Orbis non sufficit («Світу замало»)

 

 

Снайдер Тимоті. Червоний Князь. Таємні життя габсбурзького ерцгерцоґа: монографія / пер. з англ. П. Грицак. К.: Грані-Т, 2011. 296 с.

 

Монографія американського історика, професора Єльського університету Тимоті Снайдера «Червоний Князь» – це оповідь у десяти «кольорових» розділах (кожен розділ має своє «кольорове позначення» від золотого: «Цісарів сон» до помаранчевого: «європейські революції») про Вільгельма фон Габсбурга. На жаль, в українській історіографії цей діяч представлений недостатньо, як і історія Габсбурзької династії, однієї з наймогутніших на європейському субконтиненті, яка через династичні шлюби поширила свою владу в Європі й утримувала її до початку ХХ століття. Стиль монографії Т. Снайдера невимушений, наближений до художньої нарації. Це книжка про історію Габсбургів: імперію, над якою ніколи не заходило сонце. Слова, винесені в назву рецензії, – промовистий напис на медальйоні Філіпа, сина Карла фон Габсбурга.

Монографія постає ретроспекцією важливих історичних сюжетів: переділу кордонів, становлення незалежних держав, «Весни народів», Двох світових війн, боротьби Габсбургів із Османською та Російською імперіями. Попри те, що розділи супроводжують блоки посилань на архівні матеріали та коментарі, жодної наукової важкості в книжці не відчуваєш. Кожен розділ: чи то «Дитинство біля моря», чи то «Орієнтальна Європа», чи то «Життєрадісний Париж» – не просто історична реконструкція життя видатної постаті, але й спроба подати її через квінтесенцію історичної динаміки та трансформаційного руху; у свою чергу, книжка розгортається перед читачем у форматі детективної історії, в якій присутні свої параболи, затемнені сюжети, альтернативні прочитання (у стилі школи «Анналів» та новоістористів).

Для України поява монографії знаменна: сам Вільгельм фон Габсбург витворив для себе ідентичність українця, ставши поборником української незалежності в часи Першої та Другої світових воєн. Снайдер, відступаючи від канонів історичного дискурсу, припускає, що мета Вільгельма таки здійснилася півстоліття після його смерті в 1991 році. Вільгельм попервах прагнув утілити задум батька Штефана: створити Українське Князівство, яке мало б увійти до імперського тіла нової Габсбурзької імперії (разом із Королівством Польським, Австрійським, Богемським та Угорським). Старший брат Штефан плекав у собі польську ідентичність, мріючи об’єднати три частини Польщі: «Якщо Польщі судилося об’єднатися, нехай це станеться під коронною землею Габсбурзької імперії». А молодший Віллі після приїзду в Галичину відкрив для себе дивовижний світ українства. Монографія доводить, що українці існували в західній рецепції як самобутній осередок. Українські дипломати відігравали важливу роль у політичному житті Європи, зокрема Микола Василько (депутат австрійського парламенту на початку ХХ ст., який співпрацював із Вільгельмом в січні-лютому 1918 року, коли вони вели перемовини, що призвели до Хлібного миру), Євген Олесницький, у минулому радник самого Франца-Фердинанда.

Навіть ці мікросюжети важливі, оскільки свідчать про сформованість української етнічної та національної ідентичності, що розбиває вщент тези деяких сьогоднішніх політиків про нестачу української нації як історичного суб’єкта. Вільгельм захоплюється вивченням української мови, що видається йому приємнішою, ніж польська (його мати Марія-Терезія «любила м’які звуки цієї мови, про яку знала, що це українська. Вона нагадувала її рідну італійську…»). Вільгельм розумів, що на наступних виборах українські партії посіли б значно більше місць у парламенті. Габсбурги сприймали українські землі (Галичину і Буковину) як важливий політичний суб’єкт, з яким потрібно рахуватися. В листі до митрополита А. Шептицького Вільгельм пише: «підписання Хлібного миру (між Німеччиною та Габсбурзькою монархією – прим. Д.Д.) було для мене як українця, а я почуваюся українцем, одним із найпрекрасніших днів мого життя». Важливою постає також рецепція українського простору, яку маємо в Т. Снайдера: «У повоєнні десятиліття Львів залишився найбільш гордим з усіх українських міст, навіть за совєтського правління. Нині це найпатріотичніше місто незалежної України, бідної демократичної країни, яка долає численні виклики». Навіть фаховий історик не боїться емоційно-пафосних тез.

Ця книжка вписує українські землі у простір історії Східної Європи модерного часу і визначає для західної гуманітарної думки, яка має туманне уявлення про Україну, складники української ідентичності як ідентичності європейської. Часом навіть думаєш у формах умовного способу: а чи такою була б Україна сьогодні, якби Українське Князівство приєдналося до Габсбургів? Чи таким «червоним» для українців було б ХХ століття? І чи настільки тяжко сьогодні було б розпрощатися з привидами радянського минулого?

Дмитро Дроздовський

Придбати книгу Снайдер Тимоті  «Червоний Князь» в інтернет-магазині ВсіКниги.