Апологія футболу

Письменники про футбол. Літературна збірна України / укл. С. Жадан. – Х. : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 320 с.

Колись поет Микола Холодний написав: «Сьогодні вмирає нація, / а світ очманів на футболі». Футбол нині став одним із символів репрезентації України у зовнішньому світі: далеко не всі в Європі та Америці знають про Шевченка Тараса, проте про Шевченка Андрія чули багато. Футбол пропагують у школах, у футбол грають політики та естрадні співаки. Одне слово, український світ таки очманів на футболі.

У контексті цієї ейфорії харківський «Клуб Сімейного Дозвілля» видав накладом аж 10 000 примірників антологію одинадцяти літературних форвардів України «Письменники про футбол». Літературну футбольну команду представляють Юрій Андрухович, Андрій Бондар, Юрій Винничук, Сергій Жадан (упорядник), Макс Кідрук, Андрій Кокотюха, Олег Коцарев, Володимир Сергієнко, Сашко Ушкалов, Фоззі, Артем Чех. Звичайно, кожна Антологія – явище суб’єктивне, пов’язане зі смаковими преференціями укладачів. У книжці зібрано авторів різних поколінь і жанрів. Переважно все-таки маємо футбольну команду з молодшої генерації, що й природно: зоряний час для футболістів – вік від 18 до 25 років. Проте чи збігається у віковому плані зоряний час футболістів і письменників? Можливо, не менш цікавими були б і оповідки про футбол тих, кого сьогодні можна було б зарахувати до когорти тренерів: Василя Шкляра, Віктора Неборака, Юрія Щербака, Степана Процюка, Олександра Ірванця. Антологія «Письменники про футбол», як на мене, видається «різноваговою», а тому розхристаною, не всі автори подали письменницьку рефлексію власне про футбол. Під цією «рефлексію» маю на увазі оповідку, а не філософські міркування «на тему». Звернімося до кількох історій.

Має чудову спортивну форму голкіпер Юрій Андрухович. Його «Гра з випадковими числами» відкриває Антологію. Це історія про радянський футбол, про період найвищого злету київського «Динамо», про Олега Базилевича й Валерія Лобановського. Оповідка за стилем нагадує «Таємницю». Тут усе в міру: і драматизм, і іронічність, і наявність внутрішніх мікросюжетів. У центрі уваги – геній-математик від футболу Валерій Лобановський, який зміг вивести «Динамо» на найвищий футбольний рівень, позаяк «Динамо» стало всесоюзною легендою. Але саме з Лобановським після його повернення з Еміратів і поринання у світ коньяку пов’язано і період занепаду українського футболу в часи незалежності.

Після блискучої історії Андруховича маємо філософський есей із філософською назвою «Мій дирдир» Андрія Бондаря. Його історія, як на мене, випадає із загального девізу книжки. Попри жанрову нестандартність, маємо й нестандартність змістову: йдеться про антифутбольні рефлексії. Бондар міркує про тоталітарну природу футболу. «Недоречно говорити про гуманістичний пафос цієї гри… ще більшим перебільшенням було б сказати, що «футбол – це більше, ніж гра». Мій футбол.. ще й великий обман, профанація». А. Бондар описує свій психологічний футбольний досвід, який видається травматичним. Насправді такий погляд на футбол має слушність, а критична рефлексія тільки прикрашає стан загальної ейфорійної апологетики. Проте, на мою думку, це антологія «письменників про футбол», а тому було б цікавіше прочитати художню річ, яка б постулювала такий погляд на  футбольну природу речей, а не філософський, ба й критичний опус.

Ще далі від розуміння футболу «Бутси» Сашка Ушкалова. Оповідка саме по собі цікава, іронічно-реалістично-абсурдна, про «блядську страну», «пінду в холодильнику», «Харькафф», непросту долю хлопців із Уганди, атмосферу гротескової дебільності, цинічності, дегенеративності. «Бутси» – лише мікрообраз, який пов’язує мікросюжетні лінії. Загалом якоїсь цікавинки про футбол годі шукати.

Макс Кідрук по-письменницьки закрутив оригінальну оповідку «Трансфер» із багатозначною підназвою «Історія однієї великої поразки». Хоча історія захоплива, проте видається малоймовірною, в стилі «Не вірю!» за Станіславським. Інтрига базується на зовнішній подібності українця Тьомика та італійського футболіста з австрійсько-хорватської родини Реймондо. Кідрук володіє стилем і, безперечно, має письменницьке обдарування. Він вправно вибудовує сюжет, володіє мовою, проте в історії бракує футбольності, маємо комічно-детективну пригоду з не завжди вмотивованими переходами (наприклад, непереконлива ситуація з «викраданням» Реймондо).

Олег Коцарев написав мелодраматичну сагу «Так роблять усі переможці» – про змагання за серце студентки Аліни викладача університету Сергія Івановича Леоненка та студента Ярослава Бика. Психологічний портрет викладача нагадує персонажів В. Домонтовича або ж героя «Дрозофіли над томом Канта» Дністрового. Дивним чином перемагає команда зморених і знуджених викладачів. А проте, Сергій Іванович таки отримує одкоша від Алінки. Апофеоз оповідки – як Леоненко смакує пивом за літнім столиком. Як на мене, сюжет вельми банальний.

Ламає лінію банальності і забиває останнього м’яча Артем Чех. «Останній нокаут» – історія про колишнього чемпіона (правда, з боксу) Валерія Семеновича Бруханду (навіть бачився з Пеле), який береться за футбольне тренерство шкільної команди. Історія глибокопсихологічна, драматична й адекватна: показано внутрішні змагання з собою тренера, фізичну кволість нинішньої молоді (в них сиплються хребти), людську покинутість, цинізм і жорстокість світу – проте в описі немає штучності. Зрештою, фінал історії трагічний: Бруханда помирає, і ніхто не звертає на це уваги, помирає вже не колишній уславлений чемпіон, а п’яничка-охоронець «Секонд-хенду», забутий усіма… і навіть Часом.

Книжка «Письменники про футбол» різна: калібр якості залежить від внутрішнього психологічного досвіду, тому сумніваюся, що молоді гравці так легко могли б забити літературний гол старшій генерації. Проте антологія на часі, і вона буде цікава тим, хто очманів, чманіє чи тільки збирається чманіти на футболі.

Дмитро Дроздовський

Придбати цю книгу в інтернет-книгарні «ВСІ КНИГИ».