». Такий ефект мав би бути, звісно, наслідком не побутової жорстокості, а тотального впливу на всі відчуття глядача, вистава мала би бути не відображенням подій, але самою Подією, виявленням глибинної сутності життя. Фактично Арто хотів повернути театру прадавній сенс релігійного дійства, міфологію, у якій розчиняється особистість, катарсис, який змінює свідомість глядача.

 

Театр «Альфред Жаррі» не мав постійного приміщення, його вистави були збитковими частково через те, що ідеї Арто не могла осягнути більшість його сучасників, а частково – тому, що самі ці ідеї митець не міг адекватно втілити за браком коштів. Значно більшу популярність приносить Арто робота в кінематографі. 1924-го року він знімається у фільмі Рене Клера «Антракт», наступного року – у «Грильєзі» Марселя Вандея, до найвизначніших кінематографічних ролей актора належать роль Марата в «Наполеоні», Абеля Ганса й монаха у фільмі Карла Теодора Дреєра «Страсті Жанни д’Арк». Відома також робота Арто як кіносценариста: фільм «Мушля і священик» за його сценарієм вважається першим сюрреалістичним фільмом. Сам автор сценарію лишився незадоволеним цим фільмом через те, що його не допустили до монтажу, крім того, він поступово усвідомлює, що кінематограф не може допомогти йому досягти тотального впливу на глядача.

 

Після закриття театру «Альфред Жаррі» ідея тотального впливу поступово остаточно перетворюється на теорію крюотичного театру. 1-го жовтня 1932 року в «Нувель Ревю Франсез» було опубліковано маніфест «Театр Жорстокості». Арто прагне особисто долучитися до архаїчних ритуалів і їде з цією метою до Південної Америки, в гірську місцевість С’єрра Тараумара, де бере участь ув індіанському ритуалі, заснованому на зміненому стані свідомості, що виникає під впливом галюциногену – екстракту пейота – кактуса, що росте в цій місцевості. Пізніше Антонен стверджував, що осягнув тоді сенс життя.

 

Над гніздом зозулі

 

Проте після повернення до Парижу стан здоров’я Арто погіршується. Намагаючись позбутися наркотичної залежності, він проходить кілька курсів лікування. У той час Арто хоче одружитися із Сесіль Шрамм – молодою бельгійкою, з якою він познайомився перед поїздкою в Америку. Ця остання спроба вписатися в суспільство закінчується невдачею: під час власної лекції в Брюсселі (Арто приїжджає сюди, щоб познайомитися з батьками дівчини), Антонен спричиняє скандал, і Шрамми відмовляються віддати за нього дочку. Після невдалих оглядин Арто їде до Ірландії, у нього з’являється інтерес до християнської культури, який переростає в одержимість. Звідти він пише Бретону і Жанові Полану листи  з проханням про матеріальну допомогу, стверджуючи, що він і є Ісус Христос, який повинен врятувати людство від війни. До всього, у хворого театрала розвинулася манія переслідування, від чого Арто став агресивно поводитися. А тому, щойно він повернувся з Ірландії, його було госпіталізовано як небезпечного божевільного.

 

Подальші спроби творчості Арто – переважно листи друзям, і хоча його виписали з лікарні навесні 1946-го року, Антоненові так і не вдалося повернутися до нормального життя. Остання спроба виступити перед публікою в січні 1947-го року закінчилася провалом: поет розгубився, злякався глядачів і власного голосу, й замість того, щоб читати поеми, почав докладно описувати сеанс електрошокової терапії.

 

Помер Антонен Арто від раку 4 березня 1948-го року, останні кілька місяців він не обмежував вживання наркотиків, намагаючись заглушити біль. Хоча спроба втілення концепції «театру жорстокості» не була та швидше за все й не могла бути успішно втілена, вона все ж залишилася чи не найбільш адекватною спробою тотального оновлення європейської культури, звільнення її від механістичності й умовності. Однак для більшості ця спроба лишилася всього-на-всього незрозумілими витівками божевільного.

 

 

 

Анастасія Одинцова