Антропологія людини: досвід Польщі

Шацька Барбара. Минуле – пам’ять – міт / пер. А. Герасим. – Чернівці : Книги ХХІ, 2011. – 248 с. 

У житті кожної людини визначальну роль відіграють дві осі: одна має назву час, а друга – простір. Темпоральність і просторовість – дві найважливіші складові сучасної антропологічної моделі як окремої людини, так і всієї нації.

Окреслення людиною свого місця в часі і просторі належить до важливих філософських, соціологічних, психологічних завдань. Ми звикли до фрази, що в людини, яка не має минулого, не буде й майбутнього. З точки зору антропології важить не просто наявність у індивідуальній свідомості чи колективній пам’яті минулого чи майбутнього, а відповідне ставлення до цих категорій. Саме ставлення позначатиме єдність чи роз’єднаність нації, орієнтованість на витворення спільного простору соціокультурного розуміння, окреслення спільних сюжетів історичного розвитку.

Час і простір на тлі колективної пам’яті визначають майбутнє суспільства, оскільки вказують на зони спільного досвіду. Якщо такої спільності немає, якщо суспільні сегменти по-різному ставляться до свого минулого і по-різному визначають для себе географічні кордони, то це призводить до суперечливих процесів, за якими криється соціальна, політична, економічна нестабільність. Бажання нації витворити спільний історичний вектор, сформувати на когнітивному рівні своєрідний національний моноліт (попри, скажімо, внутрішню полікультурність) підштовхує до ще однієї не менш важливої категорії – міту (який може мати певні кореляції також і з утопізмом).

Усі ці виміри сучасної антропології знаходять своє окреслення в монографії польської професорки Барбари Шацької, фахівця з соціології й антропології, яка багато років працює в царині емпіричного вивчення таких складних (і часом спрощених у нефаховому полі) понять, як колективна пам’ять про минуле, роль просторової й часової локалізації у процесах формування національної ідентичності. Дослідження складається з трьох часин: «Історія, колективна пам’ять, міт», «Минуле як вимір часу», «Із досліджень поточної колективної пам’яті».

Монографія Б. Шацької справляє враження ґрунтовного наукового проекту, в якому відображено пошуки польської ідентичності протягом кількох десятиліть. Відчутно соціологічну спрямованість монографії, оскільки переважна більшість поданих результатів має своє обґрунтування: описано соціологічні аналізи, подано підготовлені запитання для респондентів, визначено методологію. Подібні дослідження визначають ціннісні орієнтири нації на сучасному етапі. «В запитанні, яке мало форму трьох незакінчених речень «Польща має…», найбільший відсоток відповідей зібрала категорія «пам’ятки, музеї, власне минуле» (43, 1%), друге – «краєвиди, ріки, озера» (40,0%), підтверджуючи, що час і простір – дві фундаментальні категорії власної країни» (С. 123).

Дослідження професорки Барбари Шацької спроектовані на визначення ставлення польської нації до різних періодів свого минулого. Наприклад, ідеться про те, який період поляки схильні визначати як «золоту добу» власної історії (звернення до міліарного міту) або ж як у сучасних шкільних підручниках подано Польщу, принаймні на осях темпоральності й просторовості; яке ставлення формується в молоді до польських міст і регіонів. Одним із висновків дослідження є те, що сьогодні у «способі бачення минулого увиразнилася індивідуалістична та приватна перспектива, що неможливо не пов’язувати з характером постмодерної культури, в якій замість спільноти чільною вартістю стає індивід» (С. 231). Нині помітне посилення схильності до бачення подій минулого Польщі передовсім як приводів для гордості, а не сорому. Респондентам були поставлені запитання про події, якими поляки могли б пишатися і які викликають відчуття сорому. Більшість «відповідають «ствердно на перше запитання, аніж на друге» (С. 233).

Зрештою, з цього мікроаналізу поступово вимальовується сучасний образ Польщі. Книжка написана з науковою рівновагою, спокійним ґрунтовним аналізом, який не передбачає гучних маніфестацій. Складні антропологічні категорії знаходять виважене пояснення, дослідження далеке від схоплення лише поверхових істин і жонглювання науковими категоріями. Навпаки, ця монографія буде цікава здебільшого для фахівців: соціологів, культурологів, літературознавців (зокрема, компаративістів, які працюють у царині імагології) й соціолінгвістів.

Дмитро Дроздовський