Різношерста збірка

Мантриця 1. Душа навиріст / пер. з рос. Ірина Мадрига. – Мукачево : Карпатська вежа, 2010. – 224 с.

Завжди радує, коли автор чи видавець підбирають цікаву назву до книжки. Гра слів, двозначність, над якою можна пофантазувати – це завжди приваблює. До книжки «Мантриця 1. Душа навиріст» привабила саме назва. Щось метафізичне, незбагненне і заманливе є в цій «душі на виріст», цікаві асоціації виникають і стосовно «мантриці» – мантра, матриця…

«Мантриця 1. Душа навиріст» – збірка російської прози, яку переклала на українську й уклала Ірина Мадрига. І, як зазначає сама укладачка, зібрала вона у виданні не випадкову прозу. Вона свідомо відібрала симпатичні їй твори авторів на сайті Проза.ру, де публікуються не лише дилетанти, як дехто може вважати, але й доволі кваліфіковані письменники, які пишуть для душі і не хочуть мати справ із видавництвами. «Це книга про те, як трудиться людська душа, як вона проходить етапи зростання, дорослішання, розвитку, творчого самопізнання від дитинства до зрілості й схилу літ. Це книга для допитливої юні, пристрасної молодості, золотого середсвіття, мудрої вершини віку, що заглядає в надра Всесвіту», – пише Ірина Мадрига в передмові. Тут, мабуть, і варто шукати розгадки до назви книжки. Адже дійсно, проза представлених авторів настільки різна за стилем, темами, настроями, що кожен знайде собі автора до душі. І все ж назва не відпускає. Що укладачка мала на увазі – духовний, інтелектуальний ріст від читання чи, може, зростання і визнання опублікованих авторів, які, не прагнучи фінансової винагороди, пишуть, аби увійти в душу кожного, – кожному буде своє…

Видання починає Віктор Меркушев. Трохи напружує думка, що цього автора надрукували у прозовій книжці, адже його письмо неабияк тяжіє до публіцистики. Уміщені малі прозові твори більше нагадують записи у блозі, авторські колонки чи просто мистецькі розвідки. Якщо їх розглядати з цього боку – вони професійні і цікаві. Проте до худжньої літератури їх віднести важко – бракує сюжетності. Але чого в автора не відняти – це ліричності, вміння побачити красу навколо. Про красу рідного Петербурга він і пише. Це фактично оди місту на Неві.

Наступна авторка – Марина Божія. У книжці подано уривок «Пасха» з її незакінченого роману «Рондо» – цілісний і цікавий шмат. Авторці не бракує здорового почуття гумору, аби посміятися над парадоксами людської сутності. І вона обрала вдалий для цього момент – свято Великодня.

Дмитро Тартаковський зайняв у книжці менше чотирьох сторінок. Судячи з наведеної біографії, автор – дуже цікава людина, проте його проби в літературі не надто вдалі. Гуморески про політику в Росії, з одного боку, справа ризикована і через це робить честь автору, але з другого боку, їх якість, якщо так можна сказати, сумнівна – вони дещо примітивні.

А от Флорид Буляков, який переймає естафету, викликає жвавіший інтерес. У збірці подано його п’єсу «Справа свята» – зворушливу історію подружжя похилого віку, яке згадує спливаюче життя, сповнене світлих споминів і непоправних помилок. За форсованими самими героями подіями є щось таке, що чіпляє, примушує зупинитися, задуматись.

Чіпляє і мала проза Олексія Котова – своєю буденністю і водночас нетривіальністю. Укладачка не згрішила, назвавши Олексія Котова неперевершеним майстром сюжету. Він знаходить колізії там, де ніхто не наважиться їх шукати – на порослих бур’яном грядках, наприклад.

Тримає хвилю хорошої розповіді й наступна авторка Любов Скорик. Її оповідання «Лялька» – прекрасний дитячий спогад світлої душі, щемкий і світлий водночас. Слід відзначити, що перекладачка Ірина Мадрига добре постаралася, працюючи над цим текстом – мова плине рікою, ніби оповідання від початку було написане українською.

Дивує і наступний автор. Володимир Клюшин не публікувався ніде, окрім зазначеного сайту, Проза.ру, де укладачка виловлювала авторів для збірки. У книжці опубліковано чотири казки, які Володимир Клюшин написав для своєї доньки Евеліни. Це не звичайний переспів старих сюжетів на новий лад, а оригінальний синтез кількох відомих історій. Завдяки цьому й не з’являється відчуття, що подібне вже десь бачив. Казки сучасні, зовсім добрі – без зайвої жорстокості, як зараз модно, і повчальні. Цього автора варто було б публікувати окремою книжечкою казок, аби вони стали надбанням не лише Евеліни.

Дуже психологічна і щемка мала проза Ольги Алексової. Уміщеним у збірці оповіданням, здавалося б, бракує сюжетності, але насправді читач розуміє, що основний сюжет тут не подієвий, він розгортається в голові героїв, у їх душах – цей сюжет ніби «за кадром», але кожен із нас розуміє, що відбувається насправді. Проза дійсно варта уваги.

Завершує книжку, як і починає, чоловік. І що найцікавіше, також публіцистикою. Але якщо на початку ми зіткнулися із замальовками про Петербург, то публіцистика Володимира Середи зовсім інша. Вона глобальна і філософська. Укладачка звичайно дещо перебільшила, називаючи його сучасним Сковородою, проте роздуми над державою, владою, народом та взаєминами цих «інституцій» доволі цікаві й відкривають авторський погляд на порушену тему.

Книжка ця незвична. Честь і хвала перекладачці, яка не зробила всі твори однаковими, а вловила особливості мови кожного літератора. Почавши і закінчивши публіцистичною прозою, Ірина Мадрига ніби замкнула коло. І в колі цьому опинилися дуже різні автори з різними доробками. Насправді, це найрізноплановіша, з дозволу сказати, антологія, яку доводилося тримати в руках. Казки, гуморески, п’єси, публіцистика, психологізм, незвичайні сюжети – чого тут тільки немає. Різношерстість книжки корисна хоча б тому, що завдяки різним жанрам, різним темам і стилям тут знайде щось знайде для себе кожен.

Любов Багацька