ГАНС-КРІСТІАН АНДЕРСЕН: ПОТВОРНИЙ ГЕНІЙ, ЩО БОЯВСЯ ЖІНОК І НЕ ЛЮБИВ ДІТЕЙ

Уже двісті років живе серед нас Ганс-Крістіан Андерсен. Нехай ми не знайомі з ним особисто, але всі знаємо, що він — казкар № 1, здатний побачити диво навіть у іржавій штопальній голці. Він дав життя багатьом невмирущим казковим героям (які є його єдиними нащадками), забезпечивши собі безсмертя в нашій пам’яті.

 

ПОХМУРИЙ КАЗКАР

 

Народився Ганс-Христіан 2 квітня 1805 року майже у могилі — на ліжко, власноруч змайстроване батьком, пішов дерев’яний поміст, на якому незадовго до того стояла під час жалобної церемонії домовина з останками графа Грампе. Так почалася казка його життя — довга дуалістична чарівно-похмура казка з летальним кінцем 8 серпня 1875 року. Сам Андерсен визнавав: «Я заплатив за казки велику, непомірну ціну. Відмовився заради них від особистого щастя і пропустив той час, коли уява мала б поступитися місцем дійсності». Вона так і не поступилася…

 


Все життя Андерсен намагався балансувати на межі двох світів — свого внутрішнього та так званого реального. Не треба бути психоаналітиком, щоб, прочитавши будь-яку казку Андерсена, зрозуміти: автор мав серйозні психічні проблеми. Андерсенівські казки щедро населено різноманітними чудовиськами і потворками, похмурі молитви і жалобний марш лунають майже у кожному творі. Із 156 казок 56 закінчуються смертю головних героїв. Проте не варто забувати, що наш, перекладений, Андерсен суттєво відрізняється від Андерсена оригінального, у творчості якого дивним чином сплавилися глибокі данські фольклорні традиції, не зовсім лютеранське християнство (ретельно вирізане при перекладі радянською цензурою) та вищезгадані психічні проблеми.

 

 

Вся ця гримуча суміш заломлюється через призму потужного і самобутнього таланту — і маємо літературний спадок, який ще за життя автора видавався у Німеччині тридцятьма вісьма томами! Адже власне казки Андерсен почав писати вже у зрілому віці, а до того встиг завоювати славу чудового ліричного поета (багато колискових на його слова стали народними), драматурга (більш як 20 його п’єс поповнили світову скарбницю), врешті-решт, талановитого прозаїка (його сатиричними оповіданнями, книгами вражень від подорожей, психологічними романами зачитувалося не одне покоління європейських читачів).

 

 

 

ДИТЯЧІ КОМПЛЕКСИ АНДЕРСЕНА

 

 

Андерсен всіляко відхрещувався від перспективи ввійти в історію в якості дитячого письменника. Багато дослідників звертало увагу на те, що й у своїх творах Андерсен розправляється з дітьми досить безжально: «дівчинка, що наступила на хліб», опиняється в пеклі, ще одній дівчинці справедлива сокирка відрубує ніжки, інша дівчинка замерзає, щасливо усміхаючись, лелеки карають шестирічного хлопчика, який насміхався з них, приносячи йому мертвого братика…

 

 

Коли до письменника, що уже лежав на смертному одрі, прийшов скульптор з ескізом майбутнього пам’ятника, яким Копенгаген збирався увіковічнити «короля казки», Андерсен обурився: «Ви хочете, щоб я читав казки в оточенні дітей, котрі виснуть на моїх плечах і колінах? Та я й слова не вимовлю в такій обстановці!» Скульптор був шокований, але дітей прибрав. Андерсен все життя намагався вдавати дорослого, тому його дратували діти, які з притаманною їм правдивістю (описаною ним хоч би в «Новому одязі короля») бачили у ньому одного з них. За свідченням очевидців, якось один критик довго лаяв творчість Андерсена у вишуканому товаристві; коли він замовк, дочка господарів подала йому книжку і простодушно зауважила: «Тут є літера «і», ви ще її не вилаяли…» Гнітючі дитячі спогади Андерсена — смерть батька (єдиний його спадок — прізвище з плебейським закінченням «сен»); учительські лупцювання лінійкою по руках (причому абсолютно без результатно: до самої смерті Адерсен писав із помилками); збиткування дітей з незугарного фантазера — наклали відбиток на всю його творчість. Дуже часто антураж для описуваних письменником моторошних подій складає майже вульгарна кількість шовків, перлів та інших коштовностей. Автор немовби намагався компенсувати цим злиденність свого дитинства.

 

 

СТРАХИ І ФОБІЇ

 

 

Коли хтось розповів маленькому Гансу-Христіану, що з іншого боку земної кулі живуть китайці, які можуть проколупати підземний хід просто під млин, де хлопчик любив сидіти і мріяти, майбутній письменник із жахом уявляв собі, як по вулицях рідного містечка бігають китайці в атласних халатах, гаптованих драконами… Хоча батько багато зробив для виховання Ганса-Христіана глибоко віруючою людиною, різні, здавалося б, надумані страхи переслідували його все життя. «Пам’ятаю подію, що сталася, коли мені минуло шість років, — згадував письменник, — появу комети у 1811 році. Матуся сказала мені, що комета зіштовхнеться з землею і розіб’є її вщент або станеться якась інша жахлива річ. Я прислухався до всіх чуток навколо, і забобонність пустила в мені такі ж глибокі і міцні корені, як і справжня віра».

 

 

Неймовірно, з якою наполегливістю Андерсен сповнював нещастями й страхами казку свого життя. Він боявся бути вбитим заздрісниками, отруєним (через можливість захворіти на трихінельоз не вживав свинини), пограбованим, божевільним, похованим заживо (лягаючи спати, клав біля ліжка цидулку: «Насправді я живий»), боявся собак, втрати паспорта, смерті в воді і вогні (навіть постійно возив із собою мотузок, щоб у разі пожежі врятуватися через вікно), переживав, що неправильно надписав і заклеїв конверт або переплатив за книгу чи квиток… У його «історії хвороби» були також агорафобія — патологічний страх перед відкритим простором (в останні роки Андерсен майже не виходив з дому) та люта іпохондрія. Усе життя письменник потерпав від зубного болю (подейнавіть вставні зуби), причому пов’язував свій творчий потенціал із кількістю зубів у власному роті (слід зазначити, що коли у Андерсена випав останній зуб, це дійсно поставило крапку у творчій біографії письменника. «Чарівні історії більше не приходять до мене. Я залишився зовсім сам», — занотував він у щоденнику, де описував найменші коливання самопочуття і приступи болю. Показово, що його остання казка — «Тітонька зубний біль»).

 

Чи не найбільших страждань завдавала Андерсенові його, м’яко кажучи, своєрідна зовнішність — через непропорційні риси обличчя та величезні вуха сучасники називали його «наш орангутанг». І хоча фізична непривабливість у поєднанні зі своєрідним меланхолійним шармом дуже зворушувала дам, ще один страх — бути спокушеним — гнав його від жінок. Андерсен панічно боявся всього земного: «Краще вигадати кохання, ніж пережити його», — вважав він. Не дивно, що в його творах закохані, як правило, помирають разом у день весілля або розлучаються не менш смертельно-поетично.

 


Життя казкаря здавалося зовні щасливим. З тридцяти років Андерсен живе виключно на літературні заробітки і стипендії (у похилому віці він одержував тисячу риксдалерів на рік лише від держави), дружить із видатними письменниками і композиторами (серед яких Бальзак, Готьє, Гюго, Дюма, Ламартін, Гейне), відвідує чи не всіх європейських монархів, і скрізь його приймають з відкритими обіймами… Але в той же час він постійно скаржиться на життя і настільки переконливо вірить у свою нещасність, що інші мимоволі теж починають у неї вірити. Незадовго до смерті казкаря американські діти зібрали й вислали двісті риксдалерів для «бідолахи»…

 

 

Нехай біографи пишуть, що смерть, не раз оспівана Андерсеном, забрала його після довгої виснажливої хвороби. Насправді він помер від передозування страху бути щасливим — найголовнішого страху, який потихеньку отруював усе його життя.

 

 


Надія Діброва

  • казкар

    Андерсен дрочив!!!!!!!

  • Божевільний Андерсен…. Нікого не любив, всього боявся. Прагнув визнання як автор, але сам не цінував своїх казок. Найменше, певно, хотів він увійти в історію як казкар. Але саме таким ми його знаємо. Справді, ніхто не знає, що йому приготовлено!

    Чи можна бути казкарем і не любити життя? не любити дітей? Може то все не Андерсен писав?