Хвилеподібний рух гармонії

Тетяна Луньова. Рукописи не форматуються: Новели та Акварелі. – Полтава: Harmony Structures, 2010. – 168 с., іл.

Іноді хочеться взяти до рук книгу, яка не потребує повного занурення. Книгу, в якій ти сам можеш обирати – пливти далі в глибину чи виринати з води за ковтком свіжого повітря. Книгу, в якій можна просто віддаватися ритму хвиль, і – крок за кроком, крапля за краплею, сторінка за сторінкою – самому наповнюватися цим дивним хвилюванням, водночас проникаючись відчуттям гармонії.

Книга Тетяни Луньової «Рукописи не форматуються» містить шістнадцять новел, які дійсно подібні до хвиль: одна за одною вони накочують на свідомість читача та одразу ж зникають, залишаючи по собі солоний, а подекуди й гіркуватий присмак, щоправда, не на губах, а десь у глибині душі. Легкі, свіжі, прозорі, а проте бурхливі й наповнені міріадами живих піщинок, ці новелки-хвилі розраховані на читача-інтелектуала, який зуміє розплющити очі, опинившись усередині хвилі, та розгледіти її глибинну сутність. А побачити справді можна багато чого – і новели, й ілюстрації до них містять алюзії на видатні художні та наукові праці, як-от: «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова, «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері, твори Умберто Еко та Фердінанда де Соссюра, картини Ван Гога, Фердінанда Ходлера, Джузеппе Арчімбольдо і навіть винахід дослідника Леона Фуко – легендарний маятник.

Однак перше, що гостро відчувається при читанні новел Тетяни Луньової, це не їх глибина, а те, що вони дуже ліричні й сентиментальні. Тому передусім їх варто читати тим, хто має щиру й відкриту душу, хто вміє пройматися чужим болем та чужою радістю, хто, незважаючи ні на що, любить світ і людей, які в ньому живуть. Щоправда, подекуди дуже важко сказати напевне, що наповнює книгу «Рукописи не форматуються» таким собі меланхолійним смутком. Авторка практично ніде не занурюється у внутрішній світ своїх героїв, не розгортає перед читачами їхніх почуттів. Персонажі новел просто живуть своїм життям – займаються мистецтвом і шукають себе у ньому («Скляна орхідея», «Дім Амалії», «Арчімбольдо»), страждають від нерозділеного або втраченого кохання («Цукерня», «Медуницин мед», «Весільний поїзд»), зустрічають старість і разом з тим стають на межу між життям і смертю («Верес», «Мегаполіс, бджола і квітка», «Березка», «Велика вода»), відкривають перед собою нові простори життя («Павучок Фуко», «До відома відпочивальників»), вірять у добро та прагнуть зробити світ кращим («Чорнобильське янголя»). Однак у всьому цьому є щось більше – певна недомовлена багатозначність образів – як словесних, так і візуальних. І хоча читач не занурюється у світ персонажів, проте кожна новела занурюється в нього, накриває його з головою, примушуючи відчути й усвідомити те, що раніше здавалося недосяжним.

Відтак, хвилювання книги зрештою переростає у гармонію. І в якусь мить читач раптом розуміє: хоча перед ним одночасно бринять і народна казка та пісня, і живопис, і філософія; хоча в новелах, здається, переплітаються різні світи, часи й сфери життя, – усе це звучить гармонійно та злагоджено. І можна чітко побачити кожну найдрібнішу деталь, уловити кожну алюзію і, можливо, не одразу, а проте обов’язково – досягнути найбільшої і найдосконалішої глибини.

Жанна Капшук