Nicolas de Gogol, Ukrainien…

Чухліб Т.В. Козацьке коріння Миколи Гоголя. – К. : Наш час, 2009. – 271 с. – (Сер. «Невідома Україна»)


Микола Гоголь уже давно перетворився на міф, складник великого наративу, частину індустрії культурного виробництва. Довгий час Гоголя позиціонували як одного з двох китів новітньої російської літератури поряд із Пушкіним. Проте сьогодні важливо змістити акценти в гоголезнавстві, що пов’язано не стільки з політичною кон’юнктурою чи новими історичними реаліями (незалежність України і природне бажання витворити свій національний канон, залучивши до нього найвизначніших), скільки з іманентними рисами гоголівського тексту. Якщо для російської культури міфологічно-бароковий, іронічно-дошкульний Гоголь – антипод класицистично-елегантному, аристократично-французькому Пушкіну, то в українській культурі час згадати про біном Гоголь–Шевченко. «Ти смієшся, а я плачу, // Великий мій друже», – ці слова з вірша Шевченка важливі, вони позначають належність Гоголя до української культури, для Шевченка Гоголь був інакшим, але в жодному разі не чужим, про що свідчить звертання «великий мій друже».

Гоголь і Шевченко ішли різними шляхами, але розрізнення двох письменників шляхом протиставлення іронічності й трагедійності також видаватиметься неповним. Трагедія в Шевченка може завершуватись переродженням, воскресінням, натомість комізм Гоголя може досягати нечуваного трагізму, і найвідоміший приклад цього – неможливість завершити «Мертві душі», величезну утопію, яка не мала розв’язання в реальному часі, а вимір понадземний, трансцендентний тільки загострив модус внутрішнього сум’яття, психологічної роздвоєності.

Монографія історика Тараса Чухліба «Козацьке коріння Миколи Гоголя» ставить за мету довести, що гоголівський дискурс аж ніяк не належить російській культурі, що українськість Гоголя не обмежується екзотичністю малоросійського духу з точки зору духу великоросів. Дослідник, відштовхуючись від досліджень О. Лазаревського, В. Модзалевського, Н. Герасименко, М. Крикуна, Ю. Барабаша та ін., прагне довести органічність елементів української художньої свідомості в російськомовному тексті. В такому разі російська мова творів Гоголя аж ніяк не заперечує належності Гоголя до української літератури й культури, стосунки з якими не були одновимірні й однозначні. На жаль, Т. Чухліб чомусь уникає у своїй монографії праць українського гоголезнавця П. Михеда, який започаткував окрему школу з гоголівських студій.

Важливо, що Тарас Чухліб не обмежується лише історичними підходами, звертаючись до аналізу родоводу Гоголя. Родовід представлений такими іменами, як Євстафій (Остап) Гоголь (якого дослідник співвідносить із Остапом, чином Тараса Бульби), Семен (Симон) Лизогуб (соратник гетьмана Данила Апостола, онук Івана Скоропадського), Яків Лизогуб, представники роду Танських (Ганна Василівна Танська, прабаба, дружина Семена Лизогуба) та інші. В роду у Гоголя було багато випускників Києво-Могилянської академії, яка славилась не лише високим рівнем освіти, а й вихованням у своїх спудеях вільнодумства, незалежності поглядів, інтелектуальної культури.

Науковець згадує всі найважливіші сторінки з життєпису Гоголя, пов’язані з Україною, роки його навчання, листи з Петербурга додому, перебування в Києві, коли він мав отримати посаду професора Київського університету)… Наводяться численні фрагменти з листування Гоголя, в яких засвідчується співіснування двох ідентичностей усередині: малоросійської та російської, причому перша аж ніяк не була недорозвиненою модифікацією другої. «Мне хотелось бы пробраться в Малороссию свою…». «Бросьте, в самом деле, кацапию, да поезжайте в гетманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда…». Під час відвідування Києво-Печерської лаври у 1835 р. Микола Гоголь написав своє прізвище на Лаврській дзвіниці. Очевидно, як зазначає Т. Чухліб, «він хотів, щоб хоча б цей напис залишився у рідній Україні. Крім того, зі спогадів очевидців відомо, що письменник довго просиджував на горі біля Андріївської церкви й дивився на Поділ…» (С. 154). Один із найважливіших моментів, що вказує на українськість Гоголя, – той факт, що Гоголь у червні 1845 року, перебуваючи в Карлсбаді, власноруч записав у курортній книзі: «Nicolas de Gogol, Ukrainien…». Все це окреслює інші моделі існування гоголівського дискурсу, в якому вектор російської культури був визначальним, але не настільки, щоб відривати письменника з українського ґрунту. 

Дмитро Дроздовський