Нічого, крім особистого

Настя Байдаченко. Нічого особистого. – К.: Факт, 2010. – 160 с.

Нечасто трапляється у наській літературі так, щоб і ситуація, змальована в книжці, була добре всім відома з якихось інших, візуальних сюжетів, і герої з персонажами були ходульні та багатофункціональні, а проте починаєш читати, і дійство затягує, а інтрига вже не видається знайомою до телевізійних корчів. Це саме стосується повісті «Нічого особистого» Насті Байдаченко, авторка якої недаремно зазначає, що «в книзі все правда, звичайно, крім вигадки».

Отже, гірка правда цієї оповіді в тому, що самотні жінки шукають розради не в родині чи в церкві (що, звісно, не для нашого часу чеснота), а в роботі – з усіма наслідками, що витікають з цієї ситуації: побутовим алкоголізмом, випадковим сексом і, звичайно, нервовими стресами. Власне, через психічну неврівноваженість четверо героїнь повісті й потрапляють до загадкової неврологічної клініки, розташованої у глухих карпатських горах. Мобільні телефони тут не беруть, а з телеканалів лише Інтер та УТ-1. Ідеальне, як бачимо, місце для фільму жахів, а також для створення автором зручного оповідного контексту, коли героїв загнано до замкнутого простору, наче піддослідних тваринок, і саме час для психотерапевтичної герменевтики, чи пак розкриття-тлумачення причин і наслідків їхнього щоденного офісного життя-буття. При цьому наслідки, у принципі, усім відомі, а ось з оповідань-епізодів про причини й складається ця «терапевтична» повість, що нагадує радше історію хвороб, записану в медичному журналі ескулапом-збоченцем. Уявіть собі на хвильку чотирьох молодих жіночок у лабетах загадкового професора-невропатолога, схожого чи то на Лектора Ганнібала з «Мовчання ягнят» Харріса Томаса, а чи на цинічного добрячка Джека Ніколсона у ролі Диявола в «Іствудських відьмах». Уявили? А тепер розслабтеся, тому що чотири осатанілі від стресів панночки дадуть фору будь-якому з місцевих маніяків, нехай навіть ті з’являються з їхніх власних фантазій. І не дивно, що повість «Нічого особистого» Насті Байдаченко порівнюють із романом «Диявол носить Prada» Лорен Вайсбергер. «У світі, де панують нові архетипи сексуальних жінок великого міста чи відчайдушних домогосподарок, давня типологія та старий Фройд не працюють», – значить щодо героїнь вищезгаданий професор.

Таким чином, усі чотири панянки, а саме – топ-менеджер Анна Новицька, сценаристка серіалів і графоманка Віка Каретко, ведуча шоу-новин Єва Герт і стратегічний консультант Стефанія Мороз – живуть на цих сторінках, наче списані з наших подруг і знайомих. Усі вони дотепно й цікаво розповідають нам рецепти стандартних шляхів у бізнесі різних напрямків і ґатунків: від телебачення до маркетингу, але найцікавіша з оповідачок, звичайно ж та з них, що плете словеса про життя в літературі. Вона – це Віка Каретко, яка цілком справедливо вважає, що «у нашій літературі вже років із п’ятнадцять панували королева та архієпископ» (в яких легко розпізнати Забужко з Андруховичем), і якій переважна більшість книжок сучукрліту видається або «розтягнутою нудною маячнею», або «подобою біографій авторів у формі романів», і тому вона, аби не писати, як всі, оцю саму «нормальну глюконуту маячню», видає на гора романи про Середньовіччя. Дістається на горіхи як «дев’яностикам», так і «двотисячникам», оскільки в героїні повісті «таке враження, що люди відразу готуються до шкільного підручника з української літератури», а також деяким нашим критиками, схованим за прозорими псевдонімами і зокрема журналові культурного наступу «ЧаВо», який не дуже приховує свого прототипу в подобі журналу «ШО».

Що ж до кокетливої назви «Нічого особистого», то в її контексті повірити в щирість авторської зневаги до своїх героїнь на кшталт консультанта з реклами Стефи Мороз, а чи графоманки Віки Каретки, яка пише середньовічні романи, чесно кажучи, важкувато. Звісно, перед нами не готичний роман, а «виробнича» повість, але так само не без біографічного флеру. Тим паче, коли з анотації до книжки Насті Байдаченко дізнаєшся, що авторка працює рекламістом і захоплюється дослідженням Столітньої війни та культурою пізньої готики. Не будемо наполягати, але в колективний образ авторських життєвих втілень та художніх реінкарнацій віриться набагато легше. І це не дивно, адже тільки особисте може зацікавити читача так, як вільно буде захопитися йому «безособовою» прозою Насті Байдаченко.

Ігор Бондар-Терещенко