Театр щасливої самотності

Pidłuzna Ałła. Łarysa Kadyrowa. Szczęśliwa samotność aktorki. — Wrocław: Europejskie Centrum Teatrów Jednego Aktora, 2012.

Для актора історія його життя – це історія його сцени. Сцена для актора – інтимний світ, простір магії і, воднораз, правди. Ця магія дарує свободу і відвертість, емоційну щирість і інтелектуальну незалежність. Магія сцени в тому, що справжній актор справжній лише на сцені. Лише у стосунках із глядачем. Не випадково актори часто просять увімкнути світло або не робити в залі суцільну темряву. Вони прагнуть бачити очі, і лише так театр здійснює свою функцію – змінює людину, наближає до краси, дарує мить піднесеного. Споконвіку театр був не лише розвагою, а «живою книгою». На сцені оживають не герої, а емоції, душі, психологічні стани. Театр – це комунікація, співбесіда, і якщо це відбувається, то глядач ніколи не піде з театру розчарованим.

Проте актор часто може жити у світі неймовірної самотності, маючи здатність щодня змінювати себе на сцені. В цьому – жертовність, і в цьому – момент якогось вищого щастя, причетності до трансцендентного, що дарує здатність до переродження. Душа актора вічно молода, здатна до трансформацій. Але вони можливі лише на сцені – місці жертовному і святому. Актор живе не в нашому часі; нам лише здається, що він поряд, що коли він змиває грим і виходить із ролі, то перед нами – звичайна людина. Але митець, який живе сценою, приречений не на життя, а на долю. Долю, яка має чорні й білі лінії і яка змушує людину щоразу жертвувати собою, аби інші побачили себе у дзеркалі театру. Така доля і в Лариси Миколаївни Кадирової, народної артистки України, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка. Цього року в польському Вроцлаві побачила світ двомовна книжка про шлях у країну мистецтва – «Лариса Кадирова. Щаслива самотність актриси» театрознавця й театрального критика Алли Підлужної, головного редактора журналу «Український театр».

Лариса Кадирова з самого початку свого шляху розуміла, що мистецтво – це постійний діалог людей, країн, культур, зрештою; воно саме по собі різномодальне. «Діапазон зацікавленості Лариси Кадирової мисте­цтвом не вичерпувався безпосередньо акторством… – зауважує Алла Підлужна, – педа­гог Студії із живопису Володимир Овсійчук так захопив свою вихованку образотворчим мистецтвом, що вона не тільки почала малювати, а й вступила до Академії мис­тецтв тодішнього Ленінграда, туди, де свого часу навчав­ся Тарас Шевченко… Захоплювалась мистецтвом стародавнього Єгипту, античністю. Ті, перші цеглинки у будові власного духовного всесвіту, який, до речі, Кадирова не втомлюється будувати й зараз, були фундаментом, на якому згодом розквітав акторський талант» (С. 92).

Лариса Кадирова не визнає нещирості. Для неї, як переконує студія Алли Підлужної, вистава – це відтворення досвіду культури. Текст вистави може бути змінений, наближений до власного внутрішнього переживання. І, водночас, акторська інтенція ніколи не «егоцентрична», хоча, здається, що актор забирає на себе всю увагу зали. Актор говорить голосом психологічного пережитої культури, в його голосі відчувається величний спокій матеріалу, який пройшов випробування часом, або ж новітньої постановки, яка вперше побачила світ. Твори, до яких звертається театр, можуть мати багатющу історію. І кожне втілення на сцені таких персонажів, як Федра чи й навіть Мавка, накладає величезний обов’язок. Актор не повинен повторитися, він має бути собою, залишаючи за плечима космос спокою, не впадаючи у крик чи надмірну емоційність. Таким видається театр Лариси Кадирової. І справді, сьогодні вже можна говорити про окремий театр – світ акторської гри має свою філософію, свої моральні закони, своє розуміння естетики. «Я знаю, що життя – це біль і радість, трагічна безвихідь й найніжніша іронія, і я приймаю це, – розмірковує Ла­риса. – Я баную за глибоким дитинством, в якому понят­тя добра і зла були невідомі, в якому легко віддавалася бажанню мріяти про неможливе, в якому запросто пересікалися реальність й візуальна емоція. Єдине, з чим ні­коли не могла змиритися – із байдужістю…». Такий, на думку А. Підлужної, кредо життя і творчості Лариси Кадирової. «Мистецтво – деспот. Йому необхідно від­датися цілком. У своє творіння артист вкладає все, що в нього є ідеального, енергетичного, чесного, щирого, так що йому не дістається нічого для життя і по закінченню роботи він схожий на човен без вітрила й керма, який від­даний забаганкам хвиль».

Книжку читаєш невимушено й легко. В основі театру Л. Кадирової – голос жінки, сильної, самотньої, яка прагне щастя, яка прагне бути жінкою, яка хоче розуміння… За останні роки на малій сцені театру Франка Ларисі Миколаївні вдалося зробити чимало. Міні-вистави показують галерею жіночих душ: Сари Бернар і Сірануйш, Федри і старої кобіти з Ружевича… Кожна з жінок пережила хвилини справжнього щастя – часом усупереч. Монографія про Ларису Кадирову заповнює такий утрачений в українській літературі жанр, як «біографія митця». Л. Кадирова, подарувавши українському глядачеві психологічний пантеон світової жіночої душі, сама стала частиною українського театру, віддавши багато зусиль для утвердження в ньому традицій своїх учителів. А в театросвіті Лариси Кадирової відчувається дух Марії Заньковецької, Бориса Тягна (себто й самого Леся Курбаса, учителя Тягна), і П. Брукса… Це театр переживання, за яким – бажання хоча б на мить відкрити людині правду на себе, змусити замислитися й подивитися навколо себе.

Дмитро Дроздовський