Звикаючи до божевілля

Ольга Лілік. Спогад. – Львів: Кальварія, 2010. – 120 с.

Кожен із нас по-своєму божевільний.

Кожен іноді бачить сни, які щось означають.

Кожен час від часу згадує своє дитинство, от тільки не у всіх воно було щасливим.

Повість «Спогад» молодої української письменниці Ольги Лілік – це розповідь про трохи дивакуватих юнаків і дівчат.

Головна героїня книги – Мишеня, яку через нестачу батьківського тепла постійно переслідують спогади та сумніви, переповнюючи настільки, «що можна втопитись». Міха, що любить «відходження» – мандрівки в невідь у пошуках «оболонки втраченої сестри» – і вірить у янголів. Дві найкращі подруги – Мавка та Жердина, – які водночас трохи схожі й дуже різні – і при цьому поєднані божевіллям. Усі вони вважають, що знаходяться «поза дужками». Життя цих «ображених» долею людей дивним чином переплітається, вони допомагають одне одному подолати важкі моменти, діляться своїми переживаннями та своєю дивакуватістю і тільки разом здатні пізнати щастя.

Ця повість дає поштовх для роздумів: про саме життя, про вплив батьків на дітей, про дружбу та любов, зрештою, про божевілля. Вона ховає в собі безліч художніх образів, а також своєрідну теорію про «зовнішнє» і «внутрішнє» єство всього, що нас оточує. Особливо вражає світосприйняття головної героїні – Мишеняти; її міркування – наче ліричні відступи, наповнені емоційними сплесками, почуттями, зізнаннями. Вони допомагають пірнути з головою у життя дівчини, пройнятися її душевним станом, дають змогу відокремити реальність від сну та спогадів. «Пам’ять втомлюється часто, особливо ввечері, адже саме тоді приходить час відпочинку», – говорить Мишеня. Але як можна відпочити, коли тиша регоче в обидва вуха, а надокучливі думки рояться в голові, як бджоли; коли здається, що життя вже втрачене і немає людей, які б чекали на тебе. Пам’ять не може відпочити – і коли вона переповнена, ти й справді божеволієш…

Фрагментарність тексту додає повісті непередбачуваності, хаосу. Крім того, цікавим елементом книги є заперечне «НЕ», яке насправді має інше – протилежне значення. Час від часу авторка використовує його у відповідних місцях. І тоді ненадійне перетворюється в надійне, а неможливе – в можливе.

Герої втрачають близьких людей, не можуть заснути без полину, роблять картини з відбитків рук і ніг, відчайдушно волають уночі на лавці, палять сірники, мріють, що в них виростуть крила, запам’ятовують апельсиновий запах шампуню, ріжуть коліна, звикають до сигарет і кави, їдять вишні з кісточками, чекаючи, коли всередині виросте дерево, смокчуть барбариски, збирають спогади… Та серед усього цього врешті-решт наступає момент, коли, щоб жити далі, треба відпустити минуле, взяти за руку майбутнє і йти разом із ним уперед, звикаючи до його маленьких кроків.

Книга Ольги Лілік написана для молоді, для тих, хто вважає себе неординарними особистостями. На яскравих прикладах героїв читач може зрозуміти своє особисте божевілля і впевнитись у тому, що й з дивацтвами можна мати повноцінне життя.

Олександра Левицька