Льюїс Керрол – людина-оркестр

Консервативна Англія славиться своїми диваками. Ці диваки іноді пишуть геніальні книги. Чи читали ви «Алісу в Країні Див»? Риторичне запитання. Якщо претендуєте на звання бодай трохи ерудованої людини, то читали (або мультик дивилися, або принаймні знаєте, хто така Аліса і як вона впала до кролячої нори). Якщо ж ви відвідали Країну Див не лише, так би мовити, у рамках туристичної екскурсії, а серйозно цікавилися її звичаями (тверезо мислячі люди називають це темою, ідеєю, історією написання тощо), то зможете багато цікавого розповісти своїм менш ерудованим друзям.

 

Наприклад, що Божевільний Капелюшник потерпав від професійної психічної хвороби капелюшників, які використовували ртутні препарати для виготовлення фетру (так у середньовічних хроніках написано)… Кажуть, «божевілля капелюшників» передається через багато поколінь. «Аліса в Країні Див» точно пройшла вже через багато поколінь, ведучи за руку свого літературного батька – Льюїса Керола. Набагато менш відомого, ніж вона, проте не менш дивовижного…

 
 

Чарльз Лютвідж Доджсон = Льюїс Керрол?

 

Узагалі-то син приходського священика із села Дерсбері у графстві Чешир Чарльза Доджсона та Френсіс Джейн Лютвідж був названий відразу двома іменами: Чарльз (на честь батька) та Лютвідж (на честь матері). Здібний, але надзвичайно сором’язливий попович, який потерпав від різних дефектів мовлення, після закінчення школи вступив у Оксфордський університет і присвятив себе математиці. Закінчивши курс, одержав запрошення від математичної професури у коледжі Христової церкви. За давньою традицією цього закладу майбутньому викладачеві висунули умову: прийняти сан священика і дати обітницю безшлюбності. Містер Доджсон не вагаючись відмовився від любовних утіх на користь математики. Втім, хоч у нього не було жінок, зате не бракувало книжок про них  – дамських романів, книг із серії «Краса», брошур про права жінок у шлюбі…

 

 Почавши на дозвіллі складати вірші, містер Доджсон вигадав собі оригінальний псевдонім: переклав свої імена на латину (вийшло Каролюс Людовікус), а потім поміняв місцями і переклав назад. Врешті-решт вийшло Льюїс Керрол. А коли хтось зі студентів намагався висловити нудязі-професорові своє здивування від того, що він написав такий шедевр, як «Аліса в Країні Чудес», то професор завжди незворушно відповідав: «Хіба ви не бачите – тут написано, що її автор – Льюїс Керрол. А моє прізвище Доджсон».

 

Сила мистецтва

 

Талановита людина талановита в усьому… чи майже в усьому. Принаймні Льюїс Керрол був цілком різнобічно розвинутим джентльменом.

 

Із дагеротипією (так спочатку називалося фотографування) містер Доджсон познайомився 1856 року на виставці у Лондоні. Цей новий вид мистецтва приваблював багатьох мрійників своїми фантастичними можливостями. Через два роки заняття фотографією містер Доджсон дебютує на щорічній столичній виставці. Ще за життя його удостоїли звання другого фотографа. А у справі увіковічнення на плівці дітей (особливо у жанрі «ню») він просто не мав рівних!

 

А його захоплення театром! Дитячі вистави, водевілі, класичні трагедії, фарси – містер Доджсон дивився на все з нечуваною жадібністю. Аби більше містики, фантастики, загадковості… Після спектаклів вдячний глядач (що і сам грішив драматургією) постійно топтався за лаштунками, спілкувався з акторами. Але якщо хтось із акторів дозволяв у його присутності дотеп на адресу Бога, святенник детально нотував сказане у записничок, щоб потім надіслати гнівного листа і назавжди порвати стосунки…

 

 

«Я люблю Аліс»

 

Історія Країни Чудес почалася 4 липня 1862 року, коли великі приятельки містера Доджсона, діти декана Ліддела  – Едіт, Лоріна та Аліса, – почали вимагати, як завжди: «Казку! Містере Доджсон, розкажіть нам казку!» І Льюїс Керрол почав фантазувати… Потім він усе записав у товстий зошит і подарував головній своїй музі – Алісі Ліддел. До речі, серед його улюблених юних фотомоделей чільне місце належить також їй.

 

 Дорогу до Задзеркалля також було знайдено нематематичним шляхом. 1868 року Льюїс Керрол познайомився зі своєю далекою родичкою – Алісою Рейкс. «Отже, ти теж Аліса? Я дуже люблю Аліс! Хочеш подивитися на щось дуже дивне?» Він узяв дівчинку за руку і підвів до великого дзеркала. «Скажи мені, – сказав Льюїс Керрол, подаючи їй апельсин, – у якій руці ти тримаєш плід?» «У правій», – відповіла дівчинка. «А тепер підійди до дзеркала і скажи, у якій руці тримає апельсин дівчинка в дзеркалі?»  – «У лівій!»  – «Правильно. Як ти це поясниш?» – «Якби я стояла по той бік дзеркала, то, напевне, теж би тримала апельсин у правій руці?» – «Молодець! Краще мені ніхто не відповідав!»

 

Педофілія? Тонше…

 

Звичайно, стосунки Льюїса Керрола з дітьми не обмежувалися написанням дотепного підручника з логіки та праці про те, як слід писати листи. «Я люблю всіх дітей, крім хлопчиків», – сказав якось він. Активістки феміністичного руху суворо засуджували йогозамилування незрілою дівочою красою (хоча б і на світлинах) і навіть розгорнули кампанію з позбавлення «педофіла» сану. Проте хіба можна  – навіть у пуританській Англії – покарати людину за її мрії, навіть висловлені уголос? Адже далі мрій справа ніколи не заходила… «Окрема подяка за локон вашого волосся, – писав Льюїс Керрол одній десятирічній приятельці.  – Я цілував його безліч разів, жадаючи поцілувати вас. Адже пасмо волосся все-таки краще ніж нічого…»

 

 «Схильності порочного сер­ця» терзали його все життя. Навіть у передмові до однієї наукової праці містер Доджсон писав: «Роздуми про математику допомагають уберегти розум від нечестивих помислів, які оскверняють уяву своєю гидотною присутністю». «Хвора» уява гнала його до химерних світів Країни Чудес та Задзеркалля. Але тонка душевна організація все-таки не привела Льюїса Керрола до розпусти.

 

Один «керролознавець» пи­сав: «У його душі грав оркестр, музиканти якого ледве чули один одного… Один виконував партію сухаря‑математика, другий  – вченого-священика, третій – письменника-вигадника, четвертий  – консерватора і жононенависника, п’ятий  – талановитого фотографа (…). Диригент цього химерного ансамблю доклав багато зусиль, щоб дізнатися, де ж пролягають кордони цього дивного світу. Судячи з усього, для того, щоб не дозволити собі ці кордони переступити».

 

 

Можливо, Чарльз Лютвідж Доджсон і помер у січні 1898 року у Гілфорді в будинку своїх сестер. Можливо, його брати дійсно не знали, що робити з купою паперів, що залишилася після смерті їхнього геніального божевільного брата, і просто звалили всю макулатуру в одну купу й спалили, заперечивши знамениту тезу «рукописи не горять»… Зате Льюїс Керрол назавжди залишився у Країні Чудес. І всі охочі при нагоді можуть його там відвідати…

Надія Діброва

  • Певно, усі талановиті люди божевільні…

    Від генальності до божевілля – один крок.

    А може й кроку немає; достатньо стати по інший бік дзеркала і ось перед нами постає інша особистість.

    Можливо саме тому автори часто називають себе псевонімом, наче підкреслюючи, що це вже їх інший людський вимір, інше обличчя, творче. Поміркуйте, може це пояснює причину роздвоєння особистості.