ХХІ століття feat. Козаччина

Карпенко В. М. Пригоди Марка та Харка. Роман-жарт. – К.: Видавець Карпенко В.М., 2010. – 560 с.

Розкривши цю книжку, не сподівайтеся поповнити свої знання з історії Запорізької Січі. Як зазначив сам автор, «тут більше вигадки, ніж у будь-якому підручнику з історії, і менше правди, ніж у будь-якій казці».

Хоч розповідь ведеться і про славетну в нашій національній історії епоху, проте читач може дуже легко впізнати у деяких персонажах своїх родичів, друзів, сусідів, знайомих (випадкових та не дуже) і навіть, чого гріха таїти, деяких не сильно давніх і нинішніх наших державних діячів (звісно, за умови уважного читання). До того ж, мова оповіді – це сучасна мова двадцять першого століття, у якому ми з вами, шановне панство, маємо за честь проживати. Такий хід з погляду професійного літературознавця – цілковита ахінея, проте ми ж з вами знаємо, що, по-перше, за жанром цей твір роман-жарт, а по-друге, так навіть читати цікавіше і веселіше.

На гірке розчарування некромантів та інших любителів крові, не дивлячись на всі синці, вибиті зуби, роз’юшені носи, у книжці жодного трупа! Автор жаліє навіть пустотливих чортенят Куця і Пуця та всім остогидлого Охріма Верещинського, амбіційного і хитрого кар’єриста, чий образ цілком доречно доповнює колоритну і загалом позитивну героїчну картину. Загалом, кожен його герой – не «дурилка картонна», а жива людина зі своїми білими і не дуже сторонами. Навіть такі позитивні головні герої козаки-побратими Марко та Харко припускаються помилок, проте розуміють це і доволі скоро виправляють становище. Не можу залишити поза увагою й образ пересічного українського невільника-заробітчанина, який лопатою перекопує бусурманський Перекоп під кавуни, заробляючи таким чином «на рахунок у флорентійському банку» та дочці на щорічні курорти. Впізнали?;-) Ось такі ми…

Окремо хотілося б відзначити образ Кошового Отамана. Складається враження, що сей персонаж, якщо говорити сучасною мовою, вибрав не ту професію, оскільки малювати в нього виходить краще, ніж воювати. Втім, він, якби міг, то воював би пензлями і фарбами замість шабель і гармат, виконуючи при цьому свій громадянський обов’язок. Але людина мистецтва разом з тим не позбавлена поваги очолюваного нею козацького товариства. Чого тільки варта сцена, коли козаки терпляче кілька днів підряд позують своєму Кошовому у чайках для картини «Відхід», щоб зобразити той же таки відхід на Стамбул славного Війська Запорізького. Чи сцена, коли Марко та Харко рятують від пожежі його полотна. Але разом з тим, не дивлячись на талант, логіку і в деякій мірі лідерські задатки, в глибині душі ця вся війна потрібна Кошовому, як, вибачте, фен Юркові Журавлю. Герой просто терпляче несе на собі ношу Кошового Війська Запорізького. Словом, цілком типова ситуація в нашому суспільстві: життєве заняття вибирається в основному за двома принципами – «модно» і «так батьки сказали».

Наостанок дозволю собі повторити одну з настанов автора щодо експлуатації цього твору: «читаючи цю книжку пізнього вечора, утримуйтесь від надто голосного сміху, щоб не турбувати сусідів». Тим, хто хоче продовжити своє життя, читати обов’язково! Позитивний настрій гарантовано надовго!

Анна Григорова