Бути собою

Клінтон, Гіларі Родем. Жива історія; пер. з англ. П. Таращука. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008. – 592 с.

Інтерв’ю журналістки Барбари Волтерс з Гіларі Клінтон із нагоди публікації її книжки «Потрібне слово» розпочалося із запитання: «Місіс Клінтон, замість того, щоб ваша нова книжка стала темою, ви самі стали нею». Можливо, тому в кожній книжці, яку пишуть такі авторки, як Гіларі Клінтон, насамперед хочеш відчути саму авторку, а не «дух доби» чи історичний контекст нехай і переломних подій. Гіларі Клінтон сьогодні сприймається як Індіра Ганді, яка бореться за права жінок, покладаючи надії на демократичні ідеали. Це не Маргарет Тетчер і не Раїса Горбачова. Гіларі довіряють і її обожнюють, вона стала символом жінки, котра не боїться бути собою, яка не огороджує себе залізною завісою, яка може помилятися, але яка вірить у те, що говорить, вірить у ідеали добра і справедливості, крок за кроком наповнюючи світ цією надією. Промови Гіларі вважають зразковими – її стиль спокійний, аргументований і переконливий, проте за рівнем риторики і прагматики є ще й рівень особистісного переживання.

Поява книжки «Жива історія» в українському перекладі Петра Таращука, що здійснило видавництво Соломії Павличко «Основи», – важлива. Місіс Клінтон належить до тих фігур світової політики, які стали не просто ньюзмейкерами, а й заручниками інформаційних симулякрів. Світ сучасних політтехнологів настільки потужний (варто лише перечитати «Generation Пі» В. Пєлєвіна), що сам політик утрачає людську автентичність, перетворюючись на екранний образ, символ чи лейбл, масово тиражований у медіа в різних куточках світу. І внутрішній стан людини, почуття, емоції –  все це лишається за кадром. Ми бачимо лише виголошені доповіді, короткі зустрічі з іншими політичними лідерами й нічого не знаємо про «тіньовий бік» політики як вона є.

«Жива історія» – книжка-розповідь, «живе слово» колишньої першої леді Сполучених Штатів, яка сьогодні належить до когорти провідних діячок світової політики. Книжка Гіларі Клінтон справляє подвійне враження. Все-таки, здається, ця «жива історія» постає занадто аналітично вправною. Можливо, в оповідній манері закладено технологію. Може, авторка справді належить до жінок, які здатні перетворювати своє життя на інтелектуально впорядковану енциклопедію. У книжці вкрай мало емоційних сплесків, розповідь «правильна» і точна.

З іншого боку, у книжці, попри демократичний пафос, є важливі штрихи, які дають зрозуміти хід «живої політики» Білого дому за 8 років. Можливо, саме так і варто сприймати назву видання: в ньому йдеться не про одкровення дружини одного з найодіозніших політиків кінця ХХ століття. Це спроба подати «живу історію» Білого дому, політичної системи, державної політики. У книжці є цікаві розповіді про батьків Гіларі, які пережили економічну кризу, про перше знайомство з майбутнім Президентом США, про ірландськість Білла, про численні закордонні поїздки з метою встановлення миру й розвитку демократичних інститутів. Так, перша зустріч із Біллом відбулася на одній вечірці на юридичному факультеті в Єлі. Зайшовши до зали, Гіларі почула, як молодий чоловік розповідає про те, що «в нас ростуть найбільші кавуни у світі». На своє запитання «хто це?» вона почула: «О, це Білл Клінтон, він з Арканзасу, і це все, про що він коли-небудь розповідає». Трохи пізніше Білл, уже познайомившись із Гіларі (яка йому зразу до нестями сподобалася), почувши її застуджений голос, принесе їй курячого бульйону та помаранчевого соку під двері кімнати в університеті.

Як розмірковує Гіларі, її численні поїздки в різні куточки земної кулі дали їй можливість усвідомити одну річ: важливість надання людям повноважень обирати те, що вони вважають найкращим для себе та своїх родин. Можливо, у щоденниковій сповіді колишньої першої леді багато аналітичної сухості та романтичної ідеальності. Але в цій книжці немає пафосу, немає красивих слів і великих ідеалів. Найцікавіші – це маленькі діалоги з іншими політиками, журналістами та друзями, вкраплені в кожний розділ. Проте весь описаний шлях – поразок і перемог, по-глобалістському стоїчний, – це дорога до утвердження свобод для тих, хто в силу різних причин утратив «мову»: діти, жінки, дисиденти, бездомні, біженці, жертви ідеологічних злочинів та політичних режимів. Спокій оповіді пов’язаний, можливо, зі світоглядом Гіларі, світоглядом американської жінки-політика. Останній розділ книжки «Нью-Йорк» розставляє крапки над «і», пояснюючи назву всієї книжки… В Білому домі починалися приготування до приїзду нової першої родини. Білл і Гіларі вже стали історією Білого дому, які змогли зробити все, аби політична влада мирно перейшла до наступників. Державний апарат має розвиватися далі. Президентська родина прожила відведений час і тепер спокійно має відійти. Ця зміна атмосфери в Білому домі не суєтна, політичні зміни набули статусу природних. Тому про все, що відбулося протягом восьми років «живої історії», написано так само спокійно. Згадано те, що, на думку авторки, має лишитися в пам’яті, бо становить історичну цінність.

Дмитро Дроздовський